Політикани уже всім набридли

Невтомний борець із системою, вічний бунтар, свободолюбивий, миролюбний та завжди усміхнений Алік Олісевич не змінюється роками. Був хіппі у 15, залишається і в 55. Бути хіппі для Аліка виявилось не тимчасовим захопленням підліткового періоду, а філософією життя. Його батьки пройшли табори як зрадники батьківщини, він рано втратив матір, ще до повноліття мусив стати дорослим. Про університет з таким світоглядом довелося забути. Радянська система весь час намагалась його перевиховати – психлікарнею, арештом, систематичними звільненнями з роботи, пише Галицька правда.

Проте в цій людині стільки сонця і любові до людей, що вистачило б на десятьох. Що й казати, щирість мого співрозмовника підкорила не лише мене. Відомий український письменник Андрій Курков, обираючи основну сюжетну лінію для своєї книги про наше місто «Львівська гастроль Джиммі Хендрікса», після знайомства з Олісевичем зупинився саме на ньому. У книзі Куркова Алік був собою – легендарним львівським хіппі, який гуртує навколо себе товаришів-однодумців, живе на Замарстинові, працює освітлювачем сцени в театрі опери і балету, любить каву і свій крислатий капелюх.

Алік одразу запропонував звертатися один до одного на «ти», адже всі люди рівні і різниця у віці майже в 30 років не привід говорити йому «Ви». Він балакучий та емоційний, намагається розповісти про все й одразу, а головне донести до суспільства думку, що хіппі – це не лише потерті джинси і довге волосся. Це мирний бунт проти системи, боротьба за права людини і справедливість у всьому світі. «Ідеальне суспільство вільних людей», як написано в альманасі «Хіппі у Львові», який побачив світ у 2011 році завдяки стараннями Аліка Олісевича і його товаришам.

Наприкінці 80-х Алік організовував перші політичні демонстрації за права людини. На початку 90-х він заснував у Львові осередок правозахисної організації «Міжнародна Амністія». Наша розмова почалася не з запитання журналіста, а з вручення мені старої світлини з коментарями до неї. На фото Алік обіймає за плечі Івана Геля та В’ячеслава Чорновола, чиї погляди щодо повалення радянської системи хіппі абсолютно розділяв та всіляко їм допомагав.

Циганська пошта

- Чорновола, Геля не бентежив твій незвичний зовнішній вигляд і світогляд, який не давав спокою совкам?
- Ой, ще й як! Вони ж все-таки були старше покоління, 30-ті роки народження. Казали мені, щось то ти не українську музику слухаєш. А чого то волосся таке довге… Їх дивувало, що така людина переймається державою і становленням демократії, як і вони. Я пояснював їм, що то все нормально і навіть нагадував, що Вацлав Гавел теж досить тривалий час носив довге волосся, що не завадило йому стати знаковим політиком.

- Де у Радянському Союзі жили хіппі і як ви між собою контактували?
- Жили переважно в європейській частині по великих містах: Москва, Петербург, Рига, Таллінн, Вільнюс, Мінськ. Хоча були і у Владивостоці і в Хабаровську! Мобілізовані ми були доволі непогано, прискіпливо складали інформацію один про одного, хто де живе. Ми щоліта мандрували по імперії автостопом, гостювали один в одного. У нас, можна сказати, була циганська пошта: хтось кудись поїхав – передав новини, потім так вчинив наступний. Зідзвонювалися по стаціонарних телефонах. Листувалися і звичайною поштою. Завжди надсилали рекомендовані листи з повідомленням про вручення. Доходило відсотків 80, прочитувалось відповідними службами всі 100 – листи були розпаковані.

- Що вас об’єднувало?
- Ми всі хотіли одного й того ж. Добра. Любові. Хороших стосунків. Людських. Не меркантильних: я – тобі, ти – мені. Ми хотіли, щоб на нас не тиснули, не заганяли в рамки, хотіли особистої свободи, яка не заважає комусь, не зазіхає на чужі права. Це було товариство вільних людей. Там були поети, художники, музиканти, віруючі, атеїсти. У нас були свої традиції і культура, яка була поза тою системою, що нам нав’язували. Наш рух і рух на Заході мав чимало відмінностей, на жаль. Там молодь повстала проти міщанства і сірості в одязі і поведінці, молодь хотіла вести себе розкутіше, носити яскравий одяг, короткі спідниці, потерті джинси, шорти. І все це пішло в маси, індустрія моди підхопила цю течію, так почали одягатися багато людей. Їх демократичний устрій нормально це сприйняв. А в нас був тоталітаризм. Тому ми бунтували, мирно, але все ж бунтували – своїм одягом, поведінкою, вподобаннями, поглядами. Наше вільнодумство загрожувало їхній державі, їхній ідеології, тому придушувалось категорично.

Психлікарня, звільнення, «хувлібіни»

- Як саме придушувалося і з чим зіткнувся особисто ти?
- Особисто мені «пощастило» потрапити у психлікарню на Кульпарківську. Це було тоді, коли я хотів утекти від армії, – категорично не сприймаю насилля над людиною, не хотів, аби мною командували. У військкоматі мене скерували у психдиспансер, а звідти – у центр для психічно не зовсім здорових, проте не буйних, так би мовити, людей. Я сів там на коридорні сходи у позі лотоса, мене покликали в кабінет до головного лікаря, порозпитувалися, чи хочу я служити в армії. А я їм: «Хочу, танкістом. Я б на танку поїхав прямо на всілякі урядові будівлі і зніс з лиця землі всіх, хто мені жити не дає». На наступний ранок за мною приїхала четверта бригада і забрала на Кульпарківську. Так я пробув там місяць, давали мені різні препарати, уколи, почувався я піддослідним кроликом, але принаймні від армії я врятувався. Потім було важко влаштуватися на роботу і ще важче втриматися. У всіх керівників виникало питання: що за зовнішній вигляд?! І знаєш, я показував їм паспорт, де я на фото з довгим волоссям і своєю класичною стрічкою на чолі – як це не було важко, я таки добився саме такої фотографії!

У 80-му на 20-й чи то 21-й компартійній конференції міста Львова була критика на мою адресу, іменна, уявляєш? Я працював тоді в інституті прикладного мистецтва (сьогодні академія мистецтв – авт.) натурником. І зачитали при всіх вголос, що є там такий Олісевич, який своїм зовнішнім виглядом і поглядами погано впливає на нашу радянську молодь, а інститут не реагує! Це була найбільш вільна професія, влітку я міг собі їздити автостопом, бо моїх друзів бувало саджали за «туніядство» – була тоді така стаття… Після такої критики на конференції почались мої митарства. Звільнили з інституту. Я це оскаржив у суді – мене поновили. Придумали таке: буцімто то сезонна робота, всіх натурників звільняють вкінці навчального року і беруть на роботу на наступний рік. Мене, зрозуміло, не взяли. Далі я підробляв натурником приватно – платили художники зі своїх кишень. На одній виставці на картині мене впізнали відповідні служби і змусили художників відмовитися від моїх послуг. Потім мене не взяли на роботу вантажником (харчі підвозити в дитсадок), а потім і кочегаром у бойлерній пивоварні. Врешті у 84-му вдалося влаштуватися в оперний театр – у технічний персонал, якраз після кількарічного ремонту набирали працівників з нуля. В оперному театрі я працюю досі.

Ой, а ще нас переслідували такі загони «хувлібіни». Молоді «дзерджинівці», комсомольці, які хотіли зробити кар’єру в компартії, вислужувалися перед партверхівкою: чергували по районах, виїжджали на рейди по різних будинках культури, клубах, шукали, хто грає рок і взагалі хто чим займається.

- А ти був комсомольцем чи бодай піонером у школі?
- Ні (сміється – авт.). Я був тяжкий підліток, мене не сприймали навіть до того часу, коли я став хіппі. Два роки поспіль мене навіть примусово віддавали на перевиховання у дитячі військово-спортивні табори. Там я познайомився з багатьма цікавими людьми, не маминими синочками. А вже на лінійку у 8-му класі я прийшов з начосом на волоссі і в короткій джинсовій куртці на голе тіло. Відтоді я хіппі.

- Чи були арешти?
- Були. Нас прямо на проспекті Шеченка пакували по автозаках, коли ми зібралися у Львові вшанувати пам’ять легендарного американського музиканта Джиммі Хендрікса. Нам не могли пришити політику, були ж представники різних національностей з усього союзу. То їх принаймні з міста повивозили з обґрунтуванням, наче ми заважаємо їм святкувати їх свято – день входу радянської армії на Західну Україну, тобто «золотий вересень».

- Чи багато вас залишилось сьогодні?
- На жаль, ні. Когось підвело здоров’я після років гонінь і репресій, хтось заховався від реальності у наркотичному сп’янінні, когось змінив побут, турботи про хліб насущний.

Це вже революція

- Що скажеш про сьогоднішню ситуацію в країні? Чи можна це уже назвати революцією?
- На мою думку, так, це вже революція. Я просто в захваті від нашої молоді! Юні, вісімнадцятирічні, і вийшли на ці протести, причому самі, без партійної символіки, бо ті політикани так уже всім набридли… Зараз вони, звісно, приєдналися до студентів, загалом це добре. Тільки б не вийшло знову так, як у 2004-му та й в 1991-му… І тоді, й тоді треба було робити люстрацію, когось і посадити, заборонити компартію. Бо ж ті сексоти, що колись на КГБ працювали, досі при посадах! Потрібне перезавантаження всій країні. Мене шляки трафляють, коли такі люди, наприклад, як мій керівник Тадер Едер, перефарбовуються в залежності від зміни влади, пристосовуються до різної влади, і в Партію регіонів на старості вступив, бо йому ближче авторитарне правління, та й вийти вже встиг на хвилі Євромайдану.

- Ти не боїшся, що після таких заяв тебе з роботи звільнять?
- Я правду люблю. Та й стільки разів мене звільняли з різних робіт, стільки я бачив тої ницості людської, нікчемності, стільки митарств я пережив. До речі, 16 грудня 1989 року було повстання у Румунії проти диктатора Чаушеску. 25 грудня його стратили. Декому вартує задуматися і провести паралелі…

Розмовляла Ірина ЮЗИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: