На лінії зіткнення: Правда про Щастя (фоторепортаж)

Опалена війною Луганщина. Місто Щастя – назва цього населеного пункту вже давно не зникає з топ-тем новин. А ще, воно давно стало синонімом стійкості та мужності українських воїнів, які міцно тримають оборону на цій стратегічно важливій ділянці лінії зіткнення.

Днями, мережу Інтернет буквально підірвала новина: військові одного з підрозділів ЗС України поблизу міста Щастя взяли у полон двох спецназівців країни-агресора. А ще – безліч версій і домислів навколо цієї події. Тому разом з офіцерами штабу сектору «А» вирушаємо безпосередньо на місце події для бесіди з учасниками цієї події.

Відзначу, що деталі кожного зіткнення наших підрозділів із бойовиками ретельно аналізується, щоби в подальшому ці висновки використовувати у бойовій підготовці інших військовослужбовців. Адже такий досвід – унікальний і в майбутньому може зберегти чиєсь життя!

До міста доїжджаємо поганою, розбитою дорогою. Нашу машину невтримно трясе на численних ритвинах. Залізного «коня» лишаємо біля споруди місцевої «пожежки». Поруч, як мовчазне нагадування про те, що тут - передній край, валяється здоровезний корпус від ракети РСЗО «СМЕРЧ», якими гатили по місту. Товста декількаметрова «туша» ракети вже не несе небезпеки – смертоносне начиння давно знешкоджено. Тепер безгоспна «болванка» перетворюється на смітник: в середині помічаю зім’яті пічки з-під цигарок та якийсь непотріб.

Далі йдемо пішки. Знаменита бетонна стела із написом «Звідси починається Щастя» давно позбувся свого невибагливого шику: фарба полущилась та вицвіла, а бетон рясно вкривають урвища від куль та уламків, Звідси до позицій сепаратистів не далеко, отже «прилітало» регулярно.

Щоби не блукати і потрапити на позицію того підрозділу, який нам потрібен – беремо супроводжуючого. Мобілізований в серпні минулого року харків’янин Володя до армії був приватним підприємцем. Зараз він – зенітник. Місцевість знає добре, тому веде нас одними йому відомими, та більш безпечними на його погляд стежками.

Час від часу він подає команди: «Тут прискоритись. А тут – перейти на інший бік дороги. Тут, зійти з траси» Це й не дивно. На лінії зіткнення треба бути максимально уважним: берегтися раптового обстрілу. Та й місцеві лісосмуги вже забуялм густими зеленими шатами й ніхто не гарантує, що саме зараз крізь листя за тобою ніхто не спостерігає крізь оптику приціла. Такі тут реалії.

Обабіч дороги, якою йдемо, зустрічаються німі свідчення активних бойових дій: прошитий кулями дорожній знак, пошматоване та обгоріле залізяччя, яке колись було цивільним авто, бетонні блоки і всюди, куди не кинь оком розсипи гільз різного калібру. Одні вже доволі заіржавілі, а інші, як новенькі, блищать на сонці латунними боками або зеленим лаком. Поблизу димить трубами Луганська ТЕС. Для бойовиків ласий, але недосяжний кусень.

Перед мостом – межовий хрест. Володя, наш супроводжуючий, щиро хреститься. Ремарк був правий, говорячи: «У окопах не має атеїстів». Міст через ріку Сіверський Донець намагаємось перейти якомога швидше. Звідси вже неозброєним оком видно непідконтрольну Україні територію.

Дорогою зустрічаємо священика з паламарем. Капелан має досить бойовитий вигляд: на голові шолом, а під рясою, яка накинути зверху на камуфляж, вгадуються обриси бронежилета. Паламар взагалі вдягнутий і обмундирований по-солдатськи.

-Хлопці, помазання приймете?! Святе таїнство не завадить, все ж таки передова… - каже священик.

Але ми дякуємо і йдемо далі. Час не чекає.

Зрештою, потрапляємо на «Фасад» - таку собі міні-фортецю, яка заважає ЛНР-івським посіпакам взяти міст – ворота до міста. Ця укріплена позиція української армії для бойовиків, як кістка у горлі. Тож не буває такого дня, коли вони не намагаються прощупати оборону цього об’єкту на міцність.

Так було й у той день, коли відбулося зіткнення.

Зустрічають нас насторожено. Підпускають лише після того, як пред’являємо документи і пояснюємо мету прибуття. Піхотинці які, при нашій появі, підібралися в готовності, повернулись до попередніх занять. Хто чистить зброю, а хтось – крізь бінокль невідривно спостерігає у бік противника. Далі, бесідуємо із командиром опорного пункту – лейтенантом 92 окремої механізованої бригади Юрієм Б., який був безпосереднім учасником подій.(тут і далі прізвище військовослужбовців подаватимуться із скороченням із міркувань їхньої безпеки. – прим.авт.).

Зі слів офіцера, один з його підлеглих першим помітив приховане просування ДРГ противника в районі наших позицій. Молодший сержант Вадим П., перебував на спостережному посту неподалік від основної позиції. Група складом до п’яти осіб висувалися збоку позицій противника, йшли приховано. тому боєць без розмірковувань попередив своїх, подавши команду. Розпочалась перестрілка. В якій, на жаль, смертельно поранили сміливого піхотинця. Хлопця встигли витягнути та евакуювати до лікарні його бойові побратими, але шість куль випущених ворожою рукою обірвали його життя.

З іншої спостережної позиції диверсантів притиснув вогнем спостерігач, молодший сержант Євген З.

– Ми побачили, що неподалік від позиції, у лісі, розпочалась стрілянина. Зрозумів – на нас було здійснено напад, – розповів офіцер. – Тому відразу віддав команду про оборону об’єкта і підтримку наших бійців, які вели спостереження, вогнем. Молодший сержант Євген З. доповів, що він бачив, як один з нападників впав. Поплічники почали витягувати його і уходити від прямого вогневого контакту. В той момент у нас перебував наш комбриг, полковник Віктор Н. Він дав команду переслідувати ворога.

Група військовослужбовців з 92 омбр та декілька бійців батальйону «Айдар», яка висунулась по сліду диверсантів, виявили неподалік пораненого в руку диверсанта.

– Коли ми побачили його і наказали кидати зброю та здаватись, він назвався капітаном ЗС Російської Федерації із 3 бригади спецпризначення з міста Тольяті , – розповідає інший учасник бою. – Зрозумівши, що нам до рук потрапив цінний кадр ми вжили заходів для евакуації захопленого противника. Вогнем зі стрілецької зброї приглушили вогневу активність залишків диверсійної групи противника і прикрили наших хлопців, які евакуювали полоненого ворога до нашої позиції. Виносили буквально на власних плечах. Поводив він себе напрочуд спокійно, що не характерно для простих бойовиків місцевого штибу. Навіть повідомив, що у нього в кишені захована граната, якою він мав намір скористатись. Але, напевно, більше хотів жити, ніж померти не зрозуміло за що… З його слів ми дізналися, що група диверсантів складалась з 14 осіб. І вона на Луганщині не одна така. Конкретно ці мали завдання спостерігати за підступами до ТЕС. Дуже бойовикам потрібен цей об’єкт.

Поки першого полоненого відтягували в тил, друга група наших бійців пішла далі по сліду. Завдяки умілим та злагодженим діям бійців в полон потрапив ще один диверсант, який назвався сержантом російської бригади спецпризначення.

– Коли ми його знайшли, він був нетранспортабельним. Випущена кимось із наших куля роздробила йому бедрену кістку. Було багато крові. – говорить лейтенант Юрій Б. –, вкололи полоненому знеболювальне з власних запасів та віднесли до наших позицій. А звідти вже викликали транспорт, щоб відвезти полонених до стаціонарного медичного закладу.

Просуватись далі командир не став: життя своїх підлеглих цінніше. Та й бойовики відкрили вогонь із автоматичних гранатометів. Терористи хотіли чи то відсікти шляхи просування нашим бійцям, чи для того, щоби знищити пошукову групу українських військових разом із полоненими.

Про подальший розвиток подій вже добре відомо усім: офіційну позицію висловили і спікер Генерального штабу ЗС України, і речник Адміністрації Президента України, і голова СБУ. Епізод бесіди з сержантом російського спецназу, який «здає» цінну інформацію про своїх поплічників, командирів, цілі та завдання розміщено в мережі Інтернет. Звичайно, що відділяти достовірну інформацію від домислів будуть уповноважені для цього служби. Але швидкість, із якою «відхрестились» від полонених у Кремлі та упертість із якою представники так званої «ЛНР» стверджують, що відбулося затримання представників «народної міліції», а не бійців елітного спецназу, усе ж таки наштовхують на думку, що українські піхотинці вполювали таки цінних «пташок». Тож, хлопцям варто було б «крутити дірочки» в кітелях! Адже такі випадки варті належної винагороди!

Питаю у лейтенанта, хто з його підлеглих особливо відзначився під час затримання диверсантів.

– У мене усі хлопці заслуговують на відзначення, – каже він. – Воюють з минулого року. Прості мобілізовані трудяги. Контрактників порівняно небагато. От, до прикладу, командир відділення 23-річний молодший сержант Євген З. із Запорізької області. За цивільною спеціальністю ­– токар. Але саме він влучно поцілив у диверсанта. Або помічник гранатометника солдат Станіслав Ш., кулеметник солдат Дмитро Г. та його другий номер старший солдат Андрій У. – вони грамотно прикривали усі дії групи вогнем і не давали диверсантам вести прицільну стрільбу.

Усі хлопці, яких назвав лейтенант стоять поруч, з цікавістю спостерігаючи за процесом інтерв’ю. Жилаві, обличчя обвітрені. Євген, про якого дуже схвально відгукується командир, навідріз відмовляється фотографуватись. Боєць виявився напрочуд скромним хлопцем.

Поки ми розмовляємо, неподалік чути розриви. Солдат із біноклем, який не відводить очей від горизонту спостереження, доповідає: АГС і міномети. Напевно по ТЕС цілились…

До слова, ані щоденний ризик, ані постійне напруження не позбавило хлопців притаманної українцям хазяйновитості та відчуття гумору. Як і в кожному порядному господарстві, у бійців є своя живність – кіт, на ім’я Ватсон. Тваринка надзвичайно пухнаста, лагідна. Зовсім не боїться обстрілів. Поки неподалік бахкало, кіт флегматично відпочивав на сходинках бліндажу. Та й практична користь з нього є, кажуть бійці, щурів та мишей у їхньому житлі не знайдеш.

Не забули хлопці й про «присадибну ділянку». На даху одного з укриттів зеленіє…цибуля! А поруч табличка із жартівливим написом.

Прощаємось. Тисну міцні сухі солдатські долоні. Через міст нас погодились підкинути на машині сусіди «Фасаду». Швидко вантажимось і щодуху перелітаємо через Сіверський Донець. Крізь заднє скло бачу, як гортає вітер вимпела 92 бригади із написом «Фасад», а піхотинці повертаються до буденної вже справи – спостерігати, чи не просувається крізь рясну «зеленку» ворог.

DSC_0040 DSC_0060 DSC_0111 DSC_0122 DSC_0126 DSC_0129 DSC_0151 DSC_0159 DSC_0163 DSC_0168 DSC_0174 DSC_0179 DSC_0190 DSC_0219 DSC_0237 DSC_0265 DSC_0268 DSC_0283 DSC_0293 DSC_0301

Володимир Скоростецький із зони АТО, сектор «А»

18.05.2015р.

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: