Тарас Лильо: «Ситуація на сході — це поразка української журналістики»

Вже більше року ми, українці, боремося за свої права з окупантом. Сліпа війна не оминула й тих, чиє призначення — вчити студентську молодь. Сьогодні нашим співрозмовником є кандидат філологічних наук, доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка Тарас Лильо, який на рік покинув викладацьку стихію заради безпеки рідної держави, сім’ї та своїх близьких. Служив захисник у батальйоні охорони 7-го окремого полку армійської авіації на посаді заступника командира роти з виховної роботи, майже чверть цього терміну перебував на Луганщині, в зоні АТО, виконуючи обов’язки командира відділення зведеної роти охорони.

— Яким насправді терміном ви б охарактеризували все те, що ховається для багатьох за незрозумілою назвою — АТО?

— У журналістиці є важливе з призначень — називати речі своїми іменами. Один із мислителів влучно зауважив: «Якби ми називали речі своїми іменами, то позбавили б людство принаймні половини проблем, які маємо», зокрема й доброї частини тих викликів, які стоять сьогодні перед Україною. Реально маємо справу з війною, проблема лише полягає в тому, як найточніше її окреслити. Формально правильно казати українсько-російська війна, бо її розв’язала влада Росії. Також сьогодні є сенс говорити про українсько-кремлівську війну (як кажемо про українсько-більшовицьку майже столітньої давнини), оскільки Путін веде її й проти російського народу, російських військовослужбовців, яких посилає на смерть. Звичайно, це не позбавляє відповідальності велику кількість громадян Російської Федерації, яка підтримує Путіна, принаймні пасивно. Проте, символічно кажучи, якщо є хоча б один чи два росіяни, які розуміють суть цієї війни, це вже добре. Та все ж попри той стан, який ми зараз маємо, залишаюсь оптимістом. Мені імпонує думка Ципріана Норвіда, який казав, що тільки вільні люди, які від колиски не тавровані словом «раб», знають про те, що за наявності кордону з Росією треба мати в ній свою партію прихильників — інакше зіштовхнуться два моноліти, що не мають дотичностей між собою...

— Що для вас є війна?

— Для мене вона немов той дволикий Янус. З одного боку — це простір, в якому маємо відстоювати людську й національну гідність задля майбутнього, а з другого — місце, де дуже інтенсивно виявляється абсурд, який, на жаль, не вичерпав себе в минулому. Адже рішення, які приймають по той бік фронту, ведуть до самознищення, до остаточної руїни кремлівських авторів кривавих катастроф...

«ВАДА ЖУРНАЛІСТИКИ — ЕСТЕТИЗАЦІЯ ВІЙНИ»

— На сьогодні ми маємо надзвичайно багато ракурсів подачі матеріалів про війну, проте й досі багато хто не знає, що ж це насправді. На вашу думку, що і як потрібно говорити про війну?

— Війна — дуже складне явище, бо має багато вимірів — і видимі, й невидимі. Вважаю, що українська журналістика справляється з виміром очевидним. Ми бачимо відвагу журналістів, які щоденно перебувають під обстрілами безпосередньо на фронті й передають важливі репортажі. Одночасно не можна забувати про виміри приховані. Журналістика має бути готовою до адекватного, цілісного показу обличчя війни. Наведу такий приклад. Одного прохолодного листопадового дня охороняємо наш гвинтокрил, який прилетів забрати доставлених зі Станиці Луганської та Щастя поранених. Раптом помічаємо, як поблизу нашого бліндажа почали гратися у війну двоє малих хлопчаків. Ми не заперечували, бо відчували, що їхня присутність принесла нам крихту іншого світу, без оцих щоденних тривог... Однак мене насторожило те, як вони бавляться, як самовіддано стріляють іграшковою зброєю. Я підійшов до них і задля експерименту запропонував (жартома, звичайно) погратися справжнім автоматом Калашникова, очікуючи, що така пропозиція застане їх зненацька. Хлопчаки навіть не знітилися, одразу прийняли пропозицію та зі знанням справи запропонували від’єднати магазин з набоями. Згодом виявилося, що вони уже не раз стріляли з цієї зброї. Колись Ніл Постмен писав, що телебачення вкрало дитинство... Цей автомат теж вкрав у цих дітей щось істотне, те, що дозволило їм баналізувати війну. А що говорити про дітей під щоденними обстрілами терористів? Як зауважив Джеймс Нахтвей, ціна війни вимірюється не грошима, а людським життям: не тільки життями тих, хто загинув, а тисячами життів тих, хто назавжди залишився з раною в серці. Тому все це треба виявити, показати й пояснити. Відтак журналіст, який описує такі проблеми, повинен мати універсальні знання, зокрема з історії, культурології, психології тощо. У ситуаціях, в яких йдеться про життя і смерть, особливо масову, люди ставитимуть запитання не тільки що, де, коли, а й чому. Тут потрібні експерти від справ духовних, і часто трапляється так, що саме журналісти мають дати відповідь першими...

«НА ТБ БРАКУЄ ҐРУНТОВНИХ МАТЕРІАЛІВ»

— Та все ж чи належним чином ЗМІ висвітлюють цю проблему?

— На телебаченні бракує ґрунтовних матеріалів про причини цього протистояння. Дуже часто складність війни зводять до спрощених формул, чого робити не варто. Якщо увімкнути дальнє світло свідомості, то побачимо, що сила агресора є вдаваною, це маска для небезпідставних комплексів, неповноцінності. Звідси й хронічне бажання жити з чужої енергії, ресурсів, праці, історії, території, століттями паразитувати на всьому цьому... А ще є велика вада в журналістиці — естетизація війни, яку подають як комп’ютерну стрілянину. Так глядач потрапляє в оману, це спричиняє серйозні деформації у сприйнятті кровопролиття, звужує такий необхідний простір для співпереживання. В умовах війни журналістика має і роздряпувати рани, але тільки для того, щоб вони, як казав Єжи Гедройць, не покривалися плівкою підлості, щоб людина не звикала до спроб агресора її принизити й надати цьому приниженню характеру «норми».

— Тоді як варто вдосконалювати підготовку журналістів?

— Кафедра зарубіжної преси та інформації на факультеті журналістики має свою концепцію підготовки журналістів. Ми вважаємо, що це має бути фундаментальна освіта, яка, за Василем Баркою, повинна допомогти бачити великі істини. У нашому розумінні базовий рівень університетської журналістської освіти — світоглядний. Саме вона дозволяє журналістові коректно, цілісно моделювати історичний, сучасний, прогностичний образ світу, відтворювати подієву динаміку в категоріях сенсу й дає критерії розпізнавання добра та зла й сили іти проти цього зла на двобій. Ситуація на сході — це поразка й української журналістики, яка не змогла впровадити людей у світ альтернативних цінностей щодо тих, що нав’язувала попередня епоха чи сучасна кремлівська пропаганда. А ще важливо усвідомити, що журналістика — це не тільки певні знання і вміння, є ще й третій компонент — етика, без якого перші два часто втрачають сенс. Погоджуюся з думкою про слабкість журналістської освіти там, де навчають передовсім техніки і технологій, а етичну основу професії ігнорують... Тобто під час навчання акцентують на засобах повідомлення замість — на повідомленні, його сенсі, вартості, етичному контексті. Техніка і методи — важливі, але вторинні. І ще важливий момент. Необхідно знайти компроміс між спеціалізацією й універсалізацією в журналістиці. Він може полягати в тому, що журналістська діяльність має бути спеціалізованою, а журналістська освіта — універсальною, тобто усебічною і фундаментальною. Це саме той випадок, коли універсальність не суперечить спеціалізації, а робить її негерметичною й дає їй шанс уникнути того, що Хосе Ортега-і-Гассет окреслив поняттям «варварство спеціалізації». Комусь це означення спеціалізації іспанського мислителя може видатися надто категоричним, але якщо все тотально спеціалізуємо, чи, бува, не втратимо з поля зору того, що називають загальною культурою?

«ТОРУВАТИ ШЛЯХ ДО СЕБЕ»

— Яку б оцінку ви дали інформаційній війні?

— Якщо говорити про українців як про об’єкт цієї війни, то безперечно вона є брутальною й сягнула вершини цинізму. Не вважаю, що варто проблематизувати те, що ми не даємо адекватної відповіді. Звичайно ж, мовчати не треба, але мені б не хотілося, щоб ми конкурували з російськими засобами масової інформації у тому, чий цинізм буде вишуканішим, тимчасово ефективнішим, а брехня переконливішою. Пам’ятаймо, що СРСР розвалився, зокрема і як гігантська псевдоінформаційна система, в якій до критичної межі нагромадилася брехня. Правда перемагає завжди, просто не одразу й очевидно. Нам треба не лише чинити опір інформаційній війні, а й торувати шлях до себе.

— Як, на ваш погляд, Україну ідентифікують у світі сьогодні?

— Сподіваюся на те, що світ, який тривалий час демонстрував байдужість, прозріває. Проте я б не узалежнював наш стан буття від того, що світ думає про нас. Одна з проблем українців полягає в тому, що ми дуже часто бачимо себе очима інших, себто «ми є, тому що нас сприймають». Я б хотів, щоб свій статус у світі українці визначали самодостатніше.

— Чи спостерігаєте ви позитивні тенденції у розвитку української армії?

— Так, ми не маємо надсучасної зброї, яку має Росія, проте в історії не раз так траплялося, що перемогу здобували саме справжні, а не фальшиві ідеї. Зброя — це не тільки метал, а й дух. І цей дух є. У червні минулого року, під час другої хвилі мобілізації, у нашу частину прибуло багато хлопців із Вінниччини. Це були справжні патріоти, які рвалися у бій. Але після того як на поламаній техніці їх відправили під Іловайськ у складі 51-ї бригади... настрої змінилися. За цей рік справді багато зроблено, хоча гострою залишається проблема кадрів, в тому числі у вищому офіцерському складі. Я сподіваюся, що висновки буде зроблено, і раніше чи пізніше обороноздатність залежатиме не від кількості мобілізованих, а від професійного кістяка армії, людей, які хочуть і вміють тримати в руках зброю. Такі військовослужбовці повинні мати солідні соціальні гарантії. Паралельно має тривати загальний вишкіл.

Війни рано чи пізно завершуються, і вже сьогодні треба думати, як жити завтра в мирі, які зробити висновки із засвоєних уроків. Адже велика підлість починається з малої, в тому числі — з дрібної корупції та хабарництва. В таких протистояннях є потреба вигравати щоденно, у «ближньому бою» теж. І намагатися жити гідно й робити все для того, щоб наше завтра, яке стане минулим для прийдешніх поколінь, не було підставою для їхнього сорому.