Ігор Сенкальський: Раніше були фотографи-снайпери, а тепер – фотографи-кулеметники

10
Ігор Сенкальський: Раніше були фотографи-снайпери, а тепер – фотографи-кулеметники
Розмова з головним спеціалістом прес-служби Львівської ОДА Ігорем Сенкальським про шістнадцять років фотографічного досвіду. Інтерв’ю – Варіанти.

Звідки цей потяг до фотографії?

Захоплення фотографією почалося ще з дитинства, від батька, який був фотографом у військовій частині.

Тут у Львові?

Ні, він служив в Забайкаллі, десь у 1952-54 роках.

Ти там і народився?

Ні, він там служив, приїхав сюди, а я вже пізніше народився тут. Він навчив мене фотографувати коли мені було сім-вісім років. Купив мені маленький фотоапарат “Чайка” на сімдесят два кадри.

Ним важко було фотографувати, бо ж ніяк не могла закінчитися плівка (сімдесят два кадри), а мені хотілося чим швидше побачити те, що ж я там нафотографував. То ж фотографував усе: котів, паркани, товаришів тощо.

А якісь фотоклуби чи Палаци піонерів?

Ні, ні, ні. Я жив у селі під польським кордоном у Старосамбірському районі. Там ніхто нічого не робив, просто батько показав і все. Купував хімію у магазині: проявник, фіксаж тощо.

Робив ще фотографії товаришам у походах, це десь було після восьмого чи дев’ятого класу. Пізніше наука закінчилася і мені вже було не до фотографій.

Вже згодом у Львові, коли я працював на різних роботах і займався спортом, то фотографія з’явилася вдруге, коли я потрапив чи то у Палац піонерів, чи то у профцентр, чи як вони тоді називалися, де школярі здобували різні професії.

Було щось таке у старших класах.

Це був профцентр на Маяковського, там де зараз казначейство, і я там вів гурток фотографії, оскільки я закінчив у Львові курси у Будинку вчених.

То вже після школи?

Так, то я вже пішов до Львова працювати. Щоб десь зачепитися, я прийшов на Мотозавод, бо не приймали будь-де і потрібна була прописка. А на Мотозаводі у ливарному цеху була настільки важка робота, що там приймали усіх, я й пішов туди ливарником (лиття металів під тиском).

Наливали алюміній, і поршні – дж – так й робили тримачі для дзеркал, педалі, алюмінієві частини для “Верховини”. Там я пропрацював недовго, десь три місяці, пішов на завод Кінескоп і ще паралельно займався у “Динамо” боксом.

Фотографія почалася вже у 1988 році, там перші мітинги, Товариство української мови імені Шевченка. Я взяв апарат в руки і почав все фіксувати. Мені за це ніхто не платив, я сам усе купував і фотографував, фотографував. Роздавав фото усім, хто потребував, а їх вже возили до Америки, Канади, скрізь.

на фото: перший мітинг у Львові (1988 рік)

Який тоді був фотоапарат?

Зеніт. Потім купив широкоплівковий Київ, щоб якість краща була. Але згодом знову перейшов на Зеніт чи Алмаз, бо там було більше плівки. Так фотографував до 1992 року.

Я звільнився зі заводу і пішов на іншу роботу, щоб було більше часу, бо постійно було багато мітингів, і це варто дякувати дружині, яка працювала і нічого мені такого про гроші не говорила, бо я трохи підробляв.

Паралельно з цими мітингами створювалася газета “Ратуша”, де вже були Сергій Герман, Володимир Яворівський, і в 1991 році я був третім чоловіком, якого вони взяли з собою в колектив.

Спочатку редакція газети тимчасово розташовувалася у 112 кабінеті львівської мерії, а згодом вже переїхала у будинок № 6 на Площі Ринок. Туди згодом й прийшли: Савельєв, Шалайський, Починок і вся та когорта.

Після “Ратуші”, де я рік пропрацював, Юрій Кріль запропонував мені працювати на газету “Киевские ведомости”, хоча, звичайно, що я давав фотографії у всі львівські газети, що були на той час.

У “Киевских ведомостях” я працював десь півтора роки, потім була невеличка перерва пов’язана з певними причинами (то один редактор газети змінився, то інший втік до Канади), згодом я знову туди повернувся, а десь у 1999 році головою Львівської ОДА призначили Степана Романовича Сенчука, а Кріль, який прийшов керувати його прес-службою, запросив мене.

Я тоді думав, що йду працювати на два-три місяці, бо якраз були вибори, бо й робота не творча, думав попрацюю, а там побачу. Попрацював, минули вибори, пішла далі робота, пішло-пішло, затягнуло-закрутило. Пізніше Сенчука зняли, прийшов Гладій, і так я вже шістнадцять років працюю фотографом у прес-службі Львівської обласної держадміністрації.

на фото: голова Львівської ОДА Степан Сенчук, Президент України Леонід Кучма, міський голова Львова Василь Куйбіда

Так допрацював до пенсії, оскільки держслужбовці, які народилися у 1954 році можуть йти у шістдесят один рік на пенсію.

І не знаю, що мені зараз робити, бо якщо у мене була зарплата 2000 гривень, то пенсія спочатку була вісімдесят відсотків від зарплати, потім сімдесят, шістдесят, а зараз – п’ятдесят. І яка у мене пенсія буде, я не розумію.

За останній місяць у нас зарплата взагалі 1200 гривень, і мені певне терміново треба бігти на пенсію, бо якщо її мені почнуть рахувати з 1200, то це просто жах.

У ті роки був якийсь ринок львівських фотографів?

Тут яка справа, наприклад, є письменники, котрі пишуть тоді, коли у них є наснага, а є журналісти, котрі пишуть будь-коли, мусять написати новину вже і терміново. Так і тут: є фотохудожники і фотожурналісти.

Фотохудожник фотографує тоді, коли до нього прилітає муза. Він може ходити годину чи дві біля квітки, а фотожурналіст мусить за долі секунди піймати кілька кадрів, що мають вдало висвітлити подію і все.

Огородник, наприклад, як іще декілька чоловік, є фотохудожником, і це просто час такий, що він трохи перейшов у пресу, чи той ж Кравс, який знайшов свою нішу у спорті і зараз більше фотограф-репортер.

Десь до 2000 року фоторепортером та фотохудожником було працювати важче, ніж зараз, і тому, закономірно, що їх було менше. Була плівка, потрібно було знати, що з нею робити і це була громіздка робота, бо фотографію треба було висушити і занести у редакцію.

А з цифровою технікою фотографів стало дуже багато, і той хто має гроші та хоче фотографувати, іде та фотографує.

Щастя, що в цифровій апаратурі не треба рахувати кадрів, там їх можна хоч тисячу зробити, а плівка ж мала лише тридцять шість кадрів, була досить дорогою, особливо кольорова. Зараз подіях знімають триста-п’ятсот кадрів і з них вдалими будуть два-три кадри, бо ти точно знаєш, що навіть якби не хотів, навіть зі закритими очима, але все одно зробиш якийсь вдалий кадр.

на фото: голова Львівської ОДА Петро Олійник та Петро Порошенко

А на плівку було важко знімати, бо ти вицілював кожен кадр, як кажуть, раніше були фотографи-снайпери, а тепер – фотографи-кулеметники. Я зараз деколи фотографую і дійсно роблю багато кадрів, наприклад, коли хтось виступає, щоб зняти якусь міміку.

Хоча, наприклад, коли головою ОДА у нас був Віктор Шемчук, то я робив двадцять-тридцять-сорок кадрів, і ми всі сиділи з прес-службою та не могли знайти нормальний кадр, така у нього міміка була своєрідна.

А ти чув історію про те, як Кучма свистів біля пам’ятника Міцкевичу?

Ні.

Він приїхав відкривати митницю з президентом Польщі Кваснєвським, і вони тоді вже були цей, настрій у них був хороший, і він почав свистіти.

Чотири пальці в рот і засвистів. І коли я почув один раз свист, то не зорієнтувався і повернувся, а Кваснєвський й каже йому: “Льоня, загвідзай єще раз” і за ту долю секунди я зробив три кадри, що обійшли всю Україну і не знаю, може, й увесь світ. Ті три кадри були останніми на плівці і я попав якраз у те, що було потрібно.

на фото: Президент України Леонід Кучма

А зараз, напевне, цифровою камерою не зняв би. Бо сидиш, думаєш, можеш все, а ця штука з’являється лише за долю секунди. І скільки я знімав портретів, наприклад, як Кравчук приїжджав, а у нього також така, то слухай, усі кадри класні.

На плівці, деякий кадр, звичайно, може бути не у фокусі, бо там чутливість була інакшою, це зараз ставиш чутливість три тисячі. І оптика не була така світлочутлива, але знімали якось.

За тих умов у тому вицілюванні потрібно було добре знати, що хочеш сфотографувати?

Досвід. Як ти знімаєш рік-два-три, то вже знаєш, що має бути після цього, знаєш, куди тобі стати для того, щоб зняти класно. Часом помиляєшся, буває, мали йти ліворуч, а пішли праворуч.

Але на виступах, коли бачиш, як він (голова чи президент) реагує і вже чекаєш, бо зараз щось буде. Ти повинен клацнути на випередження, щоб пішла потрібна тобі міміка, і оце, власне, й є снайперство. А зараз також знаєш, де що де є приблизно, якщо хтось півгодини виступає, то чого не на клацати.

на фото: голова Львівської ОДА Микола Кміть, міський голова Львова Андрій Садовий та Катерина Ющенко

Завжди є моменти, коли знаєш, що зараз щось буде цікаве і тоді стріляєш. Досвід – це важливо, треба знімати-знімати-знімати, тоді ти потрапляєш на ту хвилю і тобі вдається, але цього треба хотіти.

А для того, що фотографувати для “Киевских ведомостей” то треба було переїхати до столиці?

Ні, у Львові просто було їх бюро в західній Україні. Щодня треба було передавати фотографії, їхати на вокзал, фото в конверт і на київський поїзд. У Києві приходив кур’єр, забирав і віз у редакцію.

Вже легше на вокзалі було жити.

Найцікавіше у тому, що поїзд вже має відходити, фотографії ще мокрі, і ти швидко шукаєш машину чи таксі, летиш, бо якщо була якась термінова подія, то там вже чекають.

Крілю було легше, бо у нього був факс, а згодом й комп’ютер, а фотографії треба було передавати ось так. Вже як почали сканувати фото, то стало легше, але це вже на кінець роботи.

Ми за зарплатою щомісяця літали до Києва, то вже так наліталися, що раз летів він, а раз – я. Згодом вони додумалися повертати нам за квитки гроші, бо якщо заробив за фотографію шість мільйонів (тоді ж купони були), то авіаквиток коштував вісім мільйонів, то вони відкрили нам рахунок і вже так перераховували гроші.

Чи можна сказати, що той офіціоз, паркет є нудним? Бо це я можу собі дозволити робити будь-які фотографії, а там усе має бути чітко, певний формат, де голова ЛОДА чи президент країни мають бути ідеальними.

Він в якомусь сенсі є нудним, але одночасно, в тому постійному повторенні потрібно вибрати якийсь такий ракурс, щоб фотографія була гарною, щоб люди захотіли на неї подивитися. Те, що він говорив, люди пізніше будуть читати і створять свою думку про нього, але перше враження від фотографії також є важливим.

на фото: Президент України Леонід Кучма та голова Львівської ОДА Степан Сенчук

Вона мусить бути гарною і в технічному сенсі: не розмазана, різка, з нормальними кольорами. Має бути якесь людське обличчя, бо в доброї людини приємне обличчя, а в якогось демона… Фотокореспондент також впливає на всі ці речі, і як він хоче, так й зробить.

Але лідер не має бути смішним.

Наші – ні. Його фотографуєш таким, як він є. Але якщо він у житті смішний і такий на фото, то ти вже нічого не зробиш.

Згадували про фотогенічність Кравчука, а всі інші: Кучма, Ющенко, Янукович?

Кравчук був вихований у тій системі, а всі інші вже потрапляли у владу з різних професій. Їх потрібно було вчити поводженню перед камерами, бо кожен мав свої специфічні звички, Ющенко, наприклад, любив часом спиратися на кулаки, а от Кравчук вмів жестикулювати.

на фото: Президент України Леонід Кравчук

Янукович був великим дядьком, який вважав, що як він скаже чи поставить руки, то так є правильно і ніхто йому не буде вказувати. А Кучма був простим, він, напевне, просто зрозумів чи йому хтось підказав, що саме так найкраще і непотрібно нічого вигадувати.

А Юлька?

Мені здається, що вона не така, як з себе показує. Якби вона мала владу, то була б така як Янукович.

Її фотограф постійно бігав і казав, щоб не фоткали її косу з-заду.

То вже свита, не знаю, чи саме вона того не хотіла. З Ющенком було добре у тому сенсі, що там охорона не була агресивною і дозволяла багато деяких речей, більше ніколи так не було.

У Кучми охорона була досить жорсткою, а в Януковича – це просто жах, бо якби була їхня воля, то б заборонили робити усе, така була у них боязнь.

Це завжди було помітно під час зустрічей, бо охорона вже такий периметр створювала, таке вже біля Януковича робила, що навіть мені було важко щось знімати, хоча вони ж знали мене з вигляду, бо неможливо було мене не впізнавати, якщо я постійно був з ними.

на фото: Віктор Янукович

І вони постійно фотографів (навіть з пулу) віддаляти так, аж поки ті не здійняли шум під час засідання їхньої партії в Політехніці, бо там охорона, коли мав виходити Янукович і під’їхали, почала виганяти групу журналістів з подвір’я.

Журналісти почали так серйозно сваритися з охороною, що аж прийшов керівник охорони і дозволив там стояти, бо ж вони хотіли, щоб там усе було зачищено.

Це говоримо про фотографа прес-служби, а нас ще більше ганяли.

Зараз також не дуже так, хоча й не було у Львові багато таких зустрічей з Порошенком. Коли він виступав в університеті, а потім йшов вулицею, то було ніби все добре, відсувають, звичайно, але не дуже жорстоко, а як далі буде побачимо.

За шістнадцять років у Львівській ОДА змінилося стільки тих голів, що їх навіть всіх згадати важко. Я вже пам’ятаю конкретно з Олійника і там вже всі наступні.

Олійник, Кміть, а після нього… Це справді важко.

Горбаль, Цимбалюк.

Ці взагалі були до року часу.

Янків ще був раніше.

Янків був перед Сендегою. То було так: Сенчук, Гладій, Янків, Сендега, Олійник, Кміть, Горбаль, Цимбалюк, після нього…

Костюк.

Коліяш, як я його називаю. Після Костюка – прокурор Шемчук, після Шемчука – Сало, Сех, Турянський і Синютка.

Вони всі під час першої зустрічі мали якісь вимоги до фотографа чи вони взагалі не спілкувалися?

Ні, ніхто з нами не говорив. Хтось змінював керівника прес-служби, хтось – ні. Переважно усі добре сприймали мої фотографії, не подобалися мої фото хіба що Шемчуку.

Але про це я дізнався лише через деякий час, і це навіть не йому не подобалося, а його заступниці Ірині Романів. Романів я не сподобався тим, що був сам по собі. Вона й почала йому говорити, що мої фотографії погані, що він на них погано вдається.

А він сам нічого про фото не казав?

Казав, що ось ця фотографія, наприклад, погана, чи ось ця. Але я всім згодом спеціально показував ті фотографії і всі казали, що це добрі фотографії. Я стільки років у фотографії і що, не знаю якою вона має бути?

Десь на восьмому місяці роботи він сказав, що будуть брати іншого фотографа і мене перевели в екологію. За два місяці його забрали, я працював в екології ще десь рік. Мене хотіли повернути, але не встигали, то один голова змінився, то – інший. Аж пішла Сех і я повернувся за Турянського.

Є люди фотогенічні та нефотогенічні. Він у житті ніби нормальний, а от коли ти ту долю секунди зафіксуєш, а там якась міміка. А міміка знаєш як працює? Це вона на відео ще добре, а коли ти зупинити цю мить, то там, якщо не брова, то щось інше.

Тому зі Шемчуком я й витирав багато кадрів, бо він ж ніби такий веселун був і тому на кадрах, то перекривлений, то ще якось. Його дуже важко було фотографувати.

Є люди, які полюбляють фотографуватися, а є такі – що ні, деяким просто байдуже – фотографуй-не фотографуй. А є такі, які дуже любили, наприклад, Цимбалюк.

Вони всі хочуть, щоб була гарна фотографія, бо весь світ дивиться на них. Деякі були просто вимогливі, бо у перші дні ти мусиш зайти до голови держадміністрації і зняти декілька таких фотографій офіційних.

У кабінеті за столом.

Так. Щоб на сайт ЛОДА поставити, і видання деякі просять. Їх важко фотографувати у тому сенсі, що ти людину ще не знаєш, а найголовніше, що він тебе ще не знає. І він не може розкритися, не може відразу нормально сісти.

на фото: голова Львівської ОДА Михайло Гладій

Чим вища у людини посада, тим більше вона боїться фотоапарата. Коли наставляєш на нього фотоапарат, то він одразу насторожується, відразу замикається і стає таким напруженим.

І тобі треба за ті п’ятнадцять-двадцять хвилин зробити кілька добрих фотографії, де б він був розслаблений, плюс ще декілька подібних нюансів. Це вже за півроку, якщо він тебе вже знає, тоді легше зробити фотографію.

Є той перехід, що в житті він один, а тільки офіціоз, то відразу щось перемикається.

Обов’язково. Ця дядькові простому плювать як ти його сфотографуєш, а керівник – це керівник, він обличчя чогось і відразу повинен бути вдалим на фотографії.

Сенчука було добре фотографувати і він до того ставився нормально. Відповідно й прес-службі приємно було працювати. Він знав, розумів, що робота важка, чим міг допомагав, хоча в ті часи з фінансами також було погано, але то комп’ютери виділять, то меблі  в прес-службу. Він поважав журналістів.

Гладій був більш строгим, суворішим, він ж керівник, хоча з прес-службою він адекватно спілкувався. Янків, я би сказав, що не дуже. Він мав одну людину, яка про нього писала і все.

на фото: голова Львівської ОДА Олександр Сендега

Сендега – такий спокійний дядько, якщо так можна сказати, і досить толерантний, якщо треба було щось зробити, то він це робив. А пізніше хто?

Олійника я любив фотографувати, бо в нього постійно була якась цікава міміка, він постійно міг щось таке викинути.

Олійник такий був, типу “рубаха-парень”. Він пішов знизу, з народу і таким й лишився.

на фото: голова Львівської ОДА Петро Олійник та міський голова Львова Андрій Садовий

Він ще в Червонограді таким був, міг просто поговорити з тобою, хоча, звичайно, коли лисина, то є свою нюанси фотографування.

Він для мене був найвеселішим з них всіх.

А Шемчука ти фотографував?

Він справді на фотографіях постійно якийсь такий вдавався, то повіку десь підніме вверх, то ще щось зробить. Хоча після того, як він пішов, багато хто писав, що він був найкращим головою ЛОДА.

Спілкуватися з ним було нормально, особливо тим, хто від нього не залежав.

Добрим для прес-служби був Горбаль. Він взагалі був непоганим керівником. Горбаль любив, цінував, намагався допомогти і він досить багато зробив для прес-служби. Ми багато тоді працювали, хоча тоді нас у прес-службі й було більше.

Ми працювали до восьмої-дев’ятої, а то й до десятої вечора. Зранку з дев’ятої годину, а деколи й раніше, коли поїздка була. Були моменти, що була десята-одинадцята година вечора, і я з четвертого поверху (де у нас була прес-служба) фотографував церкву Юра, що вже світилася.

на фото: голова Львівської ОДА Василь Горбаль

Єдиним недоліком у керуванні Горбалем було хіба що те, що в керівництво адміністрації втручалася його подруга Тетяна Доній. Це вона й затіяла переселення кабінетам в ЛОДА, коли нас кинули на четвертий поверх.

Він здається з них усіх був наймолодшим.

Напевне. Незважаючи на те, що Горбаль був з Партії регіонів, він добре розумів, що таке Львівщина. Навіть є така його фраза, не дослівно, звичайно, розповідаю, коли він комусь одного разу сказав, що Партія регіонів у Львівській області – це не те, що Партія регіонів у Києві чи Донецьку.

Він ж з Левандівки.

Він розумів, що Партія регіонів є собі у Львові та й є, але знав, що вони ніколи нічого тут такого не зроблять, що партія хоче там.

Костюк – закритий, людина-футляр.

По-простому, то залізничник, який якось потрапив сюди, і я навіть не знаю, чого його сюди прислали з Києва.

Через Дубневичів.

А він тут нічого ні цей. Він як вже ішов, то в сесійному залі заявив, що завдяки йому покращився стан доріг на Львівщині. Бляха, та то був шок, які дороги, та тут ніхто палець об палець не вдарив. А тут такі понти, що він такий діяч.

Його тут ніхто не поважав, навіть заступники. Сенчук любив матюкнутися у вузькому колі, а той на нараді таке собі дозволяв, що просто жах.

Є такі, що хочеш іти на роботу, а які такі, що не хочеш. Так що так й працюємо.

Взяти, до прикладу, Синютку. Зрозуміло, що я старша людина, що можна було мене відправити на пенсію, але мої фотографії йому подобаються, у нього не має жодних якихось бзіків. Можливо, що конкретно з кимось він жорсткий, але так окремо, як людина, він абсолютно нормальний чоловік.

Якщо ще згадувати про кучмин свист, то чи не були якісь епізоди, що не встигли сфотографувати? Пархомик якось розповідав, що Кучма одного разу у Львові поліз під шлагбаум, коли усі оператори відвернулися.

Такого щось не пам’ятаю. Я завжди був біля Кучми у Львові, і він інколи міг щось таке втнути, але такого щось не пригадую.

А те фото, де він свистів, обійшло увесь світ, а Павло Іванович Лазаренко дав мені триста доларів за цю фотографію, а в ті час триста доларів – це була піврічна зарплата.
Наближалися парламентські вибори, він приїхав у Львівську область і мав зустріч у готелі “Гетьман”.

Наприкінці зустрічі він почав бажати журналістами добра, щастя, гонорарів, а я й кажу: “Павло Іванович, ви розповідаєте про гонорари для журналістів, а ваша газета надрукувала мою фотографію і не заплатила”. Я вже забув, як та газета називалася, хоча справді дзвонив її редакторові разів п’ять.

Він би, напевне, пропустив би то повз вуха, бо щось собі журналіст говорить, але як почув, що це фотографія, де Кучма свистить, то відразу повернувся до мене, взяв мене за плечі і почав усім розповідати, що це я зробив ту фотографію. А я йому кажу, що вони (львівські журналісти) й так знають, бо ми ж тут усі разом.

І він повів мене у зал, де обідала уся верхівка, але я перепросив, й пішов до своїх журналістів. Я пішов, а він сказав одному, що тут у нас керував Громадою, щоб заплатив мені за фото. Підходжу до нього, а він відмовляється, мовляв, Лазаренко просто пожартував.

Пізніше Павло Іванович знову вийшов і я йому сказав, що той дядько з Громади не хоче мені заплатити. Він показав одному охоронцю на мене, той підійшов і дав мені в руку якісь гроші. Взяв, заховав у кишеню, вийшов на двір, дивлюся, а там – три стодоларові купюри ні разу не зігнуті.

Я собі й думаю, скільки той Львів коштує, я собі зможу його купити. Це був десь 1998 рік. Тоді зарплати у нас були десять-п’ятнадцять доларів.

Зараз постійно тирять фотки, а як з тим було тоді?

Брали. Тоді й справді було менше таких випадків, бо ж не було інтернету, але часом було. Є така фотографія Чорновола в чорному костюмі на чорному тлі, сидить і посміхається. По всій Україні я бачу величезні бігборди, а це моя фотографія.

на фото: голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл

Я зняв її на Львівському телебаченні десь у 1992 році. Мала бути прес-конференція Чорновола, але в нього щось з голосом сталося і він попросив журналістів сісти та поговорити ось так, у вузькому колі.

Там було гарне світло (контрове і таке), темне тло, він у краватці, біла сорочка, все як має бути. Я зробив двадцять-тридцять фото, і та фотографія на виборах була, коли він ішов у президенти, і плакати з неї робили, і ось зараз, вона гуляє. Класна фотографія.

на фото: В’ячеслав Чорновіл (1990 рік)

І таких є чимало. Хмарі на шістдесятиріччя гарну фотографію зробив. Чи фото Симоненка, як його б’ють на проспекті Шевченка, яке потім Шпігель купив.

на фото: комуністи Петро Симоненко та Олександр Голуб

Вона така динамічна: Голуб його закриває, люди кидають у нього землею, міліція когось хапає і відтягує. У ті часи було багато подій.

Львів благодатний у тому сенсі, бо краще не думати про політичне життя десь у Франківську чи Луцьку.

То периферія, як село для Львова. Там рідко, що відбувається. Але у ті часи це було щось особливе, чому я й кажу, що кинув роботу, бо щодня щось відбувалося, а інколи й одночасно у двох місцях. Тут заньківчанські зустрічі, там – мітинги, тут щось пікетують, там – валять пам’ятник валили. Завжди щось було.

Але ж це все плівки, плівки, плівки. Тисяча порізаних плівок у конвертах, і як мені зараз кажуть щось знайти, то мені так лінь. Звичайно, що на всі конверти підписані (що і яка подія), але то треба брати лупу і шукати.

Чи згадати сесії Львівської обласної ради, перша відбувалася в Оперному театрі, це вже потім вони перейшли сюди. Деколи переглядаю старі фотографії (хтось позамовляв, але не забрав), а там – Давимука, Горинь, Чорновіл – молоді пацани. А письменники наші, поети, перші народні депутати.

на фото: Георгій Гонгадзе

Пам’ятаю, що була така фотографія з 1 Травня, коли уся наша влада йшла до стадіону проспектом Свободи, то у першому ряду – уся наша верхівка, у другому – хтось менший, а декого з теперішніх наших очільників я зустрічаю у четвертому-п’ятому ряду, десь там вони затесалися.

Цікаво ті фотографії переглядати, бо ти знаєш тих людей і знаєш, де вони зараз є. Хтось є, а когось вже й немає, зрозуміло, але як той світ змінився і якими вони зараз стали.

А яким був перехід з плівки на цифру? Це ж зовсім інші відчуття.

Напевне через те, що більшість життя я провів у плівці, то плівка була цікавішою в тому сенсі, що в тебе мусіла бути фотолабораторія, там було місце, де ти друкував фотографії, а якщо ти мав нормальні фото, то було місце, де ти міг щось творити, писати, зустрічатися з друзями, щось обговорювати, просто посидіти, випити кави, до кави.

Були цікаві розмови, творили якісь плани.

А цифрове фото – наклацав собі фотоапаратом, пішов додому, у кімнатку, де у тебе комп’ютер, усе закинув, розіслав куди треба, і ти відрізаний від світу, від живого спілкування зі своїми товаришами.

Хоча цифрова фотографія, зрозуміло, що дає більше можливостей, там плівки не потрібно, і ти знімаєш, скільки тобі влізе. Скинув, почистив флешку і знову можеш ходити знімати.

З плівкою та апаратурою було важче. Були ті Зеніти, хіба що хтось мав Practica, і це вже, йой, Practica, а якщо мав якийсь Nikon Fm, то вже геній фотоапарату. А зараз ті, що весілля фотографують мають деколи такі апарати, що навіть не можеш собі дозволити. Воно коштує гроші, але воно є, воно доступне.

на фото: Папа Римський Іван Павло II, глава УГКЦ Любомир (Гузар) та голова Львівської ОДА Михайло Гладій

Коли до Львова приїжджав Папа Римський, то ми ще не перейшли на цифру, і я зняв п’ятнадцять плівок, тоді ще навіть книгу випустили “Візит благодаті”. Але є плівка, яку важко зберігати, яка через двадцять-тридцять років (залежить від умов зберігання) може вицвісти, там ж желатин, грибок може раз і щезнути все.

Це тільки подумати як відбувався увесь той процес: постійно треба щось перекладати, змінювати плівку, плівку перемотувати. Поки плівка перемотується тих десять секунд, то тут щось відбувається, там якась ситуація, а в тебе плівка перемотується. Коли чогось не помітив, то не так болісно, а коли перемотуєш плівку і бачиш, що там відбувається щось важливе… А був би цифровий апарат, то зняв би усе, буквально, а так, зняв те, що зняв.

Для фотохудожників немає різниці, вони, щоправда, кажуть, що плівка краща, пластична. Я не вступаю в полеміку, бо не такий вже й фотохудожник великий, але для фоторепортера – цифра незамінна, це найкраще, що може бути.

Пам’ятаю, як Горбачов приїхав до Львова, то в мене був широкоплівочний “Київ-60”. Апарат великий, наче цегла, об’єктив там ще такий, а в мене з собою в сумці ще спалах і батарея “Молния”, а вона десь така приблизно як півцегли, важка-важка.

Сумок тоді ще не було таких як зараз, сумка як сумка, але як вона мені врізалася в плече з тим апаратом. А там ще дванадцять кадрів, мусиш все витягувати, іншу плівку вставляти, а вона ще з перфорацією, і поки поруч якась подія, ти витрачаєш хвилини три весь той процес.

Якщо ти стоїш, то ще таке, але коли всі йдуть, то й ти мусиш іти, ще й маєш робити ті маніпуляції в русі, то вже щось страшне. Зараз людям набагато простіше працювати, набагато.

на фото: митрополит Мстислав (Скрипник), В’ячеслав Чорновіл та Микола Горинь

Був у 1999 році у Львові саміт президентів країн Центральної Європи. Ми стояли біля “Дністра” всі (і навіть київські) з плівками, чекали, фотографували, а був один фотокореспондент з Reuters, який фотографував одного президента і відразу сідав за ноутбук, обробляв та надсилав. І поки ми зустрічали іншого президента, то його фотографія вже була в Лондоні. Оце була оперативність.

А ми, ми сиділи, чекали поки той десятий президент приїде, потім бігли в лабораторію чи додому, проявляли, віддавали і на другий день наші фотографії виходили в наших львівських газетах.

фото з архіву Ігора Сенкальського

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама