Вишиванка як генетичний код та дрес-код нації. Вишити, щоб вижити

56
Вишиванка як генетичний код та дрес-код нації. Вишити, щоб вижити

Автор ідеї, сценарист фільму Леся Воронюк та режисер Олександр Ткачук зняли перший повнометражний документальний фільм «Спадок нації», присвячений українській вишиванці, який планується до показу у березні 2016 року. Фільм презентують у всіх регіонах України та за кордоном у рамках відзначення 10-річчя акції “День вишиванки”.  У інтерв’ю Дивись.Інфо Леся Воронюк розповіла деталі зйомки документального фільму “Спадок нації”.

– Коли у вас з’явилася ідея цього фільму?

– Ідея з’явилась після святкування Дня вишиванки, засновником якого я є зі своїми друзями. Під час акції дуже багато людей по цілому світу одягнули вишиту сорочку, ми зробили інфографіку і нарахували, що до цієї акції долучилось понад 30 країн на 5 континентах. Крім того, люди так масово одягають сорочку і не знають її первинне значення. Дехто її одягає, бо це красиво, тому нам дуже хочеться розказати, чим насправді є вишита сорочка для українців.

– Чому вирішили зняти саме документальний фільм?

– Вирішили зробити саме документалку, тому що знайшли дуже багато цінного матеріалу, який будемо озвучувати і показувати вперше, тобто є про що говорити, є куди “копати”, просто не завжди ми хочемо шукати глибини. Саме завдяки цій документалці ми і намагаємось це зробити.

– Це перший документальний фільм такого формату про вишиванку?

– Такого формату і масштабу так. Це перший повнометражний документальний фільм про вишиту сорочку. Ми навіть не здивувалися, що досі не було монументального дослідження, бо це тема, яка лежить на поверхні. Звісно, є чимало сюжетів, телевізійних передач, але дуже часто вони дуже сумнівного характеру і якості. Звісно, є невеличкі спроби місцевих журналістів зробити передачу наприклад про борщівську сорочку. Це такі регіональні невеличкі фільми. Але фільм, де було б показана вся етнорегіональна колористика і показана призма цінностей сорочки не тільки мистецького чи історичного виду, досі ще не було. В цьому плані ми є новаторами.

– Як ви шукали ці цінні матеріали, ці сорочки?

– Насамперед хочу сказати, що дуже хотілося зробити фільм цікавим і не традиційним, як для української документалістики, фільм зняли за кращими взірцями світового документального кіно, щоб він був цікавим, динамічним, щоб він сприймався. Для цього тільки наукової етнографії виявилось замало, хоча в нас її буде достатньо, і це один із пластів фільму, коли ми показуємо різноманіття вишиванок в кожному етнокультурному регіоні. І на цей пласт нашаровується інший пласт – це людські історії, які доводять, що вишиванка в різний час нашої української історії могла бути такими символами, як викликом, самоідентифікації, незалежністю, батьківщини, свідомістю, спадком. І  такі історії спочатку згадалося серед знайомих і друзів, потім, коли почали знімати фільм, ці історії самі приходили до нас, чимало людей відгукнулися і писали нам свої історії, багато історій допоміг знайти наш науковий консультант Олексій Доля. Тобто кожна історія прийшла до нас різним шляхом.

– Ці історії тільки з України чи, можливо, є з інших країн?

– Ці людські історії не тільки з України. Ми з режисером Олександром Рубчаком зібрали матеріал із Росії, Німеччини, Італії, США, Канади і навіть Об’єднаних Арабських Еміратів. Це одні з місць, де активна українська діаспора. Там є дуже цікаві і ніким не озвучені речі, саме про зв’язок із домом, про символіку вишитої сорочки, про те чому діаспоряни так бережуть сорочку. Їхня ж відповідь на запитання, чому ви бережете сорочку і є для вас такою цінною є такою – вони кажуть, що для них вишита сорочка – це самоідентифікація у світі й частинка їхнього дому. Дуже хотілось, аби це зрозуміли люди, які тут живуть і раніше недооцінювали вишиту сорочку.

Коли вдома вишиванка завжди є, то цей фільм – відповідь тим, навіть із прогресивних людей, що вважають, що носити вишиванку – це нічого не означає. Насправді це дуже багато чого означає, тому що ворог України точно ніколи не вдягне вишиту сорочку. І це означає багато, особливо в теперішній час для об’єднання держави, аби ми були спільні, то потрібні якісь цінності, які вели нас протягом багатьох століть наш народ. Вишита сорочка є таким чи не головним символом поряд з мовою.

– Яка Вас історія вразила найбільше?

– У фільмі буде понад десяток історій. Не хочу озвучувати, адже це інтрига фільму. Із того, що можу розповісти, наприклад, історію про голодомор, адже в цей час останні сорочки обмінювали на картоплю чи на зерно. Саме так люди вижили і дочекалися весни, тут сорочка показана як спасіння. Сорочка зв’язкової Шухевича, Ольги Ільків, яку вона вишивала в Сибірі – це сорочка – остання надія і символ незламності і духу. Сорочка, яку вивозив з луганської просвіти вже в наш час Володимир Семостяг із так званої ЛНР, ризикуючи разом з іншим просвітянами. Насправді, якщо безпечно можна купити іншу і не ризикувати життям, то для них це є знак, що вони українці, що вони беззламні. І завдяки таким людям ми виживаємо в критичні часи й завжди страждаємо через тих, хто є поміркованим і не намагається шукати внутрішні змістів.

– Під час зйомок були якісь складнощі? Всі задумки втілили?

– Я дуже люблю це кіно, оскільки нам вдалося знайти багато цінного матеріалу та історій, про які мають довідатись усі. Спочатку ми навіть не очікували, що знімемо стільки усього цікавого. З самого початку ми запланували і значно менший період, і бюджет для зйомок, планували знімати тільки в Україні. А потім, коли вже почалися роботи, то все не вистачало значно більше масштабів. Ми майже вдвічі продовжили зйомки, більший буде пост-продакшн фільму. Тричі чи чотири рази ми переглядали бюджет фільму, постійно був недостаток коштів. Це було пов’язано не тільки з курсом долара, а й з тим, що з’являлось багато додаткових відряджень.

Наприклад у Львівську область ми їздили двічі, хоча планували одне відрядження. У першій поїздці відзняли родину Тулуг, Ольгу Ільків, Роксолану Шемчуг, потім знайшли цікавий матеріал по сокальській вишитій сорочці. Її можна побачити в трейлері фільму. У Вінницю в нас теж були незаплановані два відрядження. Ми не поставились до фільму, як до якогось проекту, у якому відпрацювати все на галочку. Якщо розуміли, що ще десь щось знайшлося, то їхали і туди.

– Зважаючи на те, що в фільмі є історії зі сходу України, чи була задумка, завдяки вишиванці, показати, що там теж українці, а не проросійські жителі?

– Привідкрию завісу, у нас є матеріал, знятий в ЛНР і ДНР. Як саме – розкажемо після виходу фільму, але ми змогли знайти там дуже цінні і цікаві речі. Людей, яких ми там знімали, насправді не так багато залишилось саме проукраїнських, адже дуже багато виїхало. Ті, хто виїхав і ті, хто залишились, наголошують на тому, що Донецька і Луганська області були українськими. Один з прикладів, – це виставка українських сорочок із Луганської області в Українському домі, яка була організована українським етнографами, де була відведена величезна стіна для сорочок, яким більше ста років. Це були українські сорочки, з українськими кроями, без жодних натяків на Білорусь чи іншу країну та етнічність. І саме по культурі можна визначити, хто жив на тій території. Тому дуже хочемо, аби цей фільм побачили за кордоном. Але проблема якраз в тому, що ці міфи, які насадженні вже протягом останнього часу, не особливо розповсюджені теперішніми політиками і для них це звичайні передвиборчі спекуляції, а для людей – це кістка, яка стоїть посеред горла. Люди й досі ведуться на умовні маніпуляції. Інша проблема, що українці не хочуть самі шукати і вчити історію й сприймають абсолютно фрагментарно із новин, наприклад, сюжетів, чи виступів тих самих політиків. Хіба так можна?! Ми повинні достеменно розбиратися в тому, що було в історії.

– Який бюджет фільму і звідки ви взяли гроші?

– Остаточний бюджет фільму – 620 тис грн. Вклали достатньо власних коштів. Особливо, що стосується початку зйомок і відряджень Україною. Знайшлося кілька добрих людей і меценатів, які нас підтримали. На фільм відгукнулися багато політиків і політичних сил, але ми їм відмовляли, адже вони нестабільні. Вони перебігають і зраджують українські інтереси й не хочеться, щоб постраждала сама ідея цього фільму. Незабаром спробуємо назбирати решту коштів через Спільнокошт.

– А до Держкіно за коштами зверталися?

– Так, зверталися, але там технічна процедура. Найближче фінансування може бути лише у липні. Оскільки прем’єра фільму планується на березень, то після завершення зйомок фільм не може фінансуватись. Зважаючи на те, що це не єдина документалка, яку ми хочемо зробити, то на фінансування Держкіно запускаємо кінодокументальну студію “Софія”, яка буде спеціалізуватися на документалках історичної культури. Це будуть фільми зовсім іншого формату для українського глядача. Ми ставимо перед собою високу планку, намагаємось зробити якісний український документальний продукт.

– То в березні відбудеться прем’єра?

– Ми плануємо прем’єру в березні. Прокат фільму по Україні та за кордоном, присвячений в тому числі і десятиліттю акції Дня вишиванки, адже у 2016 році буде 10 років акції. Після нового року ми будемо вести переговори з кінодистриб’юторами, хочемо, аби цей фільм був у повноцінному прокаті. Звісно, це документалістика. Але, зважаючи на реакцію після виходу трейлера, розуміємо, що є потреба у документальному кіно. Люди хочуть дивитися різне кіно, залежно від настрою. Тому, чим більше ми будемо старатися, тим більше отримаємо віддачі від глядача. Це і є викликом, адже це кіно не заради кіна як мистецтва, а кіно заради глядача.

– Ви зробили великий доробок фільму, то який його хронометраж?

– Зараз ми перебуваємо на періоді закінченні зйомок, але розраховуємо на повнометражний фільм протяжністю 60-80 хв. Є дуже багато матеріалу і не знаємо, як його скомпілювати в одне кіно, аби показати усе, але саме завдяки такій кількості цікавого матеріалу фільм буде динамічний і цікавий молоді, до якої ми звертаємося.

– То ж як обрати свою першу вишиванку для себе?

– (Сміється) Перш за все душею. Приміряючи, відчувати, як ви в ній почуваєтесь. Це головне. Але існує кілька технічних порад, які я особисто від пораджу себе. По-перше, якщо ви хочете вишиту сорочку, треба не економити і не купувати фабричну вишивку чи з принтами, а сорочку ручної роботи. Вона буде мати інший естетичний вигляд й ви почуватиметесь в ній впевненіше і красивіше. Саме сорочка, вишита вручну, є оберегом. По-друге, обрання сорочки може бути тим початком, коли ви бодай трошки заглиблюєтесь в культуру свого регіону. І чого я б не рекомендувала, то це обирати сорочку за принципом “красиво”, як роблять переважно дівчата, обираючи величезні орнаменти із квітами. Це сучасна мода, але вона не є класичною.

– Дякую за приємне спілкування.

– І Вам. Чекаю всіх не прем’єрі.

Спілкувався Юрій Шумак

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама