Параскевія Дворянин: «Львівська обласна рада – це служба від стола і до порога»

60
Параскевія Дворянин: «Львівська обласна рада – це служба від стола і до порога»

Обрання Параскевії Дворянин першим заступником голови Львівської обласної ради, без сумніву, сколихнуло не тільки львівський політикум, але й змусило вдатися до коментарів багатьох львівських журналістів. Саме тому після розмови з головою облради Олександром Ганущиним Дивись.Інфо завітало на розмову й до Параскевії Дворянин, щоб почути з перших вуст враження про нову роботу, про колег і, звісно, про журналістику.

Ви успішний журналіст та медіа-менеджер, а зараз стали першим заступником голови Львівської обласної ради. Як Вам працюється на цій посаді? Чи вже адаптувалися і чи не сумуєте за журналістикою?

За журналістикою сумую… (сміється). Звісно, за журналістикою сумую, адже це мій фах і моє покликання, але я думаю, що мені, як першому заступнику, журналістика допомагає, бо основою журналістики є комунікація і знання з різних сфер життя. І коли я сюди прийшла, то власне вміння комунікувати мені допомогло найперше. Також допомогло вміння пізнавати щось нове – це власне те, що я принесла з журналістики. Разом з тим, я відчуваю великий сум, бо занурилася у реальність. Адже раніше, як журналіст, я приходила і запитувала в посадовців, чому вони не зробили ту чи іншу роботу, тепер же розумію, що це вже мої обов’язки, і я відповідаю за те, чи рухається процес.

Тобто Рада зсередини Вам здається складнішою? Як відрізняється погляд журналіста на Львівську обласну раду від погляду людини, яка зараз її майже очолює?

Рада зсередини мені здається такою, як вона є. Чи вона складніша від тої, яку я колись бачила як журналіст? Ну, колись я на це дивилася як на інформаційний привід, до певної міри як на шоу. Тепер мені не хочеться брати участь у шоу, а хочеться щось реально зробити. Коли з’являються  ситуації, в яких я зіштовхуюся з неможливістю щось реалізувати, коли я наштовхуюся на стіну людського нерозуміння, то це сумно. Коли я була журналістом, мені було простіше (сміється).

Розкажіть, як власне так сталося, що Ви пішли балотуватися у Львівську обласну раду. Це рішення було прогнозованим чи Андрій Іванович Вам запропонував його несподівано, чи, може, переконував?

(Сміється.) Будучи у журналістиці, я не бачила себе політиком. Швидше бачила себе викладачем, що і зробила: вісім років тому погодилася викладати на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Мені здавалося, що я вже достатньо вмію і знаю, щоб передати комусь свій досвід. І, будучи викладачем, я думала, що в цій царині я зможу більше себе реалізувати – захистити наукову роботу і, можливо, повністю займатися науковою діяльністю.

Але якось так склалося, що Андрій Садовий, родина якого має дотичність до медіа-холдингу, у якому я працювала, постійно питав моєї думки: «Як ти думаєш із цього приводу?», «А з цього?». Мене запрошували до участі у нарадах з розробки стратегії розвитку міста Львова, на навчання з виховання нових лідерів місцевого самоврядування та політичної сфери. І так, знаєте, якось усе це природно відбувалося. Мені завжди хотілося чогось нового. Але я точно не розглядала участь у таких заходах як своє політичне майбутнє. І коли рік тому постало питання про те, хто очолить Львівську обласну організацію «Об’єднання «Самопоміч» й до мене звернулися з цією пропозицією, я її спочатку категорично не сприйняла. Для мене журналістика і політика –абсолютно полярні речі. Це різні полюси і реальності, і я себе там не бачила. Тому колеги з партії запропонували поїздити по районних осередках, структурувати роботу людей, які там працюють. Я на це погодилась, і, знаєте, я побачила такі великі очікування у цих людей, що у певний момент мені здалося – а раптом хоча б на якийсь невеликий відсоток я зможу їм допомогти чи разом з ними щось зробити.

І так воно, знову ж таки, природно склалося, що цей процес закрутився. Я почала систематизувати партійну структуру, вибудовувати її в осередках, районах, містах. Люди почали телефонувати й задавати різні запитання. Так ми зайшли у виборчий процес. І, знову ж таки, для всіх було логічним те, що я стану першим номером у партійному списку. Окрім мене (сміється). Бо мені здавалося, що я виконаю роботу, навчусь чогось нового і продовжу займатися або журналістикою, або науковою діяльністю, або і тим, і тим. Коли мені запропонували стати першим номером, у якийсь момент здалося, що у мене немає виходу. А коли я почала питати поради в людей, до яких маю повагу, і які не мають стосунку ані до холдингу, у якому я працювала, ані до політики, то вони всі мені казали: «Ну так. Пора вже. Ти вже багато чого зробила у журналістиці, тебе всі знають. Ти, маючи такі цінності і такий характер, можеш ще щось зробити і там».

Чи мене переконував Андрій Іванович? Переконував. Він знав, що я категорична, і не хочу йти у політику. Чому не хочу йти? Бо така склалася думка, що політика – це бруд, особисті інтереси та обов’язково знецінення того доброго, що вдалося зробити раніше. З такими пересторогами я і зайшла у політику. Але на сьогодні я не розцінюю себе як політика. Я швидше розцінюю себе як людину, яка може допомогти мешканцям Львівської області досягти успіху у якихось певних галузях. Чи така людина – політик? Може, це просто менеджер, який допомагає іншим.

Як Ви вважаєте, чи можуть бути журналісти успішними політиками?

(Після паузи.) Я ще маю недостатньо досвіду, щоб говорити про свій успіх чи неуспіх. З того, що бачила в українській політиці, то все залежить… Я б не акцентувала на професійній сфері чи певній галузі, а радше на людях та вмінні опиратися спокусам. Коли ти сідаєш у владне крісло, то повинен розуміти, що все залежить від тих, хто тебе обрав. І це крісло може бути дуже тимчасовим, але у цьому кріслі ти повинен зробити все, що можеш. А далі – вже як буде. І тому, я думаю, що нема різниці, хто в політиці, – чи журналіст, чи лікар, чи вчитель. Все залежить від того, наскільки людина розуміє потреби інших людей, наскільки відчуває реальність, наскільки вміє комунікувати та розуміє, як функціонує держава, місто та область, і наскільки швидко вона зможе здобувати свій власний досвід.

Ви згадували про викладацьку роботу. Як Ви зараз оцінюєте факультет журналістики як такий? Свого часу, якщо не помиляюся, Ви пропонували впровадити замість п’ятирічного навчання двохрічні журналістські курси з практичною роботою у медіа. Чи дотримуєтеся досі цієї думки?

Журналісти мусять самі захотіти бути професійними. І під час навчання в університеті, і після закінчення університету.

Я не пропонувала впровадити ці курси. Я казала, що такий досвід є в інших країнах. Коли люди вивчають певний напрям – політологію, культурологію чи економіку, й після його досконалого вивчення ще два роки освоюють журналістське ремесло.

Як я розцінюю факультет журналістики? Як факультет, який зробив із мене журналіста. Я не маю жодних претензій до жодного викладача, у якого я вчилась. І не тому, що я там працюю, а тому, що за п’ять років із факультету журналістики я взяла все, що могла. Я до пізньої ночі сиділа у бібліотеці, стажувалася у редакціях, ми їздили до Києва, у районки, які тоді ще були. У нас був дуже зірковий курс, із якого вийшло дуже багато відомих редакторів та політиків. Ми дуже хотіли бути успішними. Ми ходили до викладачів і просили пояснити те, чого не розуміли, тому викладачі були змушені добре готуватися до пар, ми їх до цього спонукали. Мені здається, що успішність залежить від стосунків «викладач – студент». Не може тільки викладач не навчити – якщо студент хоче навчитись, то він навчиться.

Давайте повернемося до Львівської облради. Після Вашого обрання на посаду першого заступника пост на Вашій сторінці у Facebook отримав серію коментарів про те, що насправді з журналістики неможливо піти. Як Ви розцінюєте реакцію львівських колег на Ваше призначення?

Ви знаєте, я не врахувала одного моменту: я завжди розцінювала Facebook-сторінку як свою приватну територію. А коли мене обрали, хотіла я цього чи ні, ця сторінка стала публічною, або ж сторінкою публічної людини – політика.

Я просто щиро поділилася своїми переживаннями, бо бажання певним чином залишитися у журналістиці було для мене дуже великим. Я, наприклад, зараз пишу багато есе або мініатюр. Я без цього не можу, адже неможливо відрізати від себе те, з чим ти прожив частину життя. І мені було дуже прикро, коли я прочитала відгуки колег, хоча вони мали на це право і, напевно, також висловлювали свої емоції.  Особливо прикро читати відгуки тих колег, з якими ми колись працювали в одній редакції або яким я допомагала, підказувала чи ділилась темою.

Я потім опанувала себе і подумала, що, напевно, тепер треба зважати на те, чим ділишся у Facebook (сміється). Але на той час це були щирі переживання. Журналістику від мене ніхто не відбере, адже це як одну руку забрати, а іншу лишити – тоді людина вже буде неповноцінною.

Хто зараз займається справами на «24 каналі»? Деякі львівські журналісти говорять про те, що Ви продовжуєте керувати редакційною політикою на цьому телеканалі, чи це правда?

(Сміється.) На «24 каналі» призначений новий шеф-редактор. Це Арсен Данилюк. Є генеральний директор, який і був раніше, – Роман Богданович Андрейко. Ви знаєте, якось відмежуватися від колективу «24 каналу» я не можу, бо там працює команда, з якою я відбулася, а також люди, яких я поважаю і які багато зробили для мене, а я, можливо, щось зробила і для них.

Чи я неформально керую каналом? Нема потреби ним неформально керувати, адже там є керівник. Якщо хтось із «24 каналу» телефонує і питає у мене поради, то я не можу покласти слухавку, і якщо маю якусь відповідь, то я її дам. Мені здається, що команда «24 каналу» знає про мій досвід роботи у телевізійній та радійній журналістиці, тому ми спілкуємось. Я дуже люблю цих людей. Спілкуюся з генеральним директором і з шеф-редактором, з журналістами. У нас дружні стосунки.

Якими питаннями Ви займаєтеся в облраді, за що відповідаєте? Як проходить робочий день?

Мій робочий день починається о пів на восьму ранку, коли я виїжджаю з дому, адже о 8-й годині зазвичай проходять  апаратні наради, на яких я буваю. Для мене принципово розуміти, як рухаються кошти, за які голосують депутати, і на що їх витрачають. Зазвичай після 9-ї ранку у нас апаратна нарада у голови, а потім – засідання комісії. Дуже часто буває, що засідання комісій, які я курую, збігаються у часі, тому я приходжу на розгляд тих принципових питань, які я хочу чути і розуміти, щоб потім могти завізувати це рішення.

У Львівській облраді я курую гуманітарні питання: комісію освіти і науки, комісію охорони здоров’я, соцзахисту, молоді та спорту, комісію законності, правоохоронних органів, допомоги воїнам АТО, регламенту, депутатської діяльності та антикорупції. Ще дві комісії для мене не такі  близькі, але мені теж там цікаво працювати, – це комісія АПК, євроінтеграції, дерегуляції і співпраці з українцями за кордоном, комісія будівництва та ЖКГ.

Окрім того, я маю половину районів Львівської області. Скажу, що для мене цей напрям найцікавіший. Я абсолютно не кабінетна людина, й мені спілкування з людьми імпонує більше. Якщо я їду на проведення особистого прийому громадян у райони Львівської області, то оживаю, назад повертаюся з сумом. Я розумію, як багато цим людям треба допомогти і як мало я насправді можу зробити.

Крім того, я є співголовою у Програмі мікропроектів та щодо фонду регіонального розвитку. Там задіяні великі суми, тому треба бути дуже обережним та обізнаним, а також достатньо відстороненим, щоб не стати лобістом якогось депутата чи району. Так, насправді непросто, але дуже цікаво.

Як Вам працюється з іншими фракціями? Маю на увазі у контексті першої сесії, коли виникали конфлікти зі «Свободою»… Хто, на Вашу думку, фракція «Свобода» в облраді – опозиція чи крикуни?

(Після паузи.) Я можу назвати їх Всеукраїнським об’єднанням «Свобода» (сміється). Чи вони опозиція, чи крикуни – я не звикла давати групам людей якісь назви. Все залежить від ситуації. Мені імпонує досвід деяких людей у цій фракції, я б хотіла вести з ними конструктивні дискусії. Як вони ставляться до мене? Напевно, вони мене насамперед асоціюють із «Самопоміччю». Є якесь окреме ставлення до «Самопомочі», адже представник «Свободи» кандидував на посаду мера. Очевидно, проектування цієї ситуації переноситься у сесійну залу, але я б дуже не хотіла, щоб так тривало надалі. Я до свободівців ставлюся так само, як до представників інших фракцій. Якоїсь різниці для себе я не роблю. Поведінка цих депутатів вирізняється, але коли з сесійного залу зникне політична кон’юнктура і прагнення піару, тоді працювати буде легше.

А вони можуть зникнути?

Це залежить від того, як піаритись. Якщо запропонувати якийсь хороший проект рішення, який би допоміг у розвитку Львівщини, то я з приємністю прийду на телебачення і скажу прізвище депутата, який його запропонував.

Ви вже двічі сказали, що спілкуючись із людьми, розумієте, як мало можете їм допомогти вирішити якісь проблеми. А чому так?

Цю ситуацію треба розглядати з різних боків. З одного боку, великі сподівання люди покладають на центр, мовляв, усе вирішать у Києві. Люди сподіваються на Президента, на прем’єра та депутатів ВРУ, а коли людей запитуєш, чи вони громадою обговорювали те чи інше питання, то вони кажуть – ви влада, ви і вирішуйте. Чомусь у наших людей немає (хоча я розумію, чому, адже це роками винищувалося) власної відповідальності та власної ініціативності. Насправді все залежить від виборця, адже він обрав депутата міської чи обласної ради і тому спокійно може прийти до нього у кабінет і вимагати від нього прийняти те чи інше рішення. Знаєте, на одному з останніх виїздів мені голова сільської ради каже, що директор сільгоспу возить ліс і нищить дорогу. Я йому відповіла, що потрібно покликати його на розмову і порадитись, а сільський голова відповів, що тоді директор сільгоспу не дасть селянам дров та лісу, тому громада цього робити не буде. Я директору запропонувала прийти до громади і поговорити. А сільський голова каже, що люди не будуть йому нічого казати. Я в таких ситуаціях чуюся безпорадною. Я готова допомагати людям і підказувати, але вони достатньо залякані, хоча, з іншого боку, мають великі очікування. Люди не вірять владі, не вірять, що прийде хтось такий, хто насправді захоче щось змінити. Вони ставляться до депутатів та політиків як до людей нечесних, які крадуть та задовольняють власні інтереси. І мені дуже прикро, коли кажуть: «Та ви такі, як усі».

З іншого боку, велика частина наших посадовців не готова делегувати владу на місця. Тобто узурпація влади, коли я за все критикую і від мене все залежить, у країні є просто критичною. Також проблема в тому, що не прописані механізми і критерії, як приймаються ті чи інші рішення. Наприклад, під час прийняття обласного бюджету ми просили звичайну річ: постатейний розпис бюджету – це ж так просто. Але ж коли буде постатейний розпис бюджету й ви будете бачити, як формувалася кожна цифра, і буде прописано всі механізми видачі грошей, тоді не буде ручного керування грошима й, відповідно, залежності людей від влади. Тому щось вдіяти в таких ситуаціях складно.

Була інформація про те, що в обласній раді буде скорочено половину обласних програм. Розкажіть, які програми теоретично будуть об’єднані? Чи вже напрацьовано цей механізм?

Ми пропонували скоротити ті програми, які, за логікою, могли б вміститися в одну програму з детальним розписом усіх заходів. До прикладу, є програма популяризації української літератури, популяризації української культури й популяризації української мови. Цю програму можна об’єднати й популяризувати все українське у різних напрямках.

Ми беремо до уваги логіку процесу й подібність проблем. Але біда не в цьому, а в тому, чи є достатньо фахівців у Львівській ОДА, які б могли написати якісну та прозору програму, що була б дієвою, а не спочатку закладаємо суму, а вже потім заходи під неї. З 1 лютого ми починаємо заслуховувати ці програми, і я буду ставити питання по кожному бюджету: як він формувався та як будуть витрачатися кошти. До мене прийшли розробники програми «Молодь Львівщини», і це мене дуже втішило, адже вони самі зголосилися. Ця програма достатньо якісна, але я відправила її на доопрацювання, адже по деяких цифрах мені треба зрозуміти показники. Наприклад, «Фінансування учасників табору» – як були сформовані ці цифри, хто буде виконавцем та постачальником тощо. З бюджетними коштами треба поводитися обережно. Це не гроші депутатів чи посадовців ОДА, а гроші мешканців Львівської області.

Я не проти того, щоб виділити великі кошти на ремонт доріг. Це правильно, адже дороги мають бути якісними. Однак мені важливо і те, щоб цими дорогами їздили у «школяриках» здорові діти. А яке може бути здоров’я у наших дітей, якщо вони зі школи вибігають на вулицю в туалет, бо в приміщенні він не облаштований? Я таке бачила вже у двох районах, хоча перед тим мені доповідали, що всі туалети у школі теплі та відремонтовані. Я хочу, щоб у сільських школах діяли спортивні зали, адже я з подивом дізнаюсь, що їх там просто немає. Наші діти сидять перед комп’ютером і зовсім не займаються фізкультурою, натомість ми будуємо добротні спортивні майданчики десь на полях. Саме тому ми пропонуватимемо, щоб ці майданчики були збудовані на шкільних подвір’ях. Діти не бавляться там, де ми їм скажемо, діти бавляться там, де вони хочуть.

Яка буде доля так званих зарплатних програм?

Є багато зарплатних програм, навіть точної цифри зараз не скажу. Майже у всіх обласних програмах є рядок «зарплата». Наприклад, в області є програма розвитку кінематографії. Я поцікавилася, що це за такий розвиток і як же ми виховуємо тих сучасних Спілбергів чи Тарантіно? Виявляється, що йдеться про величезне приміщення, яке охороняють чотири сторожі: там працює архів, який потрібно оцифрувати і зберігати. Ми фінансуємо, по суті, чотири зарплати, але ж тоді не потрібно писати про розвиток кінематографії на Львівщині. Напишіть просто – зарплата чотирьом людям, які працюють охоронцями. До таких зарплат буде прискіпливе ставлення.

Також є програми розвитку ландшафтних парків  – теоретично прекрасна програма, але теж виявилося, що йдеться тільки про заробітну плату.

Чи плануєте Ви продовжувати політичну кар’єру після завершення скликання обласної ради? Може, хочете стати народним депутатом?

Я завжди думала, що на якомусь етапі зроблю роботу настільки, наскільки вистачить сил і здоров’я, – і відпочину (сміється). Так я думала, коли структурувала партію, коли йшла передвиборча кампанія. Так я думаю і зараз. Моя мама завжди каже: «Ти так дуже не захоплюйся цією обласною радою, бо це служба від стола і до порога». Мені дуже подобається цей вислів: «Від стола і до порога». Я живу тут і наперед не загадую.

Чи я думала про народного депутата? Ви знаєте, я дуже співчуваю моїм колегам, які зараз працюють у Верховній Раді України. Я бачу, які виснажені, втомлені і зневірені вони приїжджають. Я не знаю, чи я б хотіла собі такої долі, але де буду корисною, там і буду працювати.

На Вашу думку, чи потрібні Україні зараз дострокові парламентські вибори?

Думаю, що ні. З кожними наступними виборами ми біднішаємо, у нас все більше політичних проектів, які створюються на одні вибори. Я б хотіла, щоб в Україні вже нарешті структурувалася ситуація з політичними партіями, і виборець, йдучи на дільницю, чітко розумів: якщо він проголосує за партію А, то у питаннях соціального захисту, розбудови країни ця партія займе одну позицію, а партія Б займе іншу позицію. За аналогією в інших країнах: за словом «республіканець» закріплене приблизне бачення того, які питання він підтримує. За словом «консерватор» – також. У нас все ситуативно і залежить від того, як скаже людина, яка тримає фінансовий капітал партії чи політичного проекту. Так не має бути. Я мрію, щоб в Україні врешті-решт викристалізувалася політична еліта, я мрію, щоб слово «політик» не було лайливим, щоб люди сприймали політика як людину, яка може приймати стратегічні рішення і може ініціювати розвиткові речі у країні. Мені здається, що я б точно брала участь у політичному процесі, якби так було у нас.

На Вашу думку, чи потрібно фінансувати партії з бюджету?

Я швидше прихильник цієї думки, адже тоді буде менше впливів. А то в кого вициганять гроші – того інтереси потім будуть відпрацьовувати. А так ми могли б мати більш-менш спокійну ситуацію і не було б спокус шукати «грошові мішки», які б допомогли під час виборів, бо потім, а зазвичай в Україні у політичних проектах так і є, цей грошовий мішок пропонує якоюсь мірою ці гроші віддавати. Можливо, це було б поштовхом для розвитку політичних структур з ідеологією, цінностями і людьми, які б ставали обличчям цієї партії. Якщо я бачу людину сьогодні в одній партії, а завтра – в іншій, то напрошується питання: чи знає людина ідеологію цієї партії і чи ця ідеологія взагалі є?

Що Ви плануєте зробити за п’ять років, перебуваючи на посаді?

(Після паузи.) Мені здається, що дуже важливим є те, в яких умовах будуть рости наші діти, тому я багато уваги буду приділяти розвитку шкіл – як вчать, у яких умовах, чи вчать так, щоб завтра дитина могла здобувати вищу освіту.

Я буду робити все, що зможу, аби у медичних закладах, зокрема дитячих, якісно лікували, щоб були необхідні медикаменти та якісне харчування.

Мені дуже хочеться, щоб було якомога менше сиріт, тому я буду працювати і в цьому напрямку. Ще працюючи на телебаченні, я тішилася з рубрики «Чекаю не тебе».

Мені дуже хочеться, щоб молоді люди могли себе реалізувати. У мене донька студентка, і я дуже часто чую від неї, що чимало її однокурсників хотіли б поїхати з країни. Мені неприємно і боляче це чути. Я б хотіла, щоб було якомога більше успішних проектів, де міг би реалізувати себе юрист чи економіст. Я б хотіла, щоб було більше фермерських господарств – зокрема департамент ОДА пропонує створити 500 фермерських господарств. Це дуже важливо, адже означає навчити людей бути підприємцями: кожен зможе спробувати робити щось своє. Також я б хотіла, щоб менше людей виїжджало, а більше – поверталося з-за кордону, щоб у нашій країні було вигідно жити. Або хоча б, напочатку, у Львівській області.

Де я себе бачу через п’ять років? (Думає.) У Львові, напевно, я б хотіла бути. Бо у Львові комфортно, добре і можна себе реалізувати.

І на завершення не можу не запитати Вашої позиції щодо подальшої долі «Львів-ТБ». Як потрібно реформувати цей канал і чи будете долучатися до цього?

Із самого початку, коли це питання виникло, я довго думала, чи я маю моральне право долучатися до цієї теми, оскільки я телевізійник і журналіст, і якщо треба буде робити якісь непопулярні кроки, чи я зможу це зробити. Бо не відмежуєш професійного і людського від посадового. Ми домовилися, що цей напрямок буде курувати інший заступник голови облради. Я так зараз, відверто кажучи, свідомо уникаю цієї теми, адже не знаю, чи правильно зрозуміє мене журналістське середовище, з якого я вийшла і в якому я ментально ще перебуваю. Тому якихось рішень у стінах обласної ради щодо цього питання я не приймаю. Звісно, я буду голосувати на сесії як депутат, але як перший заступник я не приймаю жодних рішень щодо цього питання.

Натомість я, як людина, яка вийшла із достатньо успішної компанії, вважаю, що кожен медійний продукт має мати свого глядача. Кожен журналіст хоче бути впізнаваним та успішним, щоб його проекти мали вплив, щоб їх обговорювали люди. А менеджмент телекомпанії має бути таким, щоб ця компанія була рейтинговою. Коли мене запитали, як я ставлюся до реорганізації «Львів-ТБ», то я передивилася всі програми, подивилася, хто з моїх колег там працює, і сказала свою думку: «Треба робити цю компанію рейтинговою, щоб її дивились». А для цього має бути успішний менеджмент. Мені здається, що там є люди, які здатні розвивати цю компанію. Є хороші журналісти, хороші ведучі. В них немає іншого виходу, аніж сісти і подумати над тим, що вони мають зараз і як їм далі розвиватися, яка буде стратегія і хто її буде втілювати.

Чи не здається Вам, що яке б рішення облрада не прийняла, частина людей все одно буде незадоволеною?

Можливо, так і буде, але мені здається, що менеджерам треба сідати й обговорювати це з колективом. Можливо, комусь доведеться переорієнтуватися, запропонувати власний продукт тощо. Всі компанії у той чи інший час переживають кризу і живуть у конкурентному середовищі. Зараз, щоб розвиватися, треба постійно вдосконалюватися, адже такі засади ринку.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама