Відомі письменники проведуть у колоніях Львівщини «Читання за ґратами»

На Львівщині вже вдруге для засуджених Сокальської виправної колонії № 47 та вперше для засуджених Миколаївської виправної колонії № 50 пройдуть літературні «Читання за ґратами».

Місце позбавлення волі — це місце, де засуджені мають усвідомити свою провину, причину свого злочину та загалом переосмислити життєві цінності. На думку організаторів, читання відомих українських письменників у авторському виконанні сприятимуть не лише розширенню світогляду засуджених, але допоможуть повірити, що змінити життя на краще можливо.

Відтак,16 квітня шестеро поетів потраплять «за ґрати», щоб відкрити засудженим поезію та перенести їх на кілька годин у звичайний світ, без колючого дроту на мурах.

Так, 16 квітня об 11:00 в Миколаївській виправній колонії № 50 та о 16:00 в Сокальській виправній колонії № 47 читатимуть свої вірші Юрій Андрухович, Галина Крук, Микола Шпаковський, Юрій Завадський, Любов Якимчук та Юрій Матевощук в рамках проекту «Поеzія. Читання "за ґратами"».

Учасники перших «Читань за ґратами» розповіли чим для них був цей проект та на які роздуми надихнув. Поет, перекладач Андрій Любка говорить: «По той та інший бік ґрат усі ми однакові, усі ми — люди, зі своїми плюсами й мінусами. І, мабуть, саме це розуміння є ґрунтом для перевиховання в’язнів. Просте й людяне ставлення — без моралізаторства й пафосу».

Молода письменниця з Луганська Маргарита Сурженко наголошує, що ююдина — істота, яка адаптовується до всього: до злиднів, вибухів за вікном, до мізерної зарплати, до щоденних сварок з близькими, навіть побоїв.

«Так вже влаштований наш організм, ми приймаємо умови і підлаштовуємось під них, а різкі зміни спричиняють стрес. Та через цю особливість природи нам не варто засуджувати тих, хто опинився на так званому дні і почав жити за його правилами. Ці люди — звичайна частина нашого суспільства і іноді єдине чого їм не вистачає — віри у них і руки допомоги. Саме „Читання за ґратами“ може стати для ув’язнених тим джерелом світла, яке хоч трохи наповнить їх души вірою і надією. Дасть зрозуміти, що людина може вийти із замкнутого кола, адаптуватись до іншого стилю життя і почати отримувати задоволення від того, щоб приносити суспільству користь, а не руйнувати його», — говорить вона.

Письменник з Донеччини Олексій Чупа додає, що література, як і будь-який вид мистецтва в цілому, присвячує себе усю ламанню кордонів і обмежень.

«Скільки народів було звільнено гострим, гарячим словом, скільки врятовано душ? Важливість таких заходів, як «Проза. Читання „за ґратами“, не помітна лише сліпому. Скільки у вас є знайомих, що сидять у в’язниці? Наскільки часто ви там буваєте? Суспільство, засудивши людину, хай навіть і беззаперечно винну, часто залишає її сам-на-сам із собою, не подаючи з іншого боку ґратів ані сигналу про те, що людина, яка оступилася, може повернутися. Саме тому у нас кажуть, що пенітанціарна система не виправляє людей, а остаточно їх ізолює і знищує...», — зазначає він.

Письменник, журналіст Тарас Прохасько додає: «Не потрапивши туди, де я міг щось запізнати, я пізнав ту сутність, яка визначає життя в’язня — я міг належати собі і міг думати, мусив думати і належати собі. Все інше було визначено не мною. Різниця лиш в тому, що у мене було тільки дві години. Це ніщо у порівнянні з двадцятьма роками чи довічним. Але, крім фактору часу чи відсутності часу, екскурсію можна було вважати повноцінною і пізнавальною».