Найстрашніше попереду: на Донбасі підростає покоління гіві і моторол, – донецький патріот

1500
Найстрашніше попереду: на Донбасі підростає покоління гіві і моторол, – донецький патріот

Уже понад два роки на території України існує два квазіутворення «ДНР» та «ЛНР», контрольовані безпосередньо Кремлем. Як нині живеться на окупованій території Донбасу, кого і як підтримує місцеве населення, чи вірять люди у повернення в Україну, про це Дивись.info розповів відомий донецький блогер, знаний під ніком Станіслав Васін.

– Як змінився Донбас за останні два роки?

 – Зміни великі: і ландшафтні, і ментальні. Понівечені будівлі, порізані заводи, розбиті аеропорти… І цей ландшафт не може не впливати на психіку, навіть не беручи до уваги саму пропаганду. На Донбасі люди завжди були прагматиками. Війна та необхідність топити сніг у відрах, щоби чимось вмитись, зробила цей прагматизм лейтмотивом у житті. Знову ж таки, не торкаючись цілодобової пропаганди, можу загалом відзначити дві речі: більшу згуртованість та навіть якусь «ввічливість» в соціумі – та тотальну ментальну втому від усього, що відноситься до ідеального: політики, історії, культури, релігії. Але є в цій ситуації і зворотний бік: люди взагалі втратили соціальне коріння, вони не розуміють, до якої країни та, більш широко, культурного простору належать, незважаючи на всі ці розмови про «республіку» та «русский мир».

Виходить так, що ви є просто індивідом певного віку, який ходить на роботу, їсть, спить – існує, одне слово. Але годинник самосвідомості збитий. І це й не дивно, якщо вам два роки цілодобово розповідають то про «Новоросію», то про «республіку», то про Росію, то іноді згадують про Україну, тут же нагадуючи, що вона «бывшая», як тут полюбляє повторювати пропаганда. От і маємо.

Ви неодноразово згадували про те, що навіть проукраїнськи налаштоване населення зараз повністю розчароване і не чекає вже на жодні зміни. З чим це пов’язано і які може мати наслідки?

– По-перше, я все ж не можу репрезентувати думку усього проукраїнського населення тут. Це треба чітко розуміти – ніхто не каже від імені усіх. До речі, це стосується – і в першу чергу стосується – наших донецьких «експертів», що зараз у Києві створюють нам більше проблем, ніж користі своїми «там нікого вже немає, а хто є – той зрадник чи «бидло». Зрештою, на що можна розраховувати, якщо вас постійно б’ють по спині? На черговий удар. Це припустити найлогічніше. Те ж саме відбувається і з українцями тут: два роки – і жодних відчутних змін. Навіть жодного натяку на те, що щось зімнеться. Тож ці два роки узагальнюються на все життя: якщо було так раніше, то так буде й надалі, і нема чого даремно чекати на диво у вигляді українського прапора у Донецьку. Та наслідків треба боятись не в зрізі цих людей – ми тут у меншості.

Найбільша проблема – це 18-річні хлопці, які зараз є курсантами «республіканських» ліцеїв та майбутніми гіві чи моторолами; це молодь шкіл та університетів, які, що не хлопець, то «захаровець» чи якийсь «комсомолець»; це десятирічні дівчатка, котрі зі сльозами на очах розповідають вірші про «дядю Лёшу» (Олексія Мозгового). Йде тотальна якісна пропаганда серед молоді на окупованій території, і тому, на жаль, найбільших втрат у цій війні ми іще не зазнали.     

– Водночас, які панують настрої серед тих, хто понад два роки тому піднімав триколори з вигуками: «Россия!» «Путин, введи войска!»?

– По-різному. Люди, що опосередковано брали участь у конфлікті, тобто не були задіяні у воєнних структурах, здебільшого з однаковим ентузіазмом плюють як у бік «республіки», так і в бік України. Ті, в яких хтось загинув, – чи то на фронті, чи то в тролейбусі у Донецьку, – зрозуміло, ненавидять усе українське, бо кожна смерть робиться пропагандою певною виставою з лейтмотивом «український нацизм». Місцеві, що були на фронті з 14-го року, здебільшого звільнились, загинули або дезертирували. Загалом панує думка «не стільки за республіку, скільки проти України». Це, мені здається, найточніше відображає думку тих, хто молився до Путіна.

– Якщо на мить припустити, що Україна може змінити свою політику щодо Донбасу і відмовитися від Мінського процесу, що, на Вашу думку, Київ повинен зробити, аби повернути довіру населення і закрити питання «республік»?

– Найбільшою помилкою нашого політичного істеблішменту є те, що всі вони німі. За 25 років так і не налаштовано діалогу соціальної вертикалі, верхів з низами (в лапках, сподіваюсь). Подивіться, що найперше робить президент у західних країнах у випадку терактів чи іншої кризи: ви ще не встигли оговтатись від шоку, а вже є послання до нації. Його пишуть буквально за лічені години. Що встиг сказати наш гарант? Щось на кшталт того, що АТО має тривати години (краще б не казав) – ото й все. Перше, що потрібно було зробити – це звернутись до нації та чітко розкласти все по полицях: що відбувається, хто агресор, що то є тепер за територія, на що сподіватись тощо. Звернутись до тих громадян, хто взяв у руки зброю за «республіку», та наголосити, що і вони все ще є нашими громадянами, незважаючи на помилку, як і Донбас надалі є Україною.

Одне слово, все те, про що ми тут вже два роки ніби як маємо здогадуватись та думати, так воно чи не так. В цьому сенсі навіть Гіркін випікав ті «послання» в Слов’янську, як пиріжки. Ця мовчанка була величезною помилкою у гуманітарному сенсі, і я просто певен, що якби її не було, зараз ми б мали зовсім іншу соціологію в окупації. Але тепер це вже недоречно: по-перше, ніхто не почує, бо українське мовлення тут відсутнє, а по-друге, це все одно що спитати «як відпочив» через два роки після повернення з Єгипту. Занадто багато втрачено часу.

Мені взагалі іноді здається, що нашій країні Бог дав час тільки на помилки: коли жити будемо, не зрозуміло.

А з приводу того, що робити тепер? Ви знаєте, для мене «Мінськ» та нинішня влада – тотожні. Вони вичерпують один одного в цьому питанні, а відтак – не здатні продукувати чогось іншого. Можна багато створювати теорій з приводу того, як все змінити, – та немає тих, хто б наважився на щось інше. Зрештою, немає цього «іншого» і в національній думці, бо навіть зараз багато хто з українців не певен чи справді Донбас потрібен нашій державі. Тож я б розпочав з малого: з донесення думки, що так, потрібен, і не існує тут жодних альтернатив.

– Подекуди з’являється інформація про те, що на Донбас з Росії повертаються розчаровані тамтешніми порядками і ставленням до них люди. Наскільки це відповідає дійсності?

– Я тут не можу нічого коментувати, бо не знаю жодного такого прикладу. В моєму досвіді є люди, які або виїхали до України (до речі, деякі дійсно повертаються або думають про це), або залишились із «республіканськими» кольорами.

Якою на сьогоднішній день є роль так званих лідерів «республік»?

 – З одного боку, вона є суто декоративною. Декоративною в сенсі, що ті люди не є стороною перемовин, не є самостійними політичними суб’єктами та не приймають жодних стратегічних рішень, а тільки озвучують їх. З іншого боку, Донбас вже два роки як став регіоном з «печерною» психологією: все будується на зв’язках, «мазах», «замазках», силі та інших подібних речах. І ось тут Захарченко відіграє дуже важливу роль, бо саме на ньому та його найближчому оточенні зав’язаний увесь крупний бізнес, увесь криміналітет, усі процеси збуту та вивезення (чи то ввозу) до РФ заводів, вугілля, зброї, товарів та іншого. Так чи інакше, у серйозних питаннях уся вертикаль починається з нього та його людей, тому його теоретичне усунення не призведе до жодних тектонічних зсувів у геополітиці, але, ймовірно, відгукнеться місяцем-другим повернення у дев’яності роки, коли по Донецьку накидають трупів чергових «троянців» чи якихось бетменів, поки сюди не зайде нова людина і знову не «відіжме» все під себе. Та, повторюю, на політичному рівні з цими «лідерами» немає сенсу розмовляти взагалі.

– Чи існує, на Вашу думку, шанс, що Росія «стомиться» від Донбасу і змінить свої геополітичні пріоритети?

– Ні, такого шансу не існує. На жаль, до нашої влади ніяк не доходить, що все, що тут відбувається, є продуктом історичного мислення, а не обчислювальних розрахунків чи то фінансової вигоди. Яке це мислення – це вже інше питання. Але його не можливо здолати фінансовими засобами, на кшталт санкцій чи якихось блокад. Це все одно, що з пістолету стріляти по хмарам.

Путін є носієм цієї «особливості», він уособлює у собі народ та дійсно вірить в те, що робить, – і в цьому є найбільша проблема.

Чи можливо Гітлера назвати лицеміром? На мій погляд, ні. Він марив «великою Німеччиною», і «купити» його чи переконати в чомусь іншому було б неможливо. Так само і тут. На жаль, наш географічний простір став заручником часу. Але сказати, що нам тільки не пощастило, було б легковажно. Ми і самі багато зробили для того, щоб цей час вдарив по нас. І робимо, на мій погляд, і далі.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама