Українці закопували вишиванки у землю, аби зберегти їх для нащадків, – режисер фільму «Спадок Нації»

597
Українці закопували вишиванки у землю, аби зберегти їх для нащадків, – режисер фільму «Спадок Нації»

17 травня у Львові презентують повнометражний документальний фільм, присвячений вишиванці, під назвою «Спадок Нації». У Києві стрічка була презентована гучно і з аншлагом, тож організатори планують додаткові покази. У Львів фільм везе режисер Олександр Ткачук разом із автором ідеї і сценаристом Лесею Воронюк.

Перед прем’єрою «Дивись.info» поговорило із Олександром Ткачуком про документальне кіно, українську історію та феномен вишиванки.

– По-перше, вітаю із прем’єрою у Києві, фільм зібрав аншлаг. То, Олександре,  чи задоволені Ви такою реакцією аудиторії?

– Реакція неочікувана, тому що це документальне кіно, воно нішове, тобто має свою певну аудиторію. А публіка була різною, було дуже багато молоді, людей старшого віку. Вгадати, що підійде кожному із цих людей дуже важно. Але реакція була така, що люди п’ять хвилин стоячи аплодували. І тут, як кажуть, без коментарів.

Я цілу прем’єру стояв і спостерігав за реакцією. В якісь моменти люди плакали, бо були зворушливі і болючі для кожного моменти, люди сміялися, коли було щось смішне. Що важливо, вони не залишились байдужими.

Головне, про що ми переживали – це те, щоб фільм не вийшов затягнутим, адже це документалістика, там багато фактів, багато історій. Але нам із Лесею Воронюк вдалось усе поєднати, аби всі історії так переплітались, так поєднувались в одну сюжетну лінію, щоб виглядали як одне ціле. Привідкрию завісу: у нас хепі-енд. Тому глядачі, наплакавшись за фільм, в кінці зраділи і були схвильовані.

IMG_2355

– Після цієї прем’єри ви вирішили зробити додаткові покази, то де вони будуть?

– Ми їх і раніше планували, тож один буде 18 травня у Києві, просто неба в «Меморіалі жертв Голодомору», 19 травня, на День Вишиванки, у Національному музеї історії України. І от ще буде у Львові, а далі ми їдемо за кордон. Першою країною для показу стане Чехія, а далі плануємо і по інших проїхатись, зокрема тих, де ми знімали. Це п’ять країн: Канада, Італія, Німеччина, ОАЕ та Росія. І там плануємо презентувати, не знаю, як складеться з Росією… Але плани є, люди звертаються і з інших країн.

А які плани щодо України?

– На жаль, зараз дистриб’ютори вважають документальне кіно неприбутковим, тому не беруться його показувати. Тому ми пішли своїм шляхом, тобто робити презентації і покази та залучати аудиторію, якій це цікаво. А далі будемо показувати його на телебаченні, паралельно презентувати його на фестивалях, аби кіно максимально прожило своє життя. А уже після цього всього викладемо в інтернет, аби всі могли це побачити. Також готуємо коротку версію, десь на 40 хвилин, аби її розіслати по школах, університетах. Аби діти і студенти могли бачити це на уроках, бо першочергова мета фільму – просвітницька.

– Тобто, ви йдете не комерційним шляхом, а цей проект більш такий соціальний та світоглядний?

– Абсолютно! Ми великою мірою вклали свої кошти у це, також до створення фільму долучились спонсори і партнери, тому зараз ми його показуємо безкоштовно.

– А державна підтримка була?

– Фінансової державної підтримки не було, але ми співпрацюємо з Держкіно, вони нас курують і підтримують усіляко. Не фінансово, але ресурсно, інформаційно. Загалом, Держкіно дуже зацікавлені у цьому фільмі і теж долучаться до презентацій.

film0

– Тож, робота над презентацією ще триває. А як довго працювали над самим фільмом, зйомками, монтажем?

– Ми почали зйомки у серпні минулого року, тож разом із монтажем (тобто до квітня), виходить дев’ять місяців! Це можна назвати нашою дитиною. Як хтось пожартував: «те, що дев’ять місяців виношується, добре виходить».

– От вже пройшла перша презентація, Ви, як автор, уже відпустили фільм жити власним життям. Тож уже можна питати – що ж для Вас означає це кіно?

–  Я почну з ідеї, яку ми закладали, і тоді буде вже зрозуміло, що ми хотіли ним сказати.

Фільм – це один із таких продуктів, який залишиться на віки.

Вишиванка наразі є трендом. А тренд має свій початок і свій кінець у моді. На жаль, така є українська ментальність, люди забувають, ведуться на щось нове. І от наше коріння починає всихати. А фільм якраз був створений, щоб нагадувати наступним поколінням, щоб його можна було дивитись через роки. Там історії і з сучасного, і з минулого, і все пов’язано з вишиванкою, пов’язане з ідентифікацію, з силою духу, із боротьбою українців за незалежність,  і це важливо. Як на мене, надмета цього фільму, аби він залишився нагадуванням, що вишиванку не потрібно вдягати лише тоді, коли сталось щось погане і проявляти свій патріотизм таким чином, не потрібно вдягати її лише на свята. Насправді ж, сорочка є доволі буденна річ, та, водночас, вона є і сакральною річчю.

Вишиванки є у багатьох, зокрема слов’янських, народів. Але, чомусь, саме в українців вона стала своєрідним виразником української ідеї.

Тому, хочеться, аби через фільм пам’ятали про історію країни. Чому я говорю саме в такому контексті? Бо, коли був момент здобуття незалежності, люди проявили відчуття незалежності, патріотизму, і почали вдягати вишиванки. Тут, раптом, криза, економічна і соціальна, то люди про це все забувають. І почала заходити чужа нам культура, вона почала вкорінюватись. І от тепер війна, і люди знову тягнуться до вишиванки, бо вона ідентифікує. І такі символи, така ідентифікація має йти жирною лінією у свідомості українців.

–         Якраз на підтвердження цих слів маю свіжу історію. Один знайомий, військовий, що пройшов АТО днями сказав: «Купив собі вишиванку, ніколи в житті тої вишиванки собі не хотів, але зараз зрозумів – треба». І от це «треба» якраз дуже влучне слово… Оця тяга до ідентифікації, оце відчуття підсилилось, очевидно, під час останній подій?

–         Так! Але головне, щоб воно не зникло! От що найважливіше. Розумієте, уже війна затягується, люди починають міняти пріоритети… До того ж, як кажуть «чого занадто, те нездорово». І от аби не було того «занадто» в певні періоди, це має стати повсякденністю. Щоб люди не чекали нагоди, бо ж вдягати сорочку можна будь-коли, власне, як і робили наші пращури.

IMG_2463

         Якщо ми вже про це, то старовинні вишиванки всі вручну зроблені, кожна особлива, бо ж це унікальна творчість. А зараз дуже багато «економ класу», чогось наштампованого, однакового, з конвеєра. Чи не псує оця конвеєрність взагалі сакральність вишиванки як такої?

–         Що ми зрозуміли під час зйомок фільму, це те, що важлива не сама вишита річ. А важливий той зміст, який людина в нього вкладає. І от приклад з фільму: наш час, війна, з АТО (з Луганська) виїжджали освітяни. І вони бачили, що коли сепаратисти заходили в школи, то зривали, топтали і палили вишиті рушники, які у класах висіли. Бо то для них ворожа символіка.

А у цих вчителів були свої сорочки і вони їх хотіли із собою забрати. Але вони ризикували своїм життям. Це без перебільшення, адже вони мусили проїжджати блок-пости. Якби їх побачили у сорочках, відразу ж зрозуміли б їхню позицію, то тим освітянам було би, м’яко кажучи, непереливки. Їх могли забрати у підвали на катування, чи вбити на місці, це реальний ризик. Однак, що робили ці люди. Хтось вдягав сорочки під інший одяг, зверху накидав ще щось, бо у сумках рились і могли знайти. Хтось завертав усередину інших речей і ховав на дно сумок і теж перевозили.

І ми їх питаємо: «Безпека ж понад усе! Приїхали б сюди без тих сорочок, тут би купили…». Ні! І кожен розказує: «Цю сорочку мені подарувала мама», «цю сорочку мені вишила дружина»… і в кожного така історія. І що теж усі казали: «я хочу, щоб у цій сорочці ходили мої діти». Оце якраз і відображає назву фільму, оцей спадок, зв’язок поколінь.

Тому це може бути вишита футболка чи сорочка машинною вишивкою, але, якщо в неї вкладений символ і зміст, то тоді вона набуває цінності.

Якщо ж говорити про контекст прикладний, то машинна вишивка набуває популярності, бо ж дешевше коштує. Хороша руками вишита сорочка коштує насправді чимало, і вона того вартує. Але не всі мають можливість собі це дозволити, тому купують машинне. Тож, у тому немає нічого поганого. Маю надію, що з часом, якщо люди будуть далі тим цікавитись, вони зможуть собі вишити самі, або ж замовити собі ручну роботу. Або ж просити близьких, аби їм вишивали. Адже саме та сорочка найцінніша, яку вишивають близькі люди із думками про того, кому вишивають. Бо тоді сорочка містить позитивну енергію, хороші думки.

–         Напевно, оця традиція берегти і передавати дітям сорочки не сьогодні народилась. А є приклади у вашому фільмі з більш давної історії, як вишиванки берегли і передавали?

–         Одна із найвражаючих історій, яка відображає назву фільму, якраз про це. 1947 рік, Сокальщина, що зараз у Львівській області. Операція «Вісла». Людей «розкуркулюють», когось відсилають у Сибір, когось у Польщу. Ясно, що вся українська символіка була заборонена, бо це був ідентифікатор того, що ти ярий українець в очах комуністів.

І от люди знали, що за ними, умовно, завтра прийдуть і що немає, куди діватись. І щоб вберегти ці сорочки, вони ховали їх у скрині і закопували скрині у примітних місцях.

Вони пам’ятали про ті місця, передавали інформацію родичам, знайомим, нащадкам. І ці скрині почали відкопувати лише у 90х роках, коли розвалився Радянський союз. І от, найцікавіше, що ці сорочки збереглися! Та, яка представлена у фільми, зберіглась взагалі дуже добре, деякі – гірше. Але факт вражаючий! Вони ховали свій скарб, свій спадок, аби лише передати нащадкам.

Хтось мені дорікнув, мовляв, вони ховали сорочки, бо боялися, що вони заборонені. Але я кажу, що якби вони ховали їх саме через це, то вони би їх спалювали і не було би жодних слідів! Тобто, ховали сорочки цілеспрямовано, аби передати нащадкам цей спадок.

13224131_1603643406617602_2031891018_o

–         Напевно, у вас за кадром лишилась іще багато історій?

–         Матеріалу дійсно дуже багато за кадром лишилось, залишилось не стільки самих історій, як деталей тих історій, які ми показуємо. Також багато етнографічного матеріалу лишилось. Зараз думаємо, що із ним зробити. Можливо, це буде цикл невеличких фрагментів. А скільки ми ще не відзняли!

Ми, коли брались за фільм, зробили моніторинг, бо ж, можливо, хтось уже таке робив. Виявилось, що за 25 років незалежності зробили лише один документальний фільм-замальовку на 8 хвилин. Фактично не було донині історій та матеріалів відзнятих про вишиту сорочку. Тому у нас фільм, фактично, складається із двох частин: історій та етнографічного матеріалу про візерунки, про вірування, про символи…

–         Судячи із трейлера, фільм нетиповий для документалістики, він такий насичений, динамічний…

–         Так, ми намагались зробити динамічне кіно, яке могло би зацікавити молодь. Ми дуже хотіли, аби фільм не вийшов затягнутим. І з відгуків після показу ми зрозуміли, що молоді люди дійсно його рекомендують. І у нас є дуже багато різних історій, що й зробило фільм цікавим. Принаймні, на показі ми не помітили, аби хтось засинав!

–         Фактично, ми зараз анонсуємо прем’єру у Львові. То чому львів’янам варто піти на це кіно?

–         По-перше, там є герої зі Львова. По-друге, там є так само представлений Сокаль, а це Львівська область. Загалом у фільмі є все, що може бути цікаво  львів’янам. Їх фільм точно не залишить байдужими!

Презентація почнеться 19.45, у кінотеатрі «Планета кіно IMAX», Кінг Кросс Леополіс, 2 поверх. зал 1. Забронювати квтики можна за телефоном: 0973302458 Олена. Усі деталі читайте на сторінці організаторів. 

Спілкувалась Валерія ДУБОВА

Фото з архіву Олександра Ткачука.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ
Дубова Валерія
Головний редактор ІА Дивись.info з травня 2016 року.

Реклама

Loading...

Реклама