Столичний театр привіз до Львова виставу «Вічно живі» (РЕЦЕНЗІЯ)

311
Столичний театр привіз до Львова виставу «Вічно живі» (РЕЦЕНЗІЯ)

У суботу, 28 травня львів’яни мали змогу переглянути виставу режисера Віталія Малахова «Вічно живі».  На львівській сцені драму презентував столичний «Театр на Подолі». Вистава актуальна і водночас позачасова, адже розповідає про війну, що ввірвалася раптово у життя звичайних людей…

Дистанція між ХХ століттям, в якому розгортаються події, та сьогоденням досить велика, але логіка поведінки героїв нам знайома. До того ж п’єса прозвучала в контексті останніх подій в Україні, а питання честі та людяності ніколи не відміняли.

П’єса ні в якому разі не агітаційна, вона – глибоко психологічна, я б сказала, публіцистична, тому що у ній присутня актуальність та пошук відповідей на вічні питання: вибір між обов’язком та повинністю, життям та смертю, порядністю та лицемірством заради зручного та безпечного життя. Ці пошуки відбуваються на тлі війни, яка так прагне зламати долі, скасувати всі плани, знищити мрії, звичайний устрій життя, але  Людину її зламати не вдається. Саме це, гадаю, і намагався сказати драматург.

Вистава, безумовно, позачасова, і якби не ретросукня головної героїні Вероніки, годі й здогадатися, що йдеться про Другу світову. Окрім цікавого сюжету, за що завдячуємо Віктору Розову, вистава не мала б такої потужної енергетики та психологічності, якби не режисерський хід та емоційні, жваві, живі, темпераментні актори. Справедливим буде назвати Віталія Малахова майстром атмосфери, справедливо назвати гру акторів блискучою, адже завдяки цим двом речам вистава протягом трьох годин тримає глядача в напруженні. Аби показати характери, режисеру не довелося вдаватися до зайвих технік, пластик та декорацій. Лише завдяки слову, як найважливішому інструменту, вдалося досягти ефекту контрасту. П’єсу взагалі можна розбивати на цитати..

Після першого діалогу Бориса та його майбутньої нареченої Вероніки зал вибухає оплесками, жінки стримують сльози. Ідеаліст Борис заявляє дівчині, що прийняв рішення і добровольцем йде на фронт, руйнуючи райдужні плани своєї нареченої. Такого не очікував ніхто, ні наречена, ні сім’я. Рішення Бориса – грім серед ясного неба для всіх. Звідси починається розгортання подій. Вероніка, зраджуючи собі, у відчаї виходить заміж за його брата Марка, але не знаходить розради у шлюбі і страждає. Ми не маємо права її засуджувати, адже дівчина поставлена в умови, коли треба вижити. З життєрадісної закоханої Бєлки, яка співала під гитару та вражала всіх своєю дитячою безпосередністю, вона перетворюється на глибоко нещасну. Єдина, хто співчуває дівчині, це викладач історії Анна Михайлівна, – чуйна, добра, інтелігентна та мудра.

Вона дає її наступну пораду:«Не шукай у собі відповідей, ти їх там не знайдеш». Ці слова стають лейтмотивом всієї вистави, адже стосуються не лише Вероніки. Утім, глядач якось пробачає дівчині відразу, адже героїня абсолютно чиста, вона продовжує палко кохати і картати себе. Повною протилежністю романтичній натурі Вероніки є сестра Бориса Ірина. Їй двадцять дев’ять і вона не будує марних сподівань, дивиться на світ прагматично, пише дисертацію, лікує поранених разом зі своїм батьком-лікарем і викликає захоплення. Вона пряма, сильна, і навіть трішки жорстока. «Якщо жінка так багато працює, то це означає, що вона намагається щось в собі заглушити», – цинічно зауважує брат Марк. Та навіть така сильна особистість, безпристрасна, феміністична Ірина не витримує і одного разу вибухає емоціями.

Не менш трагічною є доля Антоніни Миколаївни Монастирської, персонажа досить колоритного.  Антоніна Миколаївна – красива жінка, життя якої до війни зводилося лише до розваг, романтичних прогулянок на дорогих автомобілях по нічному місті, подарунків та уйму кавалерів, які готові були цілий світ покласти до її ніг. Складається враження, що війна ніяк не вплинула на звичний спосіб життя цієї жінки. Вона усміхнена, не позбавлена гарних манер, вишукана. У чарівній сукні вона чекає на гостей на свій День ангела. Та це лише перше враження. Як виявляється потім – святковий стіл, дороге вбрання, безтурботність – це лише бутафорія, гра, в яку треба зіграти, аби знову ж таки вижити. М’ясо виміняне на речі з її гардеробу, який ще якось допомагає втриматися на плаву. І лише масний, неприємний адміністратор філармонії – остання її надія. Антоніна Миколаївна не пристосована до іншого життя, подібно героям п’єси Чехова «Вишневий сад», вона безпомічна. Це також окрема історія, окрема сюжетна лінія.

Спочатку ці історії утворюють мозаїку, але в кінці вистави зводяться до єдиного кульмінаційного моменту: випадково лист Бориса, адресований нареченій Вероніці перед Днем її народження, потрапляє до рук Антоніни Миколаївни… Більше немає сенсу лицемірити, ніхто не має сил більше прикидатися, кожен показує свою справжню суть, подивившись правді в очі. І коли зникають всі нашарування – залишається лише любов Вероніки, яку навіть війна не змогла знищити.

Кожному акторові вдалося викликати у глядача живу реакцію. І навіть залишити місце для роздумів. Навіть Марка, який має бронь, обманює і зраджує, можна зрозуміти, адже він, в кінці кінців, також шукав свою правду. Але в очах Володимира, який тільки повернувся з фронту, і який ще живе за законами армії, Марк – негідник і не заслуговує на життя. Володимир на емоціях обмовляється, що на фронті все ясніше і зрозуміліше. Адже там він ясно бачить ворога перед собою і може його вбити, а звичайне життя переповнене негідниками та лицемірами, які «знають свою правду».

У характері Володимира простежується тенденція втраченого покоління, якому ще доведеться пережити не одне розчарування. Але й Володимиру дається шанс – любов, як єдина надія на видужування. Конфлікт двох чоловіків неоднозначний. Тут можна шукати багато нашарувань: питання моралі, вибору, і актуальна на сьогодні – проблема релятивізму. Згідно з філософією якого все піддається сумніву, немає єдино прийнятої правди. Відповідно, якщо Марк вважає, що діячеві мистецтва не потрібно йти на фронт, адже «якби Шостакович загинув на фронті, світ був би позбавлений музичних шедеврів», то він має право так вважати. Але інколи межі моралі здаються занадто розхитаними…

Варто також відзначити сценографію.  Побутова атмосфера: стільці та стіл, за яким збирається вся родина, влучно приховуючи свій біль, хто за іронією, хто за кавою, у випадку Анни Михайлівни, а хто за оковитою (батько).

Вистава, без сумніву, сколихнула кожного, і залишила по собі місце для роздумів, право для власних суджень та висновків. Адже театр і покликаний для того, аби не вчити, а розмовляти. А людина вже сама знайде відповіді на всі запитання.

Олександра БАГАЧ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама