Люди підземелля. Репортаж із львівської шахти (фото)

На поверхні

Потрапити на шахту не так просто. Це об’єкт режимний і будь-кого сюди не пускають. Наш шлях лежить до найстаршої шахти Сокальщини – «Великомостівської». Охайний прибраний двір, газони, стоянка для автомобілів, як годиться – пам’ятник шахтарю навпроти головної адмінбудівлі. Усередині майже стерильна чистота, а на нас вже чекає директор Андрій Федорович Куц.

«Шахта «Великомостівська» була введена в експлуатацію 1958 року з проектною потужністю 350 тисяч тонн. Зараз на шахті відпрацьовується лава 111-ть. Це сокальська лава. І запаси, які в нас залишаються до кінця 2016 року, становлять приблизно 70 тисяч тонн. Йдеться про низькозольне вугілля, яке безпосередньо потрапляє на Бурштин, Калуш, Добротвір напряму без переробки (на ТЕС – ред.). На даний час шахтою вже підготовлена лава 116-ть, яка фактично мала бути введена в дію з 20 червня. Але через брак обладнання введення її відтерміновується. Якщо взяти у цілому, шахта «Великомостівська» може працювати ще 5 років і суто по сокальських пластах», – розповідає директор.

Сьогодні собівартість вугілля з шахти 900-1000 гривень – це найнижча ціна на ДП «Львіввугілля». На добу «Великомостівська» добуває тисячу чотири тонни вугілля, річний план – 255 тисяч тонн.

Нині найбільша проблема всіх львівських шахт – брак ринку збуту. Чиновники у високих міністерських кріслах воліють закуповувати вугілля у Південно-Африканській Республіці, незаконних копанках, ба, навіть у країні, з якою ми вже понад два роки воюємо. Свого часу всі західноукраїнські ТЕС будувалися під вугілля з Львівсько-Волинського басейну, але теплоелектростанції перейшли у приватну власність до пана Ахметова, а йому червоноградське вугілля непотрібне – він має своє, зі своїх же шахт.

«На даний час вже відкритий шлях на Калуш та Добротвір. Ми все-таки сподіваємося, що нам збільшать кількість вагонів, які ми зможемо постачати на ТЕС», – каже Андрій Федорович.

Шахта «Великомостівська» – найменша і найкомпактніша. Її вже давно мали закрити, але, оцінивши ситуацію, життя копальні продовжили. Сьогодні тут працює 1020 людей. Середня заробітна плата – 8 тисяч гривень.

Перед спуском

Спуск у шахту – справа серйозна, яка не терпить поспіху. Нам проводять детальний інструктаж, показують карту нашого маршруту. Далі – спецодяг: нижня білизна, спецівка, гумові чоботи, косинка і, звісно, каска. Не знаю, скільки часу на перевдягання тратять шахтарі, але для мене справа виявилася нелегка. Спецівка найменшого розміру все одно виявилася надто великою, тому пані Надя допомагала мені впоратися з ременями, рукавами, які бовталися як в Арлекіна, заправити штанини, аби ніде не муляло. До речі, жінок на шахті працює чимало: хтось – на поверхні, а хтось – спускається у забій.

Наступна фаза – ліхтар і саморятівник. Тут теж мені знадобилася стороння допомога. Перед спуском – інструктаж з користування саморятівником. Це така двокілограмова штука, схожа на термос. Саморятівник отримує кожен перед спуском в копальню.

«Це дихальний апарат замкнутого циклу. За потреби відкидається кришка і запускається патрон. Час дії – 60 хвилин при ходьбі і 260 – при відсидці», – розповідає Олександр Бордуляк, начальник ВТБ.

Ще одна деталь – два жетони: один – квадратний, інший – трикутний. Перед спуском біля ліфту потрібно віддати квадратний, а перед підйомом – трикутний. Це правило дуже суворе. Якщо раптом нема другого жетона, відразу вирушають на пошуки шахтаря.

Прямуємо до шахти. Усюди попереджувальна написи про заборону куріння і навіть, боронь Боже, брати зі собою цигарки чи сірники.

Під землею

Спускаємося під землю спеціальним ліфтом. Глибина шахти – 500 метрів. Виникають відчуття, як у літаку або коли швидко їдеш гірським серпантином – закладає вуха. І ось – наша зупинка. Спочатку все нагадує швидше якийсь підземний тунель під середньовічним замком, яким можна було безпечно покинути палац під час, скажімо, ворожого нападу. Але невдовзі «пейзажі» міняються. Мабуть, так могли б виглядати казкові копальні гномів, ось тільки зустрічаємо дорогою не коротунів з кирками, що шукають свої скарби…

Далі рухаємося у напрямку північного відкотного коридору, уздовж рейс, по боках яких обладнані спеціальні дерев’яні трапи, на стінах позначки, дороговкази, місцями – червоні лінії.

«Вони для того, щоб позначити надто вузькі місця. Якщо їде електровоз, потрібно перейти на інший бік, щоб не зачепило, – пояснює головний технолог Сергій Іванович Касьянов і продовжує, – оце вагонетки для довгомірних матеріалів, які постачаються у шахту. Ось вантажна гілка вугільного ствола. Сюди привозиться вугілля з-під лави. У вагонетки влазить дві тонни. Вагонетка крутиться і перекидається спеціальним пристроєм».

Я не можу запам’ятати жодного технічного терміну, якими так сипле Сергій Іванович. Все, що помічає – це стоки води обабіч нашого шляху.

«У шахті є постійний притік води – приблизно 27-28 метрів кубічних на годину. Вода йде самостоком, а де рівень нижчий, там її викачують насосами. Чим вища температура на поверхні, тим вища вологість у шахті», – пояснює головний технолог, а інженер ВТБ додає, що температура у шахті коливається від двох до шістнадцяти градусів вище нуля.

Помічаю на стелі зо два десятки якихось поліетиленових куль. «Це водяні заслони для локалізації вибухів. Вибуховою хвилею вони перекидаються і робиться водяна завіса. Раніше були такі 40-літрові корита. А тепер це поліетиленові мішки, наповнені водою», – розповідає пан Касьянов.

За кілька метрів помічаю червону лампу – це сигнал для машиніста, що тут працюють люди.

«А це замірна станція. Тут робиться замір повітря і записується на спеціальній дошці, адже шахта газова. Є цілодобова служба вентиляції, є розписані маршрути. Показники метану передаються диспетчеру. Крім того, є й автомазований контроль метану, все записується самописцями. Це по суті та сама чорна скринька, що й на літаках», – веде далі головний технолог.

Віддаль у шахті міряється пікетами. Довжина одного –20 метрів. На стінах є відповідні позначки. Саме минаємо пікет 33, а це значить, що пройшли ми 660 метрів. Щоправда, в інших шахтах, буває, пікети мають 10 метрів.

Залізничні шляхи під землею нічим не відрізняються від наземних. Тут так само є гілки, стрілки, але є й відмінність – спеціальні пристрої для гальмування вагонеток на спусках у разі, якщо не витримала лебідка. До речі, одне з найпоширеніших травмувань у шахтах – це вагонеткою. Час від часу шляхом трапляються прилаштовані з боку дерев’яні ноші – так, про всяк випадок.

Кількість води у шахті починає збільшуватися, і вже не рятують дерев’яні настили, зате у пригоді гумові чоботи, в яких доводиться працювати шахтарям – тут без цього ніяк не обійтися. Невдовзі ще один поворот і вода практично зникає, зате починається підйом на висоту 26 метрів під нахилом 16 градусів. Відчувається, що навіть бувалим у нашій компанії шлях дається непросто.  Піднявшись наверх, ми опинилися на межирічанському пласті, а перед тим рухалися – сокальським. Дорогою можна роздивитися, як виглядає пласт – вугілля завтовшки десь у 1,4 м, далі – порода і ще шар так званого молодого вугілля, воно для споживання непридатне. Через таку товщину пласта робота шахтарів «Великомостівської» в лаві потребує просто надлюдських зусиль – шість годин доводиться проводити на колінах, а в деяких місцях товщина пласта може зменшитися навіть до 70 сантиметрів.

Біля однієї зі стін помічаємо дерев’яний люк – це так званий короткий спуск, сміються шахтарі. Усередині – горизонтальна драбина, її довжина – 26 метрів, тобто приблизно стільки, як у дев’ятиповерхового будинку. Ті, хто не хоче підніматися довгим шляхом, користуються цим – коротким.

Ось і мета нашої подорожі – гірничий комбайн. Цей металевий монстр завиграшки дробить вугілля і подає його на стрічковий конвеєр, звідти – у вагонетки. Коли комбайн відробляє приблизно 80 сантиметрів-метр породи, гірники встановлюють арочну раму, набивають дерев’яні бруси і рухаються далі. За добу, тобто за чотири шахтарських зміни гірничий комбайн проходить приблизно 6-7 таких рам, за місяць – 100 метрів. Можливо, проходив би й більше, але обладнання ненове і постійно потребує бодай поточного ремонту. Загалом востаннє шахта «Великомостівська» отримувала нове обладнання далекого 2007-го, а один з комбайнів вже «відсвяткував» свої 10-річчя, іншому стукнуло 12-ть.

«Є терміни експлуатації обладнання. На кожен тип обладнання є ресурс. Комплекси, як правило, до мільйона тонн, якщо він експлуатується у нормальних умовах. А умови можуть бути і такі, що й мільйона тонн не відпрацює. Термін експлуатації основного обладнання – 5-6 років», – пояснив Сергій Іванович. Ось і виходить, що ті ж комбайни можна вважати довгожителями, бо відведений їм час прожили двічі.

Зворотна дорога завжди здається коротшою, не виняток і шахта. У міру наближення до вертикального ствола копальні посилюється вітер. Біля ліфта залишаємо свої трикутні жетони і піднімаємося на гору. Чоловіки розповідають якісь свої байки і голосно сміються.

Знову на поверхні

Тільки на денному світлі помічаю свої геть чорнючі руки і без дзеркала розумію, що так виглядає й обличчя, хоча я нічого, окрім ручки і записника не торкалася. Це вугільний пил, він осідає не тільки зовні, а й вдихається. Ось чому у всіх шахтарів очі наче намальовані і цю «фарбу» не змиє вже ніщо на світі, а по 20 років роботи в забої – хворі легені. Силікоз – професійне захворювання, незворотне і невиліковне, зумовлене постійним вдиханням пилу. А за тривале повзання на колінах доводиться платити хворими спинами і суглобами. Ось така «ціна» шахтарського хліба.

Все, що чекає на гірників у майбутньому, кожен з них знає, але для червоноградців – шахта однаково залишається найбажанішим місцем роботи. Ось і працюють вони цілими династіями – чоловіки і дружини, батьки і діти, в когось ще діди тут трудилися. А бодай найменший натяк на закриття копалень – лякає до смерті.

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Оксана ДУДАР