Трансплантологія без вибору. Скільки ще українці їхатимуть за кордон по нові органи

Абсолютна більшість українців, які потребують пересадки органів, залишаються без допомоги: у своїй країні умов для відповідних операцій майже немає, а зібрати гроші для лікування за кордоном вдається небагатьом. Чому, маючи один із найкращих інтелектуальних медичних потенціалів у світі, Україна досі пасе задніх у цьому питанні?

Благодійні збори коштів для лікування своїх співгромадян для українців стали дискусійним і достатньо неприємним питанням: надто часто гроші, що потенційно належать нужденному хворому, йдуть до кишень шахраїв. У результаті – високий рівень соціального засудження і навіть ненависті до будь-яких подібних волонтерських ініціатив.

Але наразі питання не в тому, що українці не мають довіри один до одного (хоча це, безумовно, важлива проблема). Парадокс цієї ситуації полягає у тому, що благодійних пожертв у 99% випадків можна було б уникнути. Якби в Україні була налагоджена цивілізована медична система.

Особливо ця проблема стосується трансплантації органів, якої у нашій країні потребують чимало громадян, але на жаль так само чимало залишаються без шансу на рятівну операцію.

Сумна статистика

З даними Міністерства охорони здоров’я, 2015 року трансплантації органів потребували майже 5,5 тисяч осіб. Із них приблизно 2 тисячам потрібна була пересадка нирки, 1,5 – печінки, ще 1 тисяча чекала на нове серце. З огляду на те, що трансплантація органів стала звичною та ефективною практикою лікування в усьому світі, ці показники не видаються загрозливими: у сусідніх Білорусі та Польщі, згідно із цифрами Міжнародного реєстру донорства і трансплантації, 2014 року було зроблено 408 і 1648 операцій (за населення у 9,5 і 38,5 мільйони) відповідно. А в Іспанії, що є світовим лідером за кількістю проведених пересадок органів, пройшло 6284 операції.

Але в Україні 2014 року зуміли провести лише 134 трансплантації. 2015 року цей показник ненабагато підвищився – 136. І це за потреби у 5,5 тисяч операцій.

Не краща ситуація і з відповідною медичною інфраструктурою в Україні, адже лише декілька закладів у нашій країні здатні проводити трансплантацію: Інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова (трансплантація нирки, печінки, серця), Інститут серцево-судинної хірургії імені Амосова (серця), Інститут тканинної терапії імені Філатова (рогівка ока) та 5 регіональних центрів (на базі відділень обласних лікарень) – Одеський (нирки), Львівський (нирки), Харківський (нирки), Запорізький (нирки, печінки, серця) та Дніпропетровський (нирки). Також подібні операції проводить Дитяча спеціалізована лікарня «Охмадит». Ще два трансплантологічні центри – у Донецьку та Луганську – в Україні відібрала російська окупація.

При цьому за останні три роки в Україні не провели жодної пересадки серця. І лише у квітні цього року в Інституті імені Шалімова вперше у нашій країні провели трансплантацію легень, хоча у світі щорічно роблять до 3 тисяч таких операцій (перша – у 1963).

Українські інвестиції в іноземну медицину

За такого співвідношення заявленої та необхідної кількості операцій із пересадки органів в Україні наші співгромадяни, які їх потребують, змушені шукати альтернативних рішень. Оскільки за чинним законом «Про трансплантацію» операції із трансплантації можуть здійснювати лише «акредитовані державні та комунальні заклади охорони здоров’я і державні наукові установи», інакших варіантів, окрім лікування за кордоном, у них не залишається.

Але таке вирішення проблеми трансплантації необхідного органу для українців є дуже складним: більшій частині наших громадян просто не по кишені навіть попередній огляд у клініках Польщі, не говорячи вже про заклади Німеччини, Франції або США. Маючи нижчий рівень доходів і відсутність медичного страхування, українці змушені у найкоротші терміни збирати кількасоттисячні суми (так ціна на операцію із пересадки органів у Польщі варіюється від 100 до 150 тисяч євро). За таких умов деякі наші громадяни можуть сподіватися лише на державу або небайдужих.

Про рівень сприйняття благодійних акцій для збору коштів на лікування в українському суспільстві вже мовлено. Держава закладає витрати на лікування своїх громадян за кордоном, але їх вистачає лише на різко обмежену кількість людей. Так у бюджеті на цей рік для таких потреб передбачено 203 мільйони 948,9 тисяч гривень. І це чи не найкращий показник з усіх можливих: так у передвоєнний 2013 рік за курсу гривні до долара 1:8 на відповідні витрати заклали 51 мільйон 990,9 тисяч гривень. Прості розрахунки показують, що 203,9 мільйонами гривень на лікування за кордоном можуть скористатися у кращому випадку до 100 громадян (у гіршому – до 70). При тому, що ці кошти розраховано не тільки на тих, хто потребує трансплантації.

Заступник директора департаменту охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації Ірина Микичак зазначає, що вимушеність українських пацієнтів звертатися в закордонні заклади створює ще більше проблем для української трансплантології і медицини загалом.

Ми інвестуємо в розвиток медицини сусідніх країн. Хоча наші медики мають не гірші знання, але в закордонних клініках є сучасне обладнання , відсутні проблеми з фінансуванням на витратні матеріали,
– зазначила вона.

Відтак українська медицина щорічно втрачає до декількох мільйонів євро.

Також чиновниця додала, що із лікування за кордоном, окрім великих витрат, пов’язані й інші неприємності для наших громадян: виснажливі переїзди, відмови, психологічна та мовна різниця, фактична правова незахищеність в інших країнах.

Чому українська трансплантологія застрягла у минулому столітті

Ключовою причиною, що стримує розвиток трансплантології в Україні, а також обумовлює її недоступність для наших громадян, є недосконалість відповідного галузевого законодавства. Так чинний закон «Про трансплантологію» було прийнято ще 1999 року. Зокрема, він робить неможливим передачу органу від неродинного живого донора (якщо мова йде про парні або відтворювані тканини), ускладнює процедуру взяття органів від померлих осіб і унеможливлює проведення трансплантації у недержавних/некомунальних закладах. Відповідно, саме ці положення потребують перегляду.

Головний лікар Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру Андрій Синюта пояснив, що головним питанням реформування українського законодавства про трансплантологію залишається проблема т.зв. «презумпції незгоди». Наразі взяття органу у померлого донора в Україні можливе лише за умови наявності його прижиттєвої згоди на це або згоди його родичів. Минулого року із 136 проведених в Україні пересадок органів лише у 18 випадках йшлося про донорський матеріал померлої людини. Цілком імовірно, що зміна погляду або спрощення бюрократичних процедур у цьому питанні могла б вирішити частину проблем трансплантології в Україні.

Хоча дані ВООЗ свідчать, що «презумпцією згоди» (порядку, за якого брати органи для пересадки у померлої людини можна, якщо вона не написала прижиттєвої незгоди на це) послуговуються 44% країн світу, але кількість операцій із трансплантації у них майже однакова із багатьма, де діє «презумпція незгоди».

Це говорить про те, що в Україні, радше, не створено ефективної системи контролю за потенційними донорами, зберігання і логістики донорського матеріалу. Тобто, у нашій країні існує вкрай низька ймовірність, що за декілька годин чи навіть днів хворому знайдуть орган, що підходитиме йому. Те ж, що йому його доставлять вчасно з іншого пункту, майже неможливо: в Україні відсутнє поняття «зеленого коридору». Інакшими словами, навряд чи необхідний орган з Одеси до Львова зможуть доставити за годину.

Ірина Микичак вважає, що поряд із змінами до законодавства має відбутися і зміна пріоритетів у фінансування, адже сьогодні, наприклад, «на кожного пацієнта на Львівщині припадає по 1400 гривень». Якщо вирахувати із цих коштів гроші на заробітну плату, комунальні послуги та харчування, то на препарати і власне лікування залишиться мізерна сума. За її словами, якщо держава надаватиме більше грошей, проблему поступово можна буде вирішити: створити відповідні центри, закупити обладнання, надати умови спеціалістам.

Але вимоги «більше грошей від держави» лунають не тільки від лікарів. І лунають вони вже 25-й рік. У цьому сенсі українська держава демонструє неймовірну стійкість. Якщо ж держава не може забезпечити належного фінансування у цьому секторі, її треба просто вивести (або зменшити її вплив) із нього.

Відтак порятунок тих, хто потребує трансплантації органів, а також тих, хто працює у цій галузі, лежить у створенні медичного бізнесу із здоровою конкуренцією. Тобто, необхідне скасування монополії державних і комунальних установ на операції із пересадки органів. Звісно, що за цим правовим положенням стоять укорінені в українському парламенті медичні та фармацевтичні лобі. Тож успіх такої справи лежать насамперед у готовності його зламати.

Ірина Микичак зазначає, що також важливою умовою для реформування медичної галузі в Україні є скасування обов’язково професійного розподілу спеціалістів закладами після закінчення навчання. За її словами, галузь охорони здоров’я залишається єдиною в Україні, де ще діє ця радянська практика. Як каже спеціаліст, саме через неї молоді лікарі «тікають» до фармацевтики, приватних клінік, за кордон, до інших галузей.

Багатьом у нашій країні здається, що зменшення тиску держави, лібералізація «трансплантологічного законодавства» і створення конкурентного медичного середовища створять кращі умови для діяльності «чорних трансплантологів». Але набагато кращі умови для цього створюють корумповані правоохоронні структури та пацієнти, які ставляться до лікування лише як до свого права, а не послуги, за яку вони платять і можуть вимагати щонайкращого результату.

Михайло ДРАПАК