Як балалайка кобзу заглушила. Історії українців у Росії (Фото)

400
Як балалайка кобзу заглушила. Історії українців у Росії (Фото)

Коли йдеться про українські діаспори, то, зазвичай, згадують США та Канаду, де наші співвітчизники створили міцні, а подекуди і впливові громади. Проте найбільша українська діаспора проживає в Росії.

Про те, чи варто українцям повертатися на історичну батьківщину і про небезпеки життя в Росії в матеріалі  Микити Підгори для ІА Дивись.info.

Перетворення з «хохла» на «бандерівця»

Поїзд Львів – Москва курсує щодня. Дорога від столиці Галичини до Білокам’яної триває цілу добу. Провідниця плацкартного вагону розказує, що вільних місць до російського кордону зазвичай не залишається. За її спостереженнями третина пасажирів це росіяни з українським корінням і червоними паспортами. Влітку починається «шкільна» пора –  діти-росіяни їдуть на відпочинок до бабусь в Україну.

фото 1

З Костянтином ми домовилися зустрітися ще на початку травня. В соціальній мережі «В контакті» його профіль привабив дисонансом – на фото чоловік з синьо-жовтим прапором, проте Москва вказана як місто проживання. Костянтин виявився 45-ти річним тернополянином, який поїхав вчитися в одному з московських вишів та залишився в Росії жити, отримав громадянство, купив квартиру і зробив непогану кар’єру на виробництві будматериялів.

«До війни я не відчував ніякої ворожості до себе з боку колег чи друзів, проте згодом пропаганда зробила свою справу – чи не вперше за багато років, як я живу в Росії, мене назвали «бандерівцем», – сумно посміхається Костянтин. Під Тернополем живуть його батьки, з якими донедавна мешкала і сестра москвича. Головна мета приїзду Костянтина на батьківщину – побачитися з батьком та мамою, але в 2014 році це йому не вдалося. Через належність до громадянства РФ українські прикордонники не дозволили йому в’їзд в країну. «Добре, що не винесли постанову про заборону, бо такі випадки вже були і вони не поодинокі», – стверджує колишній  тернополянин.

відео: Марш Миру в Москві. Репортаж Саші Сотника

Тим самим поїздом, але тижнем пізніше, зі Львова до Москви повертається подружжя Іванових. Наша розмова на львівському вокзалі починається з жартів про класичне російське призвіще Романа і Анни – росіян, що приїхали до Львова як туристи. Але їх цікавість до України зумовлена не бажанням весело провести уік-енд – обидвоє мають українське походження, хоча народилися і виросли в Росії. Розмова точиться навколо військового протистояння на Донбасі і агресивної антиукраїнської пропаганди. Роман каже, що  «останкінський гебельс» поділив українську громаду Росії на два нерівні ворогуючі табори: з одного боку це прихильники «триєдиного народу» (такі складають більшість), а з іншого – змушені мовчати противники російської агресії. Обидва табори поєднує хіба що належність до російського громадянства, яке втім аж ніяк не гарантує дотримання громадських прав, що зазначені в конституції федерації.

 «Ми підтримували Майдан з перших днів навіть не через те, що етнічні українці, а через цінності, за які повстали люди. До речі, саме в Москві проходили найбільші Марші миру, – згадує Анна Іванова – Але то була низова іниціатива російського громадського суспільства, а от громадські організації українців Росії були зовсім непомітні під час антивоєних виступів».

«Барвінок» – екстреміст

В того мовчання є свої причини і не завжди вони полягають в лояльності до путінського режиму. 28 жовтня 2014 року в Бібліотеці української літератури проведено обшук з метою виявлення «екстремістьської» літератури.  Проти директорки бібліотеки Наталі Шаріної було порушено кримінальну справу за пресловутою статтею 282 КК РФ –  «розпалювання національної ненависті та ворожнечі», а сама вона опинилася під домашнім арештом.

До цькування з боку російських спецслужб долучилися пропутінські «хунвейбіни» – крім бібліотеки нападів зазнали інші українські організації, так саме як і посольство України в РФ. До помешкання співголови ГО «Українці Москви» Валерія Семененка, за його словами, увірвалися «люди у масках і з автоматами та у доволі грубій формі вилучили комп’ютери, ноутбуки, флеш-карти та велику кількість літератури».

 

Українське МЗС засудило репресії проти російських українців, проте претензії до Росії на той час вже значно перевищували  скандал з бібліотекою – на Донбасі вже майже півроку йшла справжня війна.

Як не дивно, але українці, незважаючи на відверту військову агресію з боку Москви, продовжують відвідувати Росію. Головна причина – бідність, що примушує шукати заробітку за кордоном. Проте зв’язки з північним сусідом багатьох наших співвітчизників значно глибші – в Росії мешкає понад 2 млн. етнічних українців, більша частина з них мають російське підданство. Разом з тим росіян, що вважають себе українцями, з кожним роком меньшає. Причин  декілька – це і втрата зв’язків з великою Україною, і пострадянська інерційна «непрестижність» належності до національної меньшини, і просте природнє розчинення диаспори в більшому народі. Ці процеси прискорилися з новим витком антиукраїнської істерії з боку кремлівської пропагади, яка спрямована і проти російських українців теж.

«Асиміляція триває повним ходом: в другому поколінні люди в основному себе українцями вже не вважають. На Кубані пам’ятають про те, що козаки прийшли з Запоріжжя. Але слова «українці» при цьому всіляко уникають, їх називають просто «козаками», інколи навіть це як етнічну групу розуміючи», – зазначає Євген, українець з Краснодару.

На думку Євгена, час, коли можна було допомагати українським товариствам в Росії, на жаль, втрачено та коли він настане знову — зовсім неясно. Про недостатю підтримку українців за кордоном з боку держави говорилося давно. В 2008 році російський публіцист Іван Фокін пропонував впровадити три програми: відпочинку дітей з Росії в Україні («К родным истокам»), «українська преса для українців» і програму з підтримки українського підприємця в Росії. За думкою автора, впровадження державою та великим бізнесом цих програм мало б призвести до формування потужного проукраїнського лобі вже за 10 років. Сьогодні ці ідеї виглядають досить наївними.

Тікайте, дурні!

Активістка «Правого Сектору» Марія Олександрова народилася і жила в Санкт-Петербурзі, а нещодавно отримала дозвіл на постійне проживання в Україні, скориставшись своїм українським походженням. «Плани щодо репатриації в мене були вже давно – приблизно з 2007 року, але можливості переїхати з’явилися лиже два роки тому», – каже Марія. Вона вважає, що українцям з Росії треба виїжджати за першої нагоди – в країні почастішали напади на людей з українською символікою, а «те, що раніше сприймалося нейтрально, зараз розцінюється як провокація».

Марія Олександрова

Ще перебуваючи в Росії активістка виступала на підтримку України та проти путінського режиму, проте історична батьківщина зустріла свою союзницю «без ентузіазму».

 Власне таке холодне ставлення до закордонних українців стало нормою для української влади. Депортований з Росії політолог Віктор Гіржов, опинившись в скрутних обставинах, навіть звертався до президента Порошенка по допомогу. «Я не підозрював, що, опинившись в Україні у скрутних життєвих обставинах зустріну таку відверту байдужість і холодність нинішньої української влади. Ані численні виступи в ЗМІ, ані листи на адресу ключових владних структур, ні особисті звернення до знайомих і незнайомих народних депутатів майже в протягом місяця не обернулися рішенням моїх двох проблем – працевлаштування та тимчасового забезпечення житлом», – написав Гіржов в своєму Facebook.

Аби відокремити етнічних українців від інших іноземців, що відвідують або емігрують до України, в 2004 році було прийнято закон «Про правовий статус закордонних українців». На його підставі громадяни інших країн або люди без громадянства в разі наявності в них українського етнічного походження чи походження з України, мають право отримати статус «Закордонного українця». На відміну від так званої «Карти поляка», карта «Закордонного українця» не надає абсолютно ніяких переваг  при отриманні українського громадянства чи дозволу на проживання. Разом з тим, гроші на цю програму виділяються, хоча й мізерні. На сайті МЗС України повідомляється, що статус закордонного українця надано 8515 особам з 72 країни світу, а щоб оформити сам документ, треба сплатити мито $10 США. На саму програму держава виділили 109 000 грн. по курсу 4 грн. за доллар США, в той час як отримала $85 150. Нагадаємо, що  вищезгаданий статус не надає ніяких переваг для українця діаспори.

                                        Гарячі точки українофобії

«В мене дві батьківщини – Україна і Росія. Для мене велика трагедія, що на Донбасі почалася війна, але винуватий в тому Київ, який направив свої танки на мирних людей», – пише мені Людмила з Нижнього Новгороду.

На питання «Чий Крим?» українець Олексій з Виборгу гнівно відповідає – «Наш!».

фото 5

Чи варто громадським організаціям висловатися проти пропаганди ненависті, наражаючись тим самим на репресії проти себе?

Розповідає керівниця українського хору з Хабаровська Наталя Романенко: «Я провела 14,5 годин в нашому ФСБ. Там не мене кричали, мені погрожували. Це був жах!».  Після того, як на початку 2014 року жінка відвідала Київ і підтримала Майдан, проти неї було відкрито кримінальну справу.

«Звернення», записане під тиском спецслужб.

Разом з тим, українська громада РФ не перебуває в інформаційній блокаді. Ресурс Росії «Кобза» став агрегатором новин великої діаспори. Тут і привітання Джамали з перемогою на Євробаченні, і правозахисні матеріали, історичні тексти тощо. У вільному доступі розміщені матеріали про допомогу воїнам АТО та інтервью з адвокатами та експертами, що супроводжують резонансні судові справи.

Варто додати, що «гарячих точок» на мапі українофобії побільшало з анексією Криму і окупацією частини Донбасу, де українські змісти можуть бути присутніми лише в фольклорному вигляді. Традиційні, але архаічні символи, як то Кобзар чи вишиванка, не дратують око ФСБ, проте окреслюють українцям Росії територію безпеки, поза якою починаються репресії.

Микита ПІДГОРА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама