Яке громадянське суспільство потрібне Україні – думки експертів

На форумі «Партнерство і розвиток» громадські активісти планували розвиток Львівської області до 2020 року. Дискусія щодо проекту резолюції, заснованому на пропозиціях учасників, була доволі напруженою. Прийнята стратегія розвитку має задовольнити не тільки місцеву громадськість і владу, а й відповідати національним викликам.

ІА «Дивись.Info» розбиралися, як саме ці прагнення можна втілити в життя.

«Суспільний договір, що існував до 2014 року, був побудований на корупційному консенсусі. При побудові нової Стратегії завданням кожного активіста стає вимірювання температури суспільства із подальшим призначенням лікування. Але у цьому процесі необхідно враховувати, що універсальної пігулки від усіх хвороб не існує», - коментує декларовану Національну стратегію сприяння розвитку громадського суспільства в Україні на 2016-2020 роки засновник «Крим-SOS»  Алім Алієв.

Зокрема, для ефективнішого «лікування» у новій Стратегії, підписаній разом із указом Президента наприкінці лютого 2016 року, зазначено, що її розробка обумовлена «зростанням ролі» громадянського суспільства. Його уряд помітив у просуванні реформ, європейській інтеграції, електронному врегулюванні, волонтерській допомозі незахищеним верствам, зоні АТО та переселенцям... Із цього переліку помітно, що активісти подеколи допомагають державі виконувати її обов’язки, а іноді – і беруть на себе повну відповідальність за їх виконання. Тут йдеться не тільки про функцію контролю чи нагляду, а про безпосереднє залучення у процес змін.

Утім, на думку заступника міністра молоді та спорту Олександра Яреми, у Стратегії  й сьогодні йдеться про консультативну і регулятивну функції громадянського суспільства. Очевидно, що самими лише порадами і спогляданням активісти вже давно не обмежуються.

Форум громадських організацій Львівщини / прес-служба ЛОДА

Розрив із реальністю бачимо і у перерахованих в окремому розділі проблемах розвитку третього сектору. Вони переважно стосуються взаємин із владою, утім спектр цим не обмежується. Очевидно, що найголовнішою проблемою є відсутність визначеної моделі співпраці. Попри тактики і стратегії, вироблені державою, та попри намагання волонтерів – неефективний менеджмент й досі дається взнаки.

У свою чергу, існування чіткої моделі взаємодії визначає швидкість і якість реакції на те чи інше соціальне замовлення. Існує три найбільш ефективних моделі, різних за рівнем самостійності та інституціоналізованості. У Великобританії, наприклад, влада не займається проблемами уразливих верств населення, натомість ця сфера цілковито належить  громадським організаціям, що лише на половину фінансуються державою. Не менш ефективною є і система, упроваджена у скандинавських країнах, де третій сектор соціальних послуг не надає, обмежуючись організацією дозвілля і висловленням потреб суспільства. У такій моделі саме на державі лежить обов’язок забезпечувати належний захист та підтримку. Континентальна модель, що її використовує Західна Європа, надає громадським організаціям виключне право постачати соціальні послуги, натомість компенсує витрати субсидіями чи грантами.

Олександр Ярема відзначає, що жорстка модель співпраці громадського сектору та держави неможлива без розмежування обов’язків і уповноважень – саме цим, незалежно від особливостей розподілу, і вирізняються ефективні системи.

Україна у цій класифікації, як і у багатьох інших, знаходиться в перехідній стадії. Немає необхідності пояснювати особливості такої моделі – із ситуації в країні бачимо, що ані держава, ані третій сектор не можуть  коректно відповідати суспільному запитам.  Оксана Дащаківська, представниця міжнародного фонду «Відродження», додає, що сьогодні українці тільки починають «намацувати» межу між державним та громадським секторами. І чим швидше ми її відчуємо і позначимо, тим ширший коридор можливостей відкриється як перед владою, так і перед активістами.

Але потенціал перспектив важливо бачити вже сьогодні. «Взаємна видимість можливостей і результатів як активістів, так і влади – запорука успішної взаємодії», - підкреслює Олександр Неберикут, член громадської мережі «ОПОРА», - додаючи, що для цього необхідний структурований діалог. Тільки завдяки постійному – формальному чи неформальному – спілкуванню між владою і громадськістю стають зрозумілими цілі та інструменти, що їх ще належить виробити.

Добре, що необхідність комунікації вже не викликає сумніву. Вихід з парадигми «хто винний?» у перспективу «що робити?», на думку Аліма Алієва,  дозволяє сприймати співпрацю як акт взаємної вигоди сторін. Але дозволяючи третьому сектору взаємодіяти із владою, важливо зберігати баланс між рівнем замученості сторін та рівнем їх незалежності, - саме ці показники визначають ефективні суспільства.

Михайло ДРАПАК