Ігор Дерев’яний: Поіменно знаємо дуже мало людей, розстріляних у червні 1941 року в тюрмах НКВС (Інтерв’ю)

Лише у Львові за 6 днів було розстріляно близько 3500 людей.

Про ці трагічні події ми говоримо з істориком, старшим науковим співробітником  Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ігорем Дерев’яним.

— Коли розпочалися розстріли в’язнів у Львові і чи були вони відразу такими масовими?

— 22 червня 1941 року розпочалася нацистсько- радянська війна. Німецька армія досить швидко просувалася. Радянські війська не були готові до того,  щоб відбити ці атаки. Ситуація на фронті, якщо говорити зокрема про Західну Україну була критичною для Радянського Союзу. Це відбилося на тюрмах НКВД, які були переповнені.

У самому Львові було три тюрми: №1 - на Лонцького, №2 – на Замарстинівській, №4 – «Бригідки». Ще одна тюрма - №3- була у замку в Золочеві, але теж вважалася львівською. Якщо говорити саме про Львів то три тюрми вміщували вдвічі більше в’язнів, ніж могли  вмістити, наприклад по документах ліміт тюрми на Лонцького був 1,500 осіб, а напередодні війни в цій тюрмі було понад 3600 в’язнів. НКВД мало цю проблему вирішити.

[dyvys_blockqoute text="В перший день, коли почалася війна, в тюрмі на Лонцького було розстріляно 108 людей, це були в’язні, яким вже винесли смертний вирок" author=""]

Наступного дня, 23 червня, виходить наказ керівника НКГБ СРСР Меркулова, в якому йшлося, що в’язнів треба розділити на 2 категорії. Першу категорію - розстріляти, другу - евакуювати. Коли прийшов цей наказ, в’язні першої категорії були вже розстріляні за ініціативою місцевого управління НКВД. Всіх решту в’язнів, а це трохи більше ніж 4,5 тисячі, потрібно було депортувати в концтабори.

Прийшов план депортації, була розрахована кількість вагонів, яка була потрібна  для цього, але цей план провалився. З цих 4,5 тисячі в’язнів було депортовано трохи більше  ніж 1800 в’язнів. Решта лишилася в тюрмах. І в’язнів почали розстрілювати. Є проміжний звіт від 24 червня, де йдеться, що наприклад в тюрмі на Лонцького за 3 дні було розстріляно понад 900 в’язнів. 26 червня начальник слідчого управління НКВД у Львівській області Шумаков і прокурор області Харитонов виносять вирок решті в’язнів, це були так звані розстрільні списки. На титульній сторінці начальник НКВД виніс вирок а прокурор його санкціонував. Тобто двоє людей винесли вирок тисячам.

— Чи відома точна кількість розстріляних?

— Паралельно з розстрілами, які здійснювало НКВД, інша каральна структура – управління держбезпеки (НКГБ) продовжувало арештовувати людей. Через це поіменно відомо дуже мала кількість розстріляних. Багатьох людей просто не встигали оформити.

Є відповідні документи про те що, НКГБ просять припинити арешти, бо в НКВД не встигають  заповнити анкети арештованих. Поіменно на сьогодні відомо понад 1500 в’язнів, а реально за підрахунками дослідників кількість загиблих у Львові за 6 днів з 22 – по 28 червня коливається від 3100 до 3500 людей. За моїми підрахунками виходить що  близько 3400 в’язнів було розстріляно менше ніж за тиждень. Коли місто окупували німці, вони організували ексгумацію, причому це змусили робити євреїв, ніби вони винні в цих вбивствах. «Повісивши» цей злочин на євреїв нацисти спровокували єврейський погром. Адже серед розстріляних у Львові понад 60% були українці, понад 20% поляки, біля 6% євреї, решта німці, австрійці, росіяни, навіть татарин  - дезертир з Червоної Армії.

— Коли зафіксовані останні розстріли. Чи тривали вони до останнього дня радянської влади у Львові, і чи вдалося комусь врятуватися?

— Є свідчення за 28 червня, що в тюрмі було чути постріли. Щоб вбити за 6 днів таку велику кількість людей треба було робити це поспіхом. Декому вдалося врятуватися. Так 24 червня охорона залишила тюрму на Лонцького і повернулася тільки після обіду. За цей час з тюрми втекла велика група в’язнів. За різними даними від 220 до 360 осіб. Серед них була Катерина Зарицька, одна з чільних діячів ОУН, зв’язкова Романа Шухевича та Олена Вітер – монахиня, яка під час війни врятувала багато єврейських дітей і одна з перших українок, яка удостоїлася звання «праведниці світу».

— Наскільки документальна база дозволяє відтворити події червня 1941 року у Львові?

— Документів до цієї тематики досить мало, вони частково постраждали під час війни. Наприклад у Волинській і Франківській області навіть не збереглись «розстрільні списки». По Львівщині зберігся проміжний звіт 24 червня. Дуже мало збереглося справ людей, які загинули.

Коли Червона армія відступала, був здійснений підпал тюрми Бригідки. Це зафіксовано на фотографіях того часу, де видно, що коли німці увійшли в місто корпус від теперішньої вулиці Городоцької, що ближче до «Магнуса» горів.  Ліміт цієї тюрми був 300 в’язнів. Це досить небагато і можна припустити, що там зберігався архів і горів власне він.

Наказом Меркулова було якраз передбачено знищення документів, які неможливо було вивезти. Тобто відтворити повністю за допомогою радянських документів події ми не можемо, бо мало що збереглося. Є ще спогади людей, які були очевидцями цієї трагедії, які заходили у приміщення тюрем уже під час німецької окупації, але аналізуючи ці дані моя думка є така, що багато описів є значно перебільшені. Вони наприклад описують такі тортури, які вимагали багато часу на їх виконання.

Я схильний припускати, що таким є, наприклад, свідчення про розіп’ятого на дверях священика, якому розрізали живіт і вклали в рану новонароджену дитину. Такі дані ні фотографіями, ні  судмедекспертизою не засвідчуються. Очевидно це був елемент нацистської пропаганди. Але знову ж таки, ці описи жахливі свідчать радше про шок, який пережило львівське суспільство від побаченої кількості загиблих людей і цей шок міг виливатися в такі страшні історії.

Попри це люди дійсно загинули в жорстокий спосіб. В НКВД існувала практика розстрілу пострілом в потилицю, а оскільки в’язнів було дуже багато, а часу в енкаведистів було мало то багато людей загинули просто в камерах, коли енкаведисти стріляли з автоматичної зброї  у віконечко для передачі їжі і кулі  летіли навмання. Є німецька хроніка де показані тіла з ранами  в районі живота і грудей, є зафільмовані понівечені тіла з відірваними кінцівками, це могло відбутися внаслідок вибуху гранат, які кидали у камери. В таких випадках ми можемо говорити про достовірність.

— Чи можна вважати цю тему достатньо вивченою на сьогодні?

— Ми багато знаємо про те, як відбувалися розстріли, але не можна говорити що тема ця є повністю вичерпана. Ми знаємо про явище достатньо, але далі досліджуючи цю тематику ми можемо більше дізнатися про людей, які загинули, ким вони були. Окремим дослідженням можуть бути долі енкаведистів, які здійснювали ці злочини.

Ця тема не може вичерпаною,бо  до неї поверталися і в часи Другої світової війни, коли радянська влада звинуватила в цих розстрілах нацистів. На початку 70-х років була знищена частина Янівського цвинтаря, де власне були поховані опізнані в тюрмах люди. Це вже питання національної пам’яті - як радянська влада хотіла знищити місця пам’яті. В кінці 80-х років почалося повторне розслідування цієї теми, є спогади про енкаведистів, які в кінці 80-х на початку 90-х намагалися замовчати ці події. Тобто мало що є досліджено. Наприклад, як ці події вплинули на тодішнє населення. Ми знаємо людей, які під впливом цих подій пізніше пішли в УПА. Тобто грунтовне дослідження цієї теми виходить за часові рамки 1941 року.

Спілкувався Володимир ГАЛЕЧИК

Фото: Микита ПЕЧЕНИК