#Янебоюсьсказати: за 10 років — 17 судових рішень щодо сексуальних домагань, — юрист (інтерв’ю)

 

Про те, яка статистика судових розглядів за такими справами і як захистити себе від сексизму й домагань, говоримо із юристом львівського Центру «Жіночі перспективи» Христиною Кіт.

— Ви багато працюєте із цією темою, з потерпілими жінками. Як вважаєте, чи це рішучий крок з боку українського жіноцтва?

— Безумовно, це рішучий крок і пов’язаний він із тим, що в нашому суспільстві дуже багато стереотипів, які перекладають відповідальність за ці дії, які вчиняються відносно жінок, на самих жінок. І те, що жінки наважились говорити, що відносно них вчинялись сексуальні домагання чи зґвалтування, чи інші порушення їхніх прав, це є рішучий крок, який заслуговує на увагу.

— Якщо йдеться про насилля чи зґвалтування, правова відповідальність тут не викликає сумнівів, тут є правовий захист. Але якщо це просто чіпляння, настирлива поведінка абощо, то яким чином жінка чи дівчина може себе захистити?

— Якщо це є чіпляння, то вони в законодавстві кваліфікуються як сексуальні домагання до особи. І за сексуальні домагання також передбачена відповідальність, до якої особа може притягнути виключно в судовому порядку. Це як правило стосується робочого місця. Але якщо таке трапляється на вулиці, то тут складно, бо це треба кваліфікувати за статтями кримінального кодексу. В будь-якому випадку, треба звертатись у правоохоронні органи і говорити про це, аби покарати винних.

— А який має бути алгоритм дії потерпілої, якщо, наприклад, йдеться про домагання на робочому місці чи на навчанні?

— В першу чергу, якщо на робочому місці такі дії йдуть з боку працівників, то жінка має право звернутись до керівника, який зобов’язаний вжити заходів щодо викоренення таких явищ у колективі. Відповідно до закону «Про протидію дискримінації» і «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», роботодавці зобов’язані мати певні політики в себе на підприємстві, спрямовані на те, щоб повідомляти працівникам про незаконність таких дій і можливість захисту. Жінка може повідомити роботодавця, або написати заяву у правоохоронні органи, які зобов’язані розслідувати ці випадки і встановлювати винних. Також вона може звернутися до суду з відповідною заявою. Варто зазначити, наше законодавство достатньо змінилося з 2012 року для того, щоб якомога більше жінок спонукати звертатись по захист і не мовчати про такі випадки. Хоча статистика у нас є незначна з приводу судових справ щодо сексуальних домагань.

— Якраз і цікаво, чи великий відсоток, коли жінки виграють такі справи в Україні?

— Ми моніторили судові рішення по таких справах і в Єдиному державному реєстрі судових рішень всього лише 17 судових рішень винесено з приводу сексуальних домагань в Україні. Як правило, більшість цих рішень стосувались того, що чоловіки звертались із позовами до жінок, що ці нібито принизили їхню честь і гідність, повідомивши у правоохоронні органи про факти домагань. І чоловіки вимагали суд, аби жінки відшкодували їм моральну шкоду і спростували таку інформацію. І це, насправді, абсурдна ситуація виходить, бо жінки звертаються по захист, а ці особи їх потім і переслідують. Хоча суд в даній ситуації стоїть на правильному шляху, говорячи про те, що особа мала право звертатись до правоохоронців, навіть якщо не було доведено, що відбулось сексуальне домагання, що це є спосіб захисту і жінка не зобов’язана спростовувати інформацію, не зобов’язана відшкодовувати щось.

Але дійсно цих справ  дуже мало і в ЄДРСР ми не знайшли жодного рішення, де би власне говорилося про те, що був доведений факт домагань і з особи стягнули на користь потерпілої моральну чи іншу шкоду.  Була така ситуація, коли викладача університету на Львівщині звільнили з роботи за сексуальні домагання до студенток, але потім він був поновлений в апеляційному суді на тій підставі, що студентки не доказали цього. Але тоді ще діяли старі норми законодавства, коли вони мали доводити ці факти, зараз же ж цей викладач поніс би відповідальність.

— 17 справ, це за який період?

— Це за період з 2006 року. По всій Україні.

— Якщо говорити про досвід США, наприклад, то там навіть зверхнє ставлення чи принизливе звернення до жінки вважається за сексизм і на це реагують. А наскільки у нас взагалі чоловіки готові до того, що такі прояви є сексизмом і неповагою до жінки?

— Статистики повноцінної я не маю, але ж ми спостерігаємо кожен день такі прояви і дуже мало хто ідентифікує це як сексистські дії і вважає це певним приниженням особи за статтю. І у багатьох випадках, не лише чоловіки того не ідентифікують, а й жінки того не ідентифікують. Звісно, що це є неприйнятно і специфічна форма звертання і поводження і загалом ставлення до особи. На жаль, є в нас таке, але мені здається, що це пов’язано в першу чергу із нашим вихованням і таким стереотипним ставленням. Думаю, це з часом буде змінюватись, адже дедалі більше на це звертають увагу і через акції, такі які відбуваються у соціальних мережах, про це починають говорити, звертати на це увагу. І надалі, можливо, зміниться і ставлення суспільства.

— Те, що я бачу, наприклад, у своїй стрічці Фейсбук, то це не лише історії самих жінок. Є багато відгуків чоловіків і відгуків таких, з ноткою шоку, вони говорять, що вражені такою кількістю випадків і історій. Як вважаєте, цей шок може стати поштовхом до зміни поведінки?

— Я думаю, що може стати поштовхом до зміни. Будь-які зміни починають відбуватися тоді, коли про це починають голосно говорити. І говорити, що це є ненормально, неприйнятно і що ми з цим не погоджуємося. Коли на це починають звертати увагу, то починаються зміни на побутовому рівні, загалом у суспільстві і навіть на рівні законодавства. Ми працюємо над попередженням насильства щодо жінок і, чим більше починаємо говорити про проблеми, які є, тим швидше у нас змінюється законодавство, аби захищати права потерпілих.

Спілкувалась Валерія ДУБОВА