Політикам нічого робити в оцінці польсько-українського конфлікту, – В'ятрович

Резолюція Сенату Республіки Польща щодо Волинської трагедії і прохання до Сейму країни визнати ці події геноцидом польських громадян, «вчиненим українськими націоналістами», підняло масштабну дискусію та хвилю обурення у медіапросторі України. Головні запитання: які підстави у Польщі прохати про таке рішення і чим це загрожує відносинам між нашими державами?

На них, у коментарі ІА «Дивись.Info» спробував відповісти директор Українського інституту національної пам'яті, історик, дослідник Визвольного руху Володимир В'ятрович.

Сейм тільки буде приймати рішення. Ще не зрозуміло, в якому форматі це буде: закон чи ухвала (постанова). Також нині є три варіанти постанови, підготовлені різними політичними силами. Але в усі три об'єднані доволі одностороньою оцінкою українсько-польського конфлікту, усі три дотримуються концепції геноциду, що нібито був здійснений проти поляків.

І ця коцепція є абсолютно неприпустимою з історичної точки зору, адже односторонньо передбачає провину тільки українців і, більше того, служить інструментом приховуванням злочинів із польського боку щодо україців у часи Другої світової війни. З юридичної точки зору, концепція геноциду не відповідає резолюції 1948 року. А з політичної точки зору, я переконаний, що такого роду заяви лише погіршать стосунки між українцями і поляками. Усі потрібні політичні заяви та оцінки конфлікту 1940-их років між українцями та поляками були зроблені ще 2003 року. Нагадаю, що тоді були спільні заяви двох Президентів і парламенти обох країн затверджували єдиний паралельний текст ухвали як у Києві, так і у Варшаві.

Те, що роблять зараз, на жаль, є порушенням попередніх досягнень. Це те, що руйнує спроби порозуміння і подолання тоталітарного минулого. За це зараз взялися політики і бачать у ньому тільки джерело дешевих політичних дивідендів.

Я переконаний, що немає жодних підстав називати це геноцидом, тому що геноцид передбачає абсолютну нерівність між тими, хто здійснює геноцид і тими, хто від нього страждає. У польсько-українському конфлікті жодна зі сторін не мала підстав для такої нерівності, адже ні українці, ні поляки на той момент не мали держави. Адже і ті, і інші жили на території, окупованій нацистами. І окрім німецької адміністрації, проти одних та інших діяли ще й радянські партизани. Відповідно, українці і поляки у цьому конфлікті намагалися вирішити якісь власні політичні проблеми. Тобто боролися за панування на територіях, що українці вважали західними, а поляки східними землями. Разом із тим, обидва підпільних рухи – і Українська повстанська армія, і Армія крайова – вдавалися до збройних акцій. Часом, навіть проти цивільного населення. Дії проти цивільного населення можуть бути потрактовані як воєнні злочини.

Але воєнні злочини мали місце з обох боків: їх чинили і окремі підрозділи УПА, і окремі підрозділи АК. Тільки на цій підставі говорити про те, що був якийсь геноцид абсолютно некоректно. Класичним прикладом геноциду є Голокост чи Голодомор, коли люди, які стають об'єктом агресії не мають жодної можливості чинити спротив чи захистися. Коли ми говоримо про польсько-український конфлікт, то у протистоянні між українцями і поляками відбувалися справжні фронтові бої.

Більше того, у той українці і поляки були у стані війни. Свідченням того є те, що обидва підпілля неодноразово сідали за стіл переговорів, укладали перемир'я. І навіть уже у післявоєнний період досягли такого рівня співпраці, що проводили спільні акції.
На жаль, головними коментаторами цих подій є політики, які з великою легкістю заявляють, що вони знають, хоча навіть історики часом не знають про заявлені факти. В історичній польській літературі ці тези існують виключно в якості гіпотез. Я як український історик разом із частиною моїх українських та іноземних колег говоримо про те, що мова йде про польсько-український конфлікт, у якому мають оцінюватися злочини з обох боків.

Аргументи, що використовуються, у першу чергу, політиками, щоб довести організований характер акцій проти населення, часто є надуманими.
Більше 20 років тривали пошуки якогось певного наказу, який мав у 1943 році запустити масові антипольскі акції. Жодних документів, що хоча б підтверджували існування такого наказу, не знайдено. Більше того, ті документи, що зараз знаходяться в українських архівах, спростовують саму можливість існування такого наказу.

Сенат Республіки Польща / www.polskieradio.pl

Після того, як стало зрозуміло, що не буде віднайдено такого документа, наступним аргументом, що почали використовувати на доведення масового знищення польського цивільного населення, стала інформація про те, що в ніч на 11 липня нібито було зруйновано понад 100 населених пунктів Українською повстанською армією. Ані в документах польського підпілля, ані в документах українського підпілля, ані в документах німецької адміністрації, ані в документах радянських партизан, які діяли на тій території не зафіксовано такої масштабної операції. Абсолютно неможливо, аби її ніхто не помітив.

Усе, що ми маємо, це документи польського підпілля про атаку 12 населених пунктів протягом 11-12 липня. Це справді трагедія, тому що в цих атаках було вбито цивільне населення, і такі кроки варто кваліфікувати як воєнні злочини. Але різниця між «12» і «100» не тільки кількісна, але і якісна. Тому що якщо у випадку 12 атакованих населених пунктів можна говорити про якусь локальну координацію дій, то «понад 100» передбачав координацію дій на загальному, найвищому рівні командування УПА. Ця теза могла б використовуватися на доведення геноциду. Але ця теза обсолютно не спирається на документальні свідчення.

Але розумієте, у чому справа, на жаль, через наростання політичної уваги до цієї теми у польському суспільстві, через таблоїдизацію цієї теми, коли про неї надзвичайно багато пишуть польські медіа, політичний та емоційний дискурс починає дедалі більше впливати і на історичні дослідження. І ті історики, які достатньо неупереджено свого часу писали про польсько-український конфлікт, поступово починають відмовлятися від своїх поглядів і починають писати такі речі, які нагадують резолюції польських політиків.

Насправді, ця дискусія може розвиватися як плідна тільки в одній площині – як дискусія між істориками. Політикам в оцінці польсько-українського конфлікту 1940-их років робити вже нічого. Те, що треба було, політики вже зробили. І те, що вони торкаються цієї теми, вносить лише деструктив у польсько-українські стосунки. Звичайно, що цим, як і після Другої світової війни, користається третя сторона. Як і після Другої світової війни цією третьою стороною й надалі залишається Росія.

Говорив Михайло ДРАПАК