«Я не поспішаю і роблю все, що мені у кайф», – Лев Скоп (фото)

1006
«Я не поспішаю і роблю все, що мені у кайф», – Лев Скоп (фото)

Він не любить слова «патріот», «волонтер», «жертводавець», не називає себе митцем, а на запитання, навіщо він це робить, завжди відповідає: «Бо мені це в кайф». І справді, все, що робить Лев Скоп, він робить із якимось містичним задоволенням, всі справи просто горять у нього в руках. Художник встигає малювати нові картини, реставрувати старі, писати книги з теорії мистецтва і творити власні вірші чи новели, їздити на схід допомагати воїнам, проводити аукціони тут, у Львові, проводити виставки, писати музику…

Ми домовилися зустрітися на аукціоні у церкві Петра і Павла. Лев Скоп разом з іншими художниками виставили свої роботи на продаж, щоб за виручені кошти купити бійцям на схід найнеобхідніше – тепловізори. Пан Левко просто нарозхват: хто не зайде до церкви, прямує просто до художника – привітатися, поспілкуватися. А ось вже й група журналістів. «Зараз, хвильку, тільки перевдягнуся!» – за мить Лев Скоп вже стоїть у чорній, вишитій червоними нитками сорочці, піджаку з цілою купою нагород і в сандалях на босу ногу. «Ех, шкода в церкві в бандані можна», – зітхає художник.

А ще кожного, хто підходить до художника, він хапає, обнімає і робить селфі. «То на шлунок добре», – жартує Лев Скоп.

– Пане Левку, ось ви кажете, що ви не митець. А хто ж ви тоді?

– Слово «митець» мені, справді, не подобається. Я все життя намагаюся собі не зраджувати, тобто роблю те, що хочу. Коли говорять «митець», то йдеться про людину, приречену на мистецтво. А я можу і вірші писати, і музину, і всілякі новели. Зрештою, мистецтво можна визначити щонайменше через 100 років, може, через 300. Ось зараз є, приміром, народні артисти чи народні художники. Людина малює, має титули, її роботи дуже добре продаються. А мине 50 років, і хтось скаже, та це ж повна нісенітниця. Цей, наприклад, під Сезанна косить, а цей – під Матісса, той – під Далі все життя косив. А тут знаходяться роботи якось сільського чоловіка, якого ніхто ніколи не знав, і всі шоковані. Мистецтво визначається часом.

– Як Ви прийшли в іконопис?

– У певних колах мене справді знають як іконописця. А коли я в Києві роблю виставки, то знайомі між собою сміються: «Ты представляешь – он еще и иконы пишет». Роблю і декоративні речі, абстрактні, багато-багато різного. Церква для мене була культом ще з дитинства. Так собі навіть мріяв – класно було б, якби моя ікона була в церкві. Тепер їх багато і по Львову, і по світу. А найпершу ікону намалював, коли грав у рок-гурті. На стіні висіла репродукція ікони «Неустанної помочі», і мені захотілося з нею поговорити через призму малювання. Взяв картон і намалював таку ікону. А бас-гітарист коли побачив, каже: «Слухай, яка класна ікона. Я їду в Білорусію, в мене бабка там дуже віруюча, дай мені ту ікону». Кажу: «Бери». Він завіз її, минув якийсь час і якось він зайшов і розказує, що бабка як вздріла ту ікону, почала з нею по хаті бігати, не знала, куди її поставити, почала цілувати. І в той момент я відчув, що буду малювати ікони. А вже так серйозно зайнявся іконописом, коли прийшов у реставраційну майстерню. Постійна присутність старовинних ікон якось на підсвідомому рівні впливає. Тоді я почав малювати свої творчі ікони. Вони в мене різні бувають, зокрема авангарді, адже це моя ікона, моя молитва. Зараз я працюю у церкві Юра в Дрогобичі – там вся церква розписана стародавніми чудотворними іконами. Я постійно перебуваю в їхньому оточенні.

– А як щодо канонів написання ікон?

– У моєму розумінні канон – це молитва. От скажіть, хіба може бути канонічною народна пісня? Ні, це абсурд. Так само й сакральна культура не може бути канонічною. Наприкінці 15 століття, коли в Росії цар-батюшка сів на церкву, і з Греції почали привозити ікони, то всіх били по руках і змушували перемальовувати грецькі ікони, тоді й з’явився термін «канон». А насправді «канон» – це молитва, і в кожній нації молитва свою.

У моєму розумінні канон – це молитва. От скажіть, хіба може бути канонічною народна пісня? Ні, це абсурд. Так само й сакральна культура не може бути канонічною
Лев Скоп

«Канон» – це хвороба російської імперії. В Україні було байдуже  до російських канонів, і ікона в нас, відповідно, геть інша. Ми знаходимося між Заходом і Сходом, ось й ікони в нас такі. У книжці, яка в мене нещодавно вийшла і яку я писав майже 25 років, там, власне, все це й описано. Іконописець має бути інтелектуалом, незашореним. Український генофонд він відображається в національному іконописі. До речі, саме серед українських ікон багато чудотворних, до яких тепер моляться по усьому світу…

– Ви, здається, використовуєте якісь незвичайні фарби?..

– Ні, насправді, натуральні фарби. Ось тут недалеко була іконописна майстерня. Піді Львовом є повно глиняних кар’єрів. Художник брав лопату, копав глину. Потім її відмочував, відмулював, проціджував, розтирав і отримував розкішні натуральні пігменти. У середньовічній культурі усі так робили. Тільки мінімальна частина фарб була привозна, зокрема з Флоренції. Це могла бути якась синя фарба чи ауропігмент, тобто те, чого тут не було. І я використовую тільки натуральні пігменти і ніколи не купую в магазинах фарби. Дуже часто художники стогнуть, що дорогі фарби, а я кажу, що користуюся безкоштовними, бо малюю глиною. Отримую 34 кольори. Можу купити свинцеві білила чи титанові, бо цього сам не зробиш. А натуральні фарби не вигоряють. А ось ці в тюбиках, то буває по-різному. На вигляд ніби дуже красива, а насправді – незрозуміла хімія.

– Понад чверть століття Ви займаєте реставрацією у церкві святого Юра у Дрогобичі. Чи будуть закінчені роботи?

– Суть у тому, що в усьому світі йде постійний процес реставрації. Скажімо, у якійсь церкві 40 років тому укріпили живопис, але з’явилися рецидиви і треба знову укріпляти розписи. В іконописі дуже складна реставрація. Коли ту церкву Юра, де я працюю, віддали громаді у 1958 році, то люди першим ділом взяли банки олійної фарби, якою батареї малюють, і помалювали іконостас, а потім взяли і перемалювали ікони. А тепер по мікронах я все це знімаю. Розчищаю, а там все натуральним золотом виблискує. Іконопис весь зберігся. Я нічого не домальовував. Люблю братися за реставрацію складних ікон. За рік можу відновити дві ікони, часом – чотири. Реставрую дуже багато ікон, відразу їх досліджую, пишу про це книжки, наукові статті. Головне у реставрації – не зіпсувати. Я не Бог і коли бачу, що реставрувати не можу, то не беруся. Можливо, прийде нове покоління, з’являться новіші технології і вони зможуть відновити образи. Дуже добре, коли реставратори і реставрують, і роблять наукові дослідження, описують усе, дають науковий аналіз. На жаль, у нас дуже мало реставраторів-науковців. Люди не розуміють, що це дуже допомагає в реставрації. Адже реставрація залежить від того, з якого століття ікона. Відповідно, різна технологія відновлення.

– Пане Левку, ви пройшли практично увесь Майдан. У кожного була свою причина, чому він вийшов на головну площу країну. Що привело Вас на Майдан?

– Є тільки одна причина – я українець. А ще там було багато дівчат, а я люблю селфі. Ось товчемося 17 числа з «Беркутом», кидаємо камінням, а тут приходить дамочка і каже: «То ви той знаменитий художник з Мадану? Давайте зробимо селфі». Обнімаємося, фотографуємося. А я в шалику, щоб закритися від газу, а вона – в масці. Каже: «Мусимо повторити селфі, бо ніхто нас не впізнає», – сміється художник.

Розчаровуються слабаки. Я українець і цим все сказано. Коли пожежа в хаті, то її треба гасити
Лев Скоп

– Вже йде третій рік по Революції Гідності. Хтось каже про розчарування, хтось стає байдужим. У Вас сумніви не з’явилися?

– Розчаровуються слабаки. Я українець і цим все сказано. Коли пожежа в хаті, то її треба гасити. Ненавиджу слово «волонтер», ненавиджу слово «патріот», ненавиджу слово «жертводавець». Є цвіт нації, а є люди, які більше на тварин схожі, на якогось щура чи таргана, але то теж Боже сотворіння. Цвіт нації завжди нищили. У 46-му році була вистріляна інтелігенція, священики, просвітителі. А хто розплодився? Сексоти, продажні. Якби Майдан програв і Янукович повернувся, думаєте, було б мало тих, хто почав би писати доноси на майданівців. Треба говорити з молоддю, виховувати їх. Бо вони не інваліди, на відміну від нас – вони народилися в незалежній Україні.

– Чи відома доля розмальованих Вами на Майдані щитів?

– Один щит є тут. А з іншим вийшов цілий кримінал. Це щит був з Юрієм Змієборцем. Дуже багато було фото з тим щитом, а потім його доля якась туманна. Дав одному сотнику. Той казав, що потім відвезе його в музей чи то в Коломию, чи в Косів. Згодом сотник сказав, що щит згорів. Але з’явилися фото іншого бійця зі щитом. Ще один щит зі святим Володимиром був теж для одного сотника. Ми потім той щит після Майдану ще посвячували. Багато ікон, намальованих на Майдані, люди собі додому позабирали. Робилися і різні арт-проекти. Та і йолку з Походжаєм ми зробили. Коли «Беркут» пішов від піраміди, ми вирішили їхати в секонд-хенд по тканину. Порозкладали на площі, малювали, почали чіпляти. Я Богородицю намалював, а її взяли і Юлею затулили. Арт-проекти були різні. Якось у «Глобусі» зібралися художники, ми малювали різні роботи. Потім ці картини їздили  по усьому світу. Я випадково в інтернеті побачив. Ще ми робили виставку, присвячену Шевченкові. Кожен намалював щось своє, і ми в Народному домі зробили виставку.

– А ідея з бойовими прапорами кому належала?

– Вже важко згадати, як все починалося. Але мені насправді дуже цього хотілося. Розмалював десь шість бойових прапорів. Зараз знов буду малювати. На Майдані була ціла виставка до Дня прапора. Крім того, робимо іконостаси і постійно відвозимо на схід, ікони. Процес пішов настільки серйозно, що вороття нема. Хлопці дуже раді, коли ікони привозимо. Розписи робимо. Робив розписи під час боїв – у Станиці Луганській, Авдіївці, Дружківці. Були й смішні історії. Один капелан прислав мені фотографію капличка й бойової ікони. Питаю, чи може ще щось намалювати? А буквально за пару днів до Миколая просить ще 26 ікон. І я розумію, що за три дні маю це зробити…

А минулого року, в травні, ще коли в Станиці Луганській йшли бої, ми вирішили влаштувати з Миколою Походжаєм фестиваль миру. Взяли кульки, прапори, голубів десь купили. А ще там був дуже розстріляний клуб. Порадилися з батюшкою і вирішили на стіні намалювати Покрову. Я шість годин малював восьмиметрову Богородицю. Сиджу малюю, розумію, що там десь у спину може снайпер дивитися. Мене пробували під маскувальною сіткою сховати, але її було замало. Під Покровою внизу ще залишилося вільне місце. Думаю, нехай всі, хто хоче, солдати, діти, намалюють квіти. Ось буде величезна Богородиця, а під низом райські квіти. Навіть Геннадій Москаль квіточку намалював. Потім мені сказали, що то найбільша «достопрімєчатєльность» у Станиці. Леніна ж викинули і місце вільне стало. Батюшка на другий  день прибіг з циберком і дає мені. Він кадилом махає, окроплює. Ми ікон багато попривозили, пороздавали. Геннадію Москалю подарував, а він каже: «Підпиши!» А я кажу: «Як напишу, що дарую ікону Москалю, то нема чого на Галичину вертатися». А ти напиши: «Генику від Левка!»

– Місцеве населення як до Вас ставилося?

– Там дуже добре до мене ставилися. Я тепер туди часто їжджу з виставками, і мене питають, чого я раніше не робив цього. А в мене все була мрія зробити виставку в Луганську, в Донецьку. А це великі гроші. Проїзд, проживання. В мене грошей нема: що зароблю, те потрачу. Управління культури каже: нема грошей. Тепер вже робимо виставки, є контакти. У Краматорську такий концерт зробили, я був шокований. Є різні люди, є задурені. І в нас такі є, яким їм байдуже який прапор на ратуші, якою мовою говорити. Власне, після Майдану в мене з’явилося багато однодумців, багато друзів. Ми, зрештою, стали однією родиною. Приходять до мене багато хлопців, які були на війні. І поранені, і контужені. Я записую їхні спогади. Вже є цілий архів. Наразі я це колекціоную. А може згодом якось і видам.

Є в мене й орден, є державні медалі, відзнака від Філарета…Але для мене це швидше якийсь театр, якщо хочете – стьоб
Лев Скоп

– У Вас багато нагород. Яку цінуєте найбільше?

– Є в мене й орден, є державні медалі, відзнака від Філарета…Але для мене це швидше якийсь театр, якщо хочете – стьоб. Можу взяти футболку «Мальборо» і піджак з медалями. Вже пачка грамот є, можна всі стіни заліпити. Нагороди то таке. Для мене важливіше їхати на схід. Беру ікони, гітару. Люди бачать, що ми одне ціле.

– Але, мабуть, на сході, не завжди тільки фестивалі, музика, ікони?..

– Було якось на сепарську територію заїхали. Проскочили блокпост і вже на сепарській території. Їдемо, навігатор говорить, а він же не знає, де сепари сидять. Розвернулися і назад погнали. Але коли поруч є плече друга, побратима, то якось воно все легше. Там прекрасні люди і я дуже добре почуваю себе на сході.

– Як знаходите час на все – живопис, музику, літературу, волонтерство, виставки?

– А я не поспішаю і роблю все, що мені у кайф. Ось зараз буде презентація альбому, збірка віршів виходять. Музику зараз менше пишу. Граю у групі «Чорна дерба». Щось відходить на другий план, щось – на передній.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама