Як я опинився в театрі Курбаса: історія одного актора

940827_10205741431795589_1025036908927506820_n

Фішкою його унікальності є постійна здивованість, справжній інтерес до всього, що відбувається довкола. Успіху на сцені завдячує своїй цілеспрямованості та відкритості до світу: «Стаючи дорослим, важливо не втратити іскру дитинства: запах квітів, Різдва, свіжого хліба...» Ролі свої Ярослав Федорчук також пізнає через запахи. Каже, що всі люди творчі, просто або цього не знають, або вдало приховують.

У минулому він випалював керамічну плитку, а зараз грає на сцені Театру імені Леся Курбаса. Дивись.info дізналася, чому ж Ярослав Федорчук так і не став оператором комп'ютерного набору і чим все ж таки пахнуть його ролі.

- Ярославе, розкажи, як у хлопця із Христинівки виникла ідея стати актором?

— Насправді це довга історія. У мене навіть не було думок стосовно акторства. Я поступав у медичне училище, бо хотів бути хірургом. Але так склалося, що не пройшов. Потім був політехнічний інститут в Києві, факультет електроніки. Там провчився три роки заочно. Після цього поїхав до Москви працювати на завод, займався я там випалюванням керамічної плитки. Після року в Москві все ж таки вирішив повернутися додому, до мами, мені було тоді двадцять років і мені стало страшенно сумно. У столиці влаштувався в книжковий магазин «Буква», ввесь свій вільний там час я читав. Від того читання зародилася ідея бути актором. Я собі поставив запитання – а хто ж це такий, чим він займається. Був ще один момент, який, можливо, і вплинув на мій вибір: з минулого мені запамʼяталась дівчина Таня. Таня приїздила до мого села Сичівка. Запрошувала мене до столиці на прем’єру. Я приїхав до Києва подивитися. І от коли вона вийшла на сцену...це була зовсім не Таня, а інша людина, не та дівчина, яку я знав. Я подумав: «Ніфіга собі, це от так взагалі можливо!». Мене просто вразило мистецтво перевтілення. Я остаточно вирішив, що буду поступати. Рік я готувався, але не пройшов у Карпенка-Карого, а вступив до Львова.

- Постійна зміна професій - це пошук себе справжнього, чи виправдовування чиїхось очікувань?

— З одного боку я виправдовував чиїсь очікування. Але після невдалої спроби стати хірургом я зрозумів, що мені щось бракує, і вибір я робитиму сам. Поїхати до Москви — це була така собі втеча від близького оточення. Момент подумати. Історія з Танею, яку на сцені не впізнати, в мені також довгий час чаїлася, не давала спокою: як вона могла так змітися на сцені...

Спочатку мені мама казала: «Бідний будеш». Але зараз дуже мною пишається. Вона зрозуміла що це не просто так, що це вже спосіб існування.  У студентські роки вона відвідувала всі мої постановки, а якщо щось не відвідувала, я привозив на відео. Вона схвалює мій вибір.

- Певно це було не так просто...

— Було дуже складно, але я викручувався і знав, що не пропаду. Як за Сковородою: «Якщо свиня має, то чи не знайде собі людина». Інколи взагалі нічого їсти не було, а ще й треба було платити за квартиру. Доводилося їсти дешевий рис. Знаходив, запитував, стукав, диски продавав в переході в Києві на Льва Толстого, підробляв, одним словом, крутився.

12189576_10205490225315584_6571776968118022208_n

- І що ж тобою керувало?

— Було дуже багато амбіцій, які почали формуватися в процесі навчання. Кажуть, поганий той студент-актор, який не хоче побувати в Голівуді (сміється). Утім, у процесі навчання я зрозумів, що, можливо, цей Голівуд і не потрібен. Я сам віднаходжу те, що мені потрібно: робота зі студентами, сцена. Я цим дуже задоволений.

- А що, якби ти так і не став актором?

— Мені здається, що людина, якщо має відкритість до світу, то ким би вона не була, вона була б за будь-яких обставин щаслива.

- Як тобі було у ролі сантехніка Гени?

— Багато є з цією роллю точок дотику: досвіду спілкування з людьми, які займаються не творчою професією. Хоча насправді вони є дуже творчими, вони просто про це не знають.

- А коли ти зрозумів, що творчий?

— Коли почав писати вірші. Вірш почав з мене литися і я не зміг цього зупинити. Я зрозумів, що щось зі мною відбувається і почав записувати. Усвідомив, що щось в мені живе і його не треба втрачати. Вчасно схаменувся: не блокував ці посили, а почав реалізовувати їх, почав читати, дивитися, цікавитися.

- Чи існує ризик втрати межу між реальністю і сценою, увійти у роль, яка в тобі потім приживається?

— Кожен актор, який займається театральним мистецтвом, дуже добре усвідомлює себе. Актори насправді дуже сильні. Виглядають, можливо, слабкими. Насправді, я сентиментальний, дуже відкритий, щирий, але не завжди це проявляю, захищаюсь. Бачте, от зараз знову кажу правду.

1920362_10202015568545788_7765940601545076239_n

Не думаю, що актори ввесь час грають. Зазвичай, хочеться відпочити від театру, переосмислити те, що вже напрацював, з образами, матеріалом. Хочеться іноді розслабитися. Навіть звичайні люди, які недотичні до театру, так само грають, створюють собі якийсь образ і несуть його. Є небезпека так і залишитися у образі, але ти себе захищаєш у будь-якому випадку. Актори вміють відділяти. У процесі навчання нас цього вчать. Треба розуміти, де ти, а де персонаж.

- Як відбувається входження у роль?

— Насправді, це така тонка грань. Ти її майже не відділяєш. Ти просто там опиняєшся, а вже в образі усвідомлюєш, що вже там. А от оцей перехід він дуже непомітний і тому якось окреслити його дуже складно. Це метафізика. Мені особисто було дуже складно увійти в роль Петра, брата головного героя за п’єсою Володимира Винниченка. Я був художником. Я так мучився, не міг зрозуміти, як мислить художник. В якийсь момент цей образ запах фарбами. Я зрозумів, як мислить художник і як потрібно будувати роль.

11295540_10204569003405612_145447919802028487_n

- А чим пахне роль Лукаша у «Лісові пісні»?

— Сіном, малиною, лісом, вітром, домом...Відразу спливають спогади з дитинства. На Великдень я з мамою пішов в селі Сичівка Черкаської області до церкви. Було дуже-дуже рано, мені дуже хотілося спати. І коли я прийшов – тут якесь таке дійство відбувалося. Я не усвідомлював, що це, але розумів, що це дуже важливо. Було багато людей, а в дитинстві тобі здається, що їх ще більше, і вони всі такі великі. А потім вийшов головний герой дійства, який освячує паски. Я не міг зрозуміти, що це за дід. Хоча це був молодий чоловік з бородою.

Напевно через мою відкритість і здивованість мені дали роль саме першого Лукаша, тобто ще незіпсованого. Мені кажуть, що таке враження, нібито ти постійно чимось здивований. Якщо є цікавість до життя, то нехай вона буде, я не хочу це в собі закривати. Головне мрію не втратити, а коли вона збувається, нехай приходить нова мрія, яка буде вести далі. Ні в якому разі не розчаровуватися в людях, коли буде любов до людей, тоді ця іскра не зникне.

- Хто тебе надихає?

— Мене надихає моя дружина. Я її дуже люблю, вона розуміє мене і є моїм натхненником. В театрі мене надихає пошук нового: форма, ідея, новизна.

- Що бракує українським театрам?

— Театру сьогодні не вистачає сміливості. Я вважаю, що не потрібно боятися брати на себе відповідальність і говорити про те, що болить. Маємо брак нових експериментів, нових форм та засобів.

11182259_831711606914954_8838953095008900578_n

- У Львові ти вже досить давно, прижився вже у ролі галичанина?

— Не хотілося бути ніяким галичанином, хотілося бути самим собою, в процесі життя цю роль я десь приміряв, і вона мені не підходить. Я не такий, я просто інший. Звісно, ментальність змінилась, викрастилізувалась у хорошу сторону. Львів моє місто, мені подобається тут жити. Але, мені здається, що бракує Львову ще більшої відкритості. Я не маю на увазі моменти на вулиці, вони є і будуть і у великих цивілізованих містах. Я маю на увазі справжність, адже бувають моменти гри. Хочеться це все розвіяти і сказати: «Ей, чуваки, давайте по-чесному, хочете кричати – кричіть, хочете висловитися – говоріть, зробіть це по-справжньому!». Хочеться забрати цю вуаль.

Спілкувалась Олександра БАГАЧ

Фото з архіву Ярослава Федорчука

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: