Російська культура нікуди не подінеться. Її треба інакше сприймати, – Іван Драч (інтерв'ю)

В останні дні проведення на виставку «Тіні забутих предків», що тривала у Львові із 26 червня по 17 липня, завітав поет Іван Драч. Після навчання на Вищих сценарних курсах у Москві він місяць проходив практику на знімальному майданчику легендарного фільму Сергія Параджанова.

ІА «Дивись.Info» розпитала поета та кінематографіста про місяць із командою «Тіней забутих предків», про стосунки із Сергієм Параджановим, про його думку стосовно сьогоднішнього стану гуманітарної сфери України та про культурні стосунки із Росією.

«Те, що я застав у групі, було страшне»

Я просто проходив виробничу практику у Параджанова. Саме він та Микола Вінграновський переконали мене в тому, що кіно – мистецтво понад мистецтвами. Мовляв, не варто займатися літературою, треба йти в кіно – це і література, і музика, і малярство, і філософія. Вони спонукали мене до цього, тож я поїхав вчитися кінематографу до Москви. А коли закінчилася ця наука, керівник моєї майстерні Григорій Чухрай сказав мені, що «мій друг Параджанов знімає «Тіні забутих предків» у Карпатах» і якщо я хочу, можу їхати до нього на практику.

І таким чином я опинився там. Те, що я застав тоді у групі, було неймовірно страшне. Адже дві провідні людини на знімальному майданчику – Сергій Параджанов і оператор Юрій Іллєнко – страшенно ненавиділи одне одного. Це була битва всередині картини.

Я десь місяць пробув там: не так вже й багато, але й не дуже мало. Я був закоханий у Параджанова. Я ходив за ним, як вірний слуга ходить за своїм лицарем: підносив плащ, слухав розповіді, підтримував його у якихось ситуаціях. Він був людиною, закоханою в життя, любив дівчат. І він дивився на Ільєнка, як на московського яничара, який приїхав сюди в Карпати і псує нам життя і природу.

Потім я вже поладнав з Іллєнком, познайомився з Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочніковою, Миколою Скориком. Як бачите, такий склад не міг дати поганого фільму.

«Параджанов любив мене, я – Параджанова»

Параджанов багато чому навчив мене. І вчить мене досі. Майстер такого класу, як і інші великі режисери, художники, є майстром для всіх. Він вчить своїм життям, своїм розумінням усього.

Я й раніше досить близько знав Параджанова. Він любив мене, я його любив. Ми часто ходили десь, їздили. Одного разу разом шукали хату моїй мамі різними місцями навколо Києва після смерті батька. Параджанов був добрим, щирим, ніжним чоловіком. Я його таким переважно знаю.

А що часто він знущався над кимось, то у цьому теж можна було його зрозуміти. Він ділив людей на два «Г»: «генії» і «гавно». Звісно, я входив у число геніїв. Він знущався над багатьма визнаними владою класиками кіно.

Параджанов настільки несподівано схоплював речі. Колись я узяв свою дружину, вагітну моїм сином, і його на виставку. Мені мій приятель Анатолій Шевченко знайшов щойно перекладеного «Маленького принца» Екзюпері (не було ще російських перекладів, зате був український). І ми поїхали на цю сільськогосподарську виставку і читали «Маленького принца».

Я захопився, читаю. Дивлюся – моя дружина прихилилася до мене і спить, Параджанов спить. І я потім зупинив своє читання. Але згодом, коли приїжджали московські кінематографісти типу Сергія Герасимова, Параджанов починав їх учити: «Ви не знаєте, що є такий Сент Екзюпері, що він написав «Маленького принца», ми будемо робити фільм». І наче спав, а скільки сонний запам'ятав.

«І після Миколайчука були великі постаті»

1960-ті роки були унікальними у розумінні того, що народилося дещо особливе. Іван Миколайчук, світлий, дивовижно чистий, зовсім не гуцульський тип. Але він став українським символом. Те ж саме і з Ларисою Кадочніковою: росіянка перевтілилася в гуцулку. Дивовижні речі.

Із постатей, які були потім, можна назвати Богдана Ступку. Але він прийшов уже у фільмі «Білий птах із чорною ознакою». Ця постать дуже багато дала українській культурі. І мені особисто. Ми збиралися із ним робити фільм про Сковороду. Мала б бути родинна картина: старий Ступка грає старого Сковороду, середній – середнього, а молодший – молодого. Аби й діалоги були між ними. Коли ховали Ступку, то я ховав і свої задуми. Зараз наново починаю писати. Може, щось вдасться зробити із Тарасом Компаніченком.

Це було унікальне покоління. Але треба дивитися в майбутнє. Надія тільки на це покоління [тих, хто став активними учасниками Євромайдану, війни на Сході, заступив до реформ – авт.], що воно зуміє зрушити ситуацію у нашій країні.

«Культурний розрив із Росією болісний, але я розумію це явище»

Я людина, яка, великою мірою, вихована російською культурою: Пушкіним, Лєрмонтовим, Толстим, Достоєвським, Ахматовою, Цвєтаєвою, Мандельштамом, Пастернаком. Це мої дорогоцінні скарби.

Коли молоде покоління, яке приходить зараз, буде інтенсивно сприймати, наприклад, Томаса Манна, Франца Кафку, Рабле, тоді вони зможуть краще розуміти, що означає Толстой і Достоєвський на світовому рівні.

Біда мого виховання в тому, що я спершу сприймав російську культуру, а вже потім став читати «Будденброків», «Святого Йосипа». Ходив Парижем, дивився на пам’ятник Монтеню і думав: «Чого я так пізно до тебе прийшов?»

Зараз все має інакше сприйматися. І я нормально ставлюся до того всього. Російська культура нікуди не дінеться. Той, хто хоче бути освіченим, мусить її сприймати, але повновартісно, у світовому вимірі.

Михайло ДРАПАК

Фото: Микита ПЕЧЕНИК