«Жити в чекістській Росії з тавром «ворога народу» не побажаю нікому», – поет Бившев

211
«Жити в чекістській Росії з тавром «ворога народу» не побажаю нікому», – поет Бившев

Ще не так давно його поетичні твори охоче друкували в російських газетах та журналах, виходили поетичні збірки, літературні критики наперебій хвалили його творчість. Але після написання віршів «Українським патріотам» та «Українські повстанці» життя письменника і сільського вчителя різко змінилося. Рівно рік тому, 13 липня 2015 року, суд селища Кроми Орловської області засудив до шести місяців громадських робіт Олександра Бившева, якого визнали винним в екстремізмі і розпалюванні національної ворожнечі.

13714503_806876369412220_625245467_n

– Олександре, що сьогодні змінилося у Вашому житті після суду, відсторонення від роботи? Чим заробляєте на життя?

– Якраз минув вже рівно рік після винесення мені Кромським судом обвинувального вироку. Зараз я перебуваю в офіційному статусі «націонал-зрадника», «зрадника Батьківщини». Я засуджений за дуже важкою 282-ою статтею КК РФ («екстремізм»). Фактично це видозмінена політична стаття з радянського кадебешного минулого «Антирадянська агітація і пропаганда». Я виявився дуже сильно ущемлений у правах. Наприклад, мені, згідно з покаранням, накладено довічну заборону на будь-яку педагогічну діяльність. Вже два роки я ніде не працюю. Всі мої банківські рахунки і заощадження батьків виявилися арештовані на невизначений термін. Рятує пенсія батька і матері. Плюс, іноді надходить фінансова допомога від небайдужих людей (не з рідного селища, зрозуміло.) У Кромах я відчуваю себе практично в повній ізоляції. Жити в чекістській Росії з тавром «ворога народу» не побажаю нікому. Треба віддати належне цій владі – вміє вона перетворити життя своїх ідейних противників нестерпним. «Компетентні органи» не залишають мене в спокої – їхню чіпку хватку я відчуваю постійно. Минулого місяця до мене знову навідувався з Орла співробітник ФСБ «поговорити про мої вірші». Погрози та образи на мою адресу не припиняються. Цькування мене в Росії не зменшує обертів. Так що поки без особливих змін. Все важко. Але нічого, продовжую триматися і боротися.

– Ви розповідали, що після всіх цих доносів, різко змінилося до Вас ставлення знайомих, колег, учнів. Чи спілкуєтеся зараз з цими людьми?

– Знаєте, я написав вірш, де є такі рядки: «Телефон отчаянно молчит…» За ці три роки мені ніхто з колишніх моїх колег, друзів, знайомих так і не наважився зателефонувати. Повне мовчання – буцімто я помер. Всі, напевно, поспішили видалити мій номер зі своїх адресних книг. Втім, ні, був-таки один дзвінок зі школи. Секретарка (директриса до цього не опустилася) поцікавилася моїми кримінальними справами – та й то, тільки лише тому, щоб дізнатися, в який день їм краще підписати наказ про моє звільнення. Учні мене сторняться (можу уявити, що їм наговорили про мене в школі і вдома.)

Ніхто з педагогічного колективу не прийшов жодного разу на судові засідання підтримати свого співробітника, з яким пліч-о-пліч пропрацювали 20 років, жодна людина. Всі вони виявилися шкурниками і боягузами. Дійшло вже до смішного – деякі особливо завзяті керівники в Кромах стали в наказовому порядку вимагати від своїх підлеглих припинити зі мною будь-які контакти. Як сказала на планерці одна начальниця: «Не смійте навіть близько підходити до Бившева! Знаєте, що це за людина?! Не забувайте, товариші, що ми бюджетники і отримуємо зарплату від держави!»

Спілкуватися з людьми, які мене зрадили, у мене немає ні найменшого бажання. Мені їх сьогодні навіть не шкода, їх боягузтво і підлість викликає у мене почуття презирства і майже фізичну відразу.

– Ви не вважаєте, що помилилися, коли написали вірші на підтримку України, засуджуючи анексію Криму?

– Анітрохи. Навпаки, після двох з гаком років після написання віршів проти окупації Криму я готовий і сьогодні повторити: кримська авантюра була злочином, оскільки у найцинічніший і найнахабніший спосіб було потоптане міжнародне право в частині непорушності кордонів і поваги територіальної цілісності та суверенітету іншої держави; а всі, хто направляються в чужу країну зі зброєю в руках брати участь в бойових діях проти її громадян, є військовими злочинцями й окупантами. Одне мене радує: за ці три роки переслідування ніхто так досі не представив мені жодного доказу, що я збрехав, звів наклеп, пересмикнув факти або їх спотворив. Тобто об’єктивно виходить, що мене засудили за правду. На все життя я запам’ятав слова, сказані мені в Орловському обласному суді прокурором: «Так, у Ваших віршах немає наклепу, але правда сама по собі ще не звільняє від кримінальної відповідальності». Кампанія цькування і наклепу тих принижень, які мені доводиться відчувати, те озлоблення, яке я часом зустрічаю з боку деяких моїх співвітчизників, ще більше переконали мене в моїй правоті. Просто я завжди намагаюся керуватися принципом «Жити не за брехнею». Говорити і писати, нехай гірку і багатьом неприємну, але правду – ось моя головна задача. І судячи з кількості проведених у мене обшуків, вилучених комп’ютерів і заведених кримінальних справ, з цим завданням я, здається, поки що справляюся. А включення мене в «чорний список» діючих терористів Росії розглядаю як найвищу нагороду, вручену мені владою.

– Чому Україна, українське питання викликав у Вас такий інтерес?

– У мене українське коріння – моя мама, Ганна Федорівна (уроджена Кирієнко) народилася під Щорсом, вчилася в Чернігові і працювала фельдшером в Щорсинському районі. Після весілля переїхала в Росію. З дворічного віку я щороку проводив літо в Україні. Моя тітка Лащенко Валентина Василівна живе і працює в Києві. У мене в Україні багато родичів, і я вважаю її по праву своєю другою Батьківщиною. З дитинства я вбирав у себе українську культуру.

Українською мовою став цікавитися ще коли був школярем. Купував і газети українською мовою, і книги класиків (переважно поезію). Розмовною мовою я вільно, на жаль, не володію, але розумію українську мову і читаю «мову» зі словником. Багато займався перекладами віршів з української мови на російську.

Те, що відбувається зараз з Україною, я сприймаю дуже близько до серця, оскільки повторюю – Україна для мене не чужа країна. Я з ранніх років виховувався в непримиренності до будь-якої несправедливості. А коли зневажаються всілякі закони міжнародного права – адже Росія підписала договір про дружбу з Україною, а в 1994 році Будапештський меморандум, за яким є гарантом територіальної цілісності і суверенітету України, то моєму обуренню немає меж. Цим і продиктована така моя однозначна жорстка громадянська і людська позиція – я цілком на боці українського народу, який переживає зараз доленосний момент у своїй історії і бажаю йому подолати всі найважчі випробування, що випали на його долю.

– Олександре, Ви не один, чиї погляди не збігаються з офіційними, тобто поглядами Путіна. Наприклад, Андрій Орлов теж у своїй поезії засуджує і висміює Кремль. Чому саме Ви стали об’єктом переслідування?

– Я сам неодноразово запитував себе про це: чому з усіх нинішніх російських поетів, які гостро критикують Кремль, влада вирішила в якості показової жертви для розправи вибрати саме мене? Адже серед поетів-сатириків є абсолютно блискучі майстри слова, крім Андрія Орлова (Орлуші) я б ще назвав чудових Дмитра Бикова та Ігоря Іртеньєва. На мій погляд, тут кілька причин. По-перше, я почав писати антипутінські вірші з самого приходу «рятівника Вітчизни» до влади. Я швидко «розкусив» цього вихідця з Луб’янки і зрозумів, що ми маємо справу з закінченим брехуном і циніком. А, як відомо, Володимир Володимирович, не дивлячись на свій створений іміджмейкерами образ «крутого мачо», насправді є по-дитячому вразливим, слабким і надзвичайно образливою і мстивою людиною з масою комплексів. Так, наприклад, однією з причин зняття з ефіру НТВ програми «Ляльки» стала пародія на нього. Всі випади і їдку критику на свою персональну адресу він сприймає як особисту образу і не прощає. А я створив цілу «антіпутініану», в Інтернеті навіть спеціально з’явився сайт з цих моїх гостро сатиричних віршів. Ясно, що подібні «вольності» з мого боку не могли пройти повз всевидющого ока наших спецслужб. Ну і, звичайно, останньою краплею терпіння Кремля став мій «Український цикл», створений на підтримку Майдану, або Революції Гідності, як його назвали самі українці. Річ у тім, що мої вірші увійшли в різкий дисонанс з тією божевільною антиукраїнської істерії, яка панує в Росії. Я влучив у найболючіший нерв влади. Саме вірш «Українським патріотам», власне, через якого і піднявся весь сир-бор, я написав і став поширювати соцмережами 1 березня 2014 року. Саме цього дня Путін отримав одностайне схвалення від Ради Федерації на введення російських військ в будь-який регіон України. У своєму визнаному судом «екстремістським» вірші я написав про анексію Криму за безпосередньої участі російських військ та спецпідрозділів в той час, коли Путін клявся і божився на весь світ, що на території півострова немає ніяких військових РФ. Виходить, я випередив події і видав «страшну державну таємницю». Анексія Криму (або «добровільне приєднання», як кажуть тут у Росії) – це досі предмет великої гордості більшості жителів Ерефії і запорука захмарного рейтингу Путіна як «збирача російських земель», а я наважився зазіхнути на «найсвятіше». Звичайно, такого мені вони ніколи не пробачать. Ну а далі запрацювала репресивна машина – були сфабриковано проти мене відразу дві кримінальні справи, відбувся суд з цілком передбачуваним обвинувальним вироком. Я абсолютно переконаний, що моя справа вирішувалося не в Кромах і не в Орлі, а на самому верху, в Москві. Недарма, близька до Путіна людина, керівник думського комітету з міжнародних справ і керівник парламентської делегації Росії в ПАРЄ Олексій Пушков двічі в своїй авторській передачі «Постскриптум» проходився по мені, звинувачуючи у фашизмі і зраді інтересів Росії. А прокремлівський пропагандист Сергій Доренко у себе в прямому ефірі просто-таки вимагав посадити мене до в’язниці як «поета-зрадника». Так що все цілком закономірно – Путін після «перемоги» на останніх президентських виборах оголосив, що у нас у країні є «п’ята колона», «націонал-зрадники». Сигнал влади був чітко сприйнятий на місцях виконавцями, а далі люди стали проявляти своє службове завзяття і лояльність «генеральної лінії партії». Моє кримінальна справа виявилося абсолютно безпрецедентною – вперше в історії Росії людину офіційно судили за вірші. Як гордо заявила помічник прокурора на педраді в школі, присвяченій «моєму питанню»: «Наша Орловщина стане першою, де така справа буде розглядатися». До речі, всі кромські слідчі, працівники прокуратури, які займалися розслідуванням «моєї підривної діяльності», в подальшому отримали підвищення на посаді, нові звання та зірочки. Так що в тому, щоб мене «показово» засудити, були зацікавлені багато осіб і кожен мав тут свою вигоду.

– Як би Ви описали ситуацію в сучасній Росії?

– Дуже точний діагноз стану сьогоднішньої Росії дала Людмила Улицька: «Моя країна хвора агресивним невіглаством, націоналізмом і імперською манією величі». Слід відверто визнати, що народ у моїй країні відсутній – є забите, покірне, боягузливе населення, головна мета якого пристосуватися до будь-якої влади. Є, безумовно, і деяка частина чесних, совісних, мужніх і порядних людей, які не бажають миритися з існуючим порядком речей, але вони складають в сучасній фашистській Росії абсолютну меншість і знаходяться в положенні маргіналів-відщепенців. Буде вельми радіти «переважна більшість», (бидло, як з гіркотою говорить моя мама.) Погляд на одну восьму суші являє вельми сумне і жалюгідне видовище. Російська цивілізація йде до свого занепаду – це треба визнати як доконаний факт. Сьогоднішні вкрай агресивні дії Росії щодо її сусідам, колишніх республік покійного СРСР, судомні спроби розширення так званого «Русского мира» – це передсмертні конвульсії здихаючої «недоімперіі». Скажу відверто: якщо Росія повторить ганебну долю Радянського Союзу, то я не буду лити сльози. Крах спадкоємиці «Імперії Зла» я буду розглядати як акт вищої справедливості і заслуженої відплати. Це стане цілком логічним кінцем багатовікової історичної драми.

– В Україні сьогодні існує думка, що Росію не можна змінити і нинішній стан речей насправді всіх влаштовує. Чи так це на ваш погляд?

– Росія продовжує і далі стрімко рухатися на звалище історії, і поки я не бачу реальних сил, які цьому б хоч якось могли перешкодити. Деградація російського населення йде страшними темпами. Люди жахливо розбещені. Процес бидлізації і дебілізації підданих правонаступниці Радянського Союзу, як мені здається, підходить до точки неповернення. Докази? Будь ласка. Голова Конституційного Суду Росії Валерій Зорькін нещодавно відкрито заявив про благо кріпосного права для нашої країни, і це не зустріло абсолютно ніякого протесту з боку громадян. Або ось ще один кричущий приклад. 3 серпня Орловська обласна влада вирішила зробити мешканцям Орла подарунок – поставити пам’ятник вбивці, катові і садистові Івану Грозному – і знову ніякого масового невдоволення і обурення. «Піпл схаває», як цинічно сказав про росіян великий кремлівський чиновник. Я дивлюся дуже песимістично на майбутнє Росії. Я не бачу тут просвіту. Вікова історія Росії, на жаль, не дає особливих надій на те, що почнуться якісь позитивні зрушення в російській рабському менталітеті. Російська Федерація (мало не сказав Педерація) не змогла так і не захотіла зжити з себе «золотоординського бацилу» і вважала за краще залишитися тією самою варварською середньовічною Московією, на яку з жахом дивилася цивілізована Європа.

У російських людей десь глибоко на підсвідомому рівні сидить відчуття власної ущербності. Звідси і така агресивність, наполегливе бажання довести всьому світу, що ми «найкрутіші», найдуховніші, найсильніші – загалом, най-най… А російська влада вміло потурає цьому, підтримуючи ниці, темні інстинкти натовпу, культивуючи всілякі фобії і забобони. У Росії завжди швидко формувався і підтримувався образ ворога – зовнішнього або внутрішнього, в протистоянні з яким легко консолідувалися народні маси навколо «рятівника нації». На жаль, росіяни вже давно звикли пов’язувати свою долю з першою особою держави (царем чи, генсеком або Президентом – неважливо) – така вікова рабська традиція країни, яка не мала довгого досвіду демократичного будівництва. Граничний централізм влади і холопський менталітет жителів «Держави», готових падати в ноги чергового вождя – ось колосальна проблема Росії. Сюди ще треба додати жахливий комплекс неповноцінності людей, яким постійно вселяли, що вони «пуп Землі», «народ – Богоносець», «рятівники людства» і на очах у яких відбувся бездарний крах Радянського Союзу, супердержави на глиняних ногах. Мені здається, що саме у відчутті неможливості реалізувати свої планетарні амбіції і криється причина нинішньої агресивності Росії по відношенню до решти світу (з чим, на жаль, безпосередньо зіткнулася Україна).

Андрій Макаревич якось зронив гірку фразу: «Боюся, що цей народ вже не врятувати». Ну що ж, якщо це так, то люди самі заслужили собі таку безславну долю – жити під батогом, славити вождя, чекати два рази на місяць, коли їм «покладуть» шматочок у дзьобик, і з банкою пива чи чогось міцнішого лежати на дивані і іржати, дивлячись по «ящику» чергове шоу-розважалівку. Ймовірно, мав рацію Пушкін, коли сказав про росіян: «Навіщо стадам дари свободи?»

– Ви не замислювалися над еміграцією або хоча б про те, щоб покинути Кроми?

– Питання дуже непросте. З одного боку, Валерія Іллівна Новодворська, чиєю мужністю я завжди захоплювався, говорила, що добровільний від’їзд зі своєї країни при авторитарному режимі є актом капітуляції. Вона взагалі не схвалювала такого кроку і вважала, що необхідно боротися з режимом всередині країни. Це більш ефективно. Я можу також згадати приклад легендарного дисидента Олександра Подрабінека, який вважав за краще піти в табір, але не емігрувати, хоча радянська влада його до цього наполегливо підштовхували. З іншого боку, можуть бути обставини, що унеможливлюють виконання перебування людини на його Батьківщині. Приклад з Гаррі Каспаровим, який був змушений покинути Росію, оскільки існувала реальна загроза його життю. До речі, незадовго до своєї загибелі Борис Нємцов обговорював з ним тему еміграції, але все-таки вирішив не їхати. Результат ми, на жаль, знаємо. Що стосується мене особисто, то поки я питання про свою еміграції для себе не ставлю через сімейні міркувань (у мене дуже хворі старі батьки, які потребують постійного стороннього догляду, яких я не маю права тут залишити.)

Однак може наступити момент, коли іншого виходу вже не буде, крім як залишити межі цієї репресивної держави. Я цілком усвідомлюю те, з якими людьми маю справу – у них на руках достатньо крові. Вони в своєму свавіллі вже ні перед чим не зупиняться. У всякому разі, можливість від’їзду за кордон я для себе не виключаю. Але це буде, повторюю, лише у крайньому варіанті, чого, зрозуміло, я не хотів би.

– Олександре, ви продовжуєте сьогодні писати?

– Кримінальне переслідування і тривале трирічна цькування позитивно позначилися на моїй творчості – я ще ніколи в житті так багато і плідно не писав. Після того, як вийшов торік в США 300-сторінковий збірник про Другу світову війну «Кривава пам’ять», я вже встиг закінчити дві нові книги «Вірші поета-терориста» і «Книгу пекла». Зараз працюю над черговою книгою, яка буде називатися «Останній строк». Це спроба поглянути на весь навколишній світ з позицій загальнолюдських гуманістичних цінностей. Дуже похмура і багато в чому песимістична книга. Але, на жаль, ХХІ століття з його війнами і кров’ю, небезпекою глобальних конфліктів і планетарними викликами дає мало приводів для прекраснодушністю і блаженного спокою. Є у мене в майбутніх планах і бажання продовжити заняття поетичними перекладами на російську мову іноземних авторів (насамперед українських). Для цього я спеціально придбав кілька збірок української поезії та антологій – від великого Тараса Шевченка до Ліни Костенко. Хочеться донести до російського читача творчість сучасних українських поетів, яких, на жаль, практично ніхто тут в Росії не знає. А адже в українській літературі є чудові творці. Крім цього, я як і раніше складаю гострі політико-сатиричні вірші. Думаю ще повернутися до літературних пародій. Так що, як бачите, задуми великі. Були б тільки сили і здоров’я. Сподіваюся, з Божою поміччю впораюся.

Щоправда, в доступному для огляду майбутньому жодного рядка тут в Росії у мене не вийде. Під час мого останнього відвідування Слідчого комітету мені було сказано буквально наступне: «Публікуйте свої вірші де завгодно, в будь-якій країні світу, тільки не в Росії. Так і Вам буде спокійніше, і нам менше проблем».

Розмовляла Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама