Історичне міфотворення: хто і навіщо спотворює минуле (інтерв’ю)

96
Історичне міфотворення: хто і навіщо спотворює минуле (інтерв’ю)

Історичні герої і негідники, подвиги і ганьба – часто ці поняття є інструментом у пропагандистських ігрищах як політиків, так і цілих спецслужб, які створюють для суспільства образ чи то героїчний, чи, навпаки, безславний. А згодом використовують його під час, скажімо, виборів чи для «добровольців», готових їхати воювати в чужу країну і захищати «русский мир», Сталіна і православ’я. Хто і як творить історичні міфи, про це розмова з істориком, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові Русланом Забілим.

2-Ruslan-Zabiliy-pryama-mova

– Нині Україна стикнулася з проблемою, коли одні і ті ж історичні події у різних куточка держави сприймаються геть по-різному. Чому так сталося і як вирішити цю проблему?

– Я не вважаю, що повинне бути аж настільки спільне бачення, бо завжди можливий рецидив повернення до того спільного бачення, яке було у радянські часи. Є історики, які мають, очевидно, якісь різні погляди на суперечливі, складні питання нашого минулого. Але проблема полягає в тому, наскільки ми готові зрозуміти, що відбулося у минулому. Наскільки ми готові збагнути, що відбувалося і як відбувалося. Тому що завжди є якісь спокуси десь маніпулювати фактами на догоду кон’юнктурі. Я вважаю, що професійні історики мали би таких спокус уникати. І тут йдеться насамперед про професійний рівень, мораль і професійну етику. Буває часто, що колеги забувають саме про цей вимір.

– Сьогодні ми спостерігаємо, як у сусідній Росії відбувається переоцінка багатьох історичних питань і фактів. З якою метою це робиться і які може мати наслідки?

– Я не погоджуюся з тим, що в Росії щось відбувається і щось змінюється. Нічого не змінюється, навпаки, все повертається у старе добре русло періоду навіть не 70-их років минулого століття, а мабуть, десь початку 50-их років. Відбувається повна і тотальна глорифікація особи Сталіна, пошук виправдання злочинів сталінського тоталітарного режиму. Звичайно ж, великою загрозою для існування та безпеки не тільки української держави є те, що історія стала інструментом маніпуляцій не тільки для російських політиків, а також для ігор російських спецслужб. Таке враження, що ті люди, які цим займаються, втратили відчуття реальності. Вони вже не можуть відрізнити об’єктивне від суб’єктивного у всіх цих іграх, що призводить до створення аморфних ідей, речей, які не мають нічого спільного з фактами з минулого.

Тобто історичний факт перетворився у пропагандистський непотріб.

Для того, щоб цю пустишку сприймало населення, яке нездатне ні думати, ні аналізувати, вона має бути позбавлена будь-якого здорового глузду і сенсу. І це зараз відбувається в Росії. На жаль, історія для цього використовується дуже активно. Якщо наводити приклади, достатньо подивитися кілька центральних російських сайтів і програми, які в них виходять, особливо мілітарного спрямування, котрі стосуються непереможності російської армії та зброї, прославляння смерті як такої. Це все абсолютно відірвано від реальності, зокрема нівелюється те, що відбувалося під час німецько-радянської війни. Тобто створення культу війни, коли людина має помирати за якісь аморфні ідеї, недосяжні ідеали тощо, але це почесна смерть.

– Тим не менше російське міфотворення, ці аморфні ідеї активно проникають і на українську територію. Як запобігти цьому?

87

– Думаю, що ми маємо протистояти, насамперед говорячи правду. Історики не мають маніпулювати і лукавити. Вони можуть висловлювати свою думку, опираючись на джерела, надаючи доступ до джерел, документів. Ось є такі документи, а є ось такі. Але ми маємо свою позицію і можемо пояснити, як і що відбувалося. Хтось може з цим погоджуватися, а хтось – ні. Але має бути діалог, а в кожному діалозі є дві сторони і головне, щоб вони готові були слухати одна одну. Це стосується дуже багатьох проблемних питань, наприклад, щодо Бандери чи українсько-польських стосунків тощо.

І коли ми говоримо про інструменталізацію історії та використання історії російською пропагандою, то у неї є одне завдання – створити спільний простір пам’яті для Росії та України, де домінуючою має бути ідея «русского мира», месіанства, звільнення, охорони старшого брата.

Тобто це ідеї, які не мають жодного здорового глузду з огляду на те, що і як відбувалося у минулому. А те, що і як відбувалося у минулому, ми можемо побачити завдяки процесам декомунізації, відкриттю архівів, коли кожен може прийти, вивчати і досліджувати позитивні, негативні явища, будь-що, але треба про це говорити.

– Чи можна беззастережно довіряти документам, до яких ми отримали доступ. Адже не виключено, що й вони свого часу були піддані цензурі?

– З одного боку, нема потреби на усі 100% довіряти документам. Адже ми маємо мислити і аналізувати, співставляти, вивчати. Документи теж потребують дослідження, оцінки, порівняння з іншими джерелами тощо. Документи творили ті ж самі люди з усіма їхніми плюсами та мінусами. В архівах спецслужб відкриті всі документи. Щоправда, деякі колеги говорять про те, що архіви відкрили тільки для того, щоб глорифікувати і виправдати націоналістів. Це повний абсурд. Суспільство спрагле до інформації. Є суспільний запит на інформацію про те, що відбувалося у минулому. Тому що ми досі живемо минулим. Інше питання – як це інтерпретують, показують історики. Але важливо, що кожен спраглий до інформації може піти до архіву і сам перевірити чи дослідити все те, що його цікавить. Тому я вважаю, що всі ті зрушення, які так були потрібні в нашому суспільстві на зорі проголошення Незалежності, слава Богу, зараз відбуваються, але, на жаль, вони відбуваються в якісь мірі занадто пізно. Можливо, якби всі ці процеси у нас були реалізовані на початку 90-их, може, ми б не мали тої ситуації, яку ми маємо з війною на сході.

– Крім сусідів росіян, які історичні міфи використовують активно у пропагандистській війні, маємо й сусідів поляків, які щороку, напередодні річниці Волинської трагедії, озвучують дедалі нові цифри польських жертв. І з кожним роком ці цифри зростають у геометричній прогресі. До яких у майбутньому це може призвести наслідків?

– Насамперед йдеться  про один сегмент – це польський політикум. Є поляки, – і політики, й історики, – які не підтримують тих агресивних ідей щодо українців, які руйнують все те, що було зроблено на шляху порозуміння, і які не готові йти далі, уперед, а, навпаки, хочуть ескалувати протистояння, образи тощо. Це була трагедія обох народів.

Мені польські політики часом нагадують підлітків, яких у дитинстві били і вони зараз хочу комусь помститися. Вони не готові до діалогу, вони не готові слухати і не готові почути.

Але дуже добре, що є частина польського суспільства, яка складається з притомних людей, які розуміють, про що йдеться. І коли говориться про жертви, геноцид, то виникає запитання: а що далі? Буде прийнятий закон, його ухвалить польський парламент, а як далі жити і що робити? Відповіді на це запитання немає. Польські політики, засліплені цим питанням, вкотре збирають якісь електоральні бали. Але ніхто ж не пояснює ані методологію підрахунку цих жертв, чому вони ростуть як гриби після дощу з року в рік, як рахували, хто рахував, чому цими цифрами оперують здебільшого політики, а не історики.

Нема конкретного дієвого діалогу, настільки глибокого, щоб однозначно про цю проблематику можна було говорити між істориками. Діалог тільки нещодавно відновився, фактично тоді, коли була відновлена робота Інституту національної пам’яті. Але це дуже тонкі, драстичні питання, які не можна давати на відкуп політикам, бо вони, однозначно, маніпулюватимуть ними свідомістю своїх громадян, виборців щоразу, коли їм треба йти на чергові вибори. Цими проблемами мають займатися історики, вони мають розставити усі крапки над «і» та запропонувати суспільству якусь модель поведінки щодо минулого. На основі вивчених документів, аналізу, використання наукової методології сказати, що і як відбувалося. А політики цього ніколи не зроблять.

– Як ви оцінюєте книги Віктора Суворова, який позиціонує себе як людина, що розвінчує радянські міфи, зокрема міфи про «Велику Вітчизняну війну»?

Untitled-1-279x300

– Багато моїх колег вважають Суворова істориком і десь там цитують його, хоча сам Віктор Суворов каже, що він не історик, а публіцист, який володіє словом і не більше. Тобто він гарно пише і на цьому заробляє. У нього є своя манера викладення матеріалу. Це бізнес. А його книги – чтиво, яке вартує прочитати десь для загального розвитку, їдучи у відпустку в потязі. Але це не є серйозною науковою монографією. Він справді піднімає дуже багато питань, відповідь на які мали б дати історики. А ось російські науковці, політикум сприймають книги Суворова як ідеологічну диверсію. Тому що вони підривали ці міфи ще на зорі нової російської держави на початку 90-их років. Але в основі російської державності, ідеології лежить міфотворчість. На жаль, вони цього не позбавилися і не позбавляться, бо це для них є зручним інструментом. Тому в Росії вважають, що все те, що пише Суворов – це  спецоперація МІ6 чи МІ8. Одне слово, британських спецслужб.

– А яка ситуація з українськими історичними міфами?

121

– Є чимало міфів і позитивних, і негативних. Треба розуміти, що історія проявляється у трьох іпостасях. По-перше, історія академічна, суха, заскорузла, на ниві якої товчуться історики і, очевидно, що там вони встановлюють істину до найменшої крапочки в своїх монографіях. По-друге, є історія, писана для школи, середньої та вищої, спрощена, непозбавлена міфотворчості. По-третє, є історія, розрахована для загалу, у популярному варіанті, можна навіть сказати у бульварному. Про великі подвиги великих героїв, козаків. Є дуже багато дискусій, наприклад, про Сірка. Виходячи з робіт Яворницького і з робіт інших авторів початку ХХ століття, вони з нього робили великого героя, кошового отамана, а є більш пізні роботи, які говорять про Сірка як про людину своєї епохи, як тоді говорили, харцизяку-зарізяку, такого собі степового розбійника. Є багато суперечок щодо Хмельниччини. Все це через те, що в радянські часи багато чого замовчувалося, було заборонено і вульгарно викривлялося. Один з таких міфів стосується того ж самого Олекси Довбуша. Я вважаю, що це був собі звичайний бандит-розбійник, середньовічний гангстер, не позбавлений співчуття до знедолених селян, але без ідеї. Він ховався по горах, грабував панів. А в радянські часи його було перетворено на національного героя, який боровся за світле майбутнє, знедолених селян, з буржуазією, панами. Але це ті міфи, які досі працюють і поширені, потрібно вивчати, досліджувати і говорити про те, як було насправді.

Оксана ДУДАР

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама