Скнилівське летовище. Без терміну давності. Блог Оксани Дудар

137
Скнилівське летовище. Без терміну давності. Блог Оксани Дудар

27 липня 2002 року. Сьогодні минає рівно 14 років, а той суботній день пам’ятаю, ніби все це сталося учора. Один з найстрашніших днів у новітній історії Львова і не тільки Львова…

Чернівці. Звичайна субота – готування, прибирання, плани на вечір. З ванни мене витягнув телефонний дзвінок. «Ти вже знаєш, що сталося, бачила!?» – на другому кінці горлав редактор. Швидко перемикаю канал. На «Інтері» жахлива картинка – просто у натовп людей врізається літак. Розгублена ведуча Світлана Коляда не може говорити, їй стисло горло, а на очах сльози, здається, у неї почнеться істерика. Щойно їй треба було зачитати текст про те, як у Львові, на Скнилівському летовищі влаштували дивовижне авіашоу, а глядачі у захваті від майстерності військових пілотів, які демонструють фігури вищого пілотажу. 12.52, Су-27УБ, яким керували полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров виконує «напівпетлю». Як потім встановить слідство, фігура вищого пілотажу була виконана на дуже малій висоті. Намагаючись перейти до горизонтального польоту та уникнути зіткнення із землею, Су-27У зачепив стабілізатором дерево, потім крилом бетонне покриття рульожної доріжки, а далі — врізався в Су-17М4Р 48 ОГРАП на землі, правим крилом зачепив штурманський ліхтар Іл-76ТД, і, виконавши 3 оберти навколо осі центроплану, впав у натовп людей, які вийшли на льотне поле, щоб краще бачити авіашоу. Літак загорівся і вибухнув. Натомість обидва пілоти були неушкоджені – вони вчасно катапультувалися.

Sknyliv_Disaster_1

У той момент ще ніхто не знав кількості жертв, до летовища з усього міста мчали швидкі. Тільки з часом оголосять, що загинули 78 людей, з яких 28 – діти, а загалом постраждали 250. Тільки з часом цю трагедію назвуть найбільшою катастрофою в історії авіаційних шоу.

Ще під час першого ефіру, одразу після падіння літака в об’єктив камери потрапило обличчя маленького білявого хлопчика. Потім його показуватимуть усі світові телеканали і друкуватимуть на передовицях головних газет. Хлопчик у той момент ще не розумів до кінця, що сталося, він просто дуже злякався.

original

Вже за кілька годин я їхала у потягу до Львова. Всі говорили про одне – про Скнилів. Хтось намагався додзвонитися до рідних, переконатись, що все гаразд, хтось розповідав, що якби не відрядження, то, певно, теж пішов би на авіашоу. Я теж ловила себе на думці, що якби не залишилася на вихідні у Чернівцях, можливо, теж би пішла туди разом з чоловіком і дворічною донечкою. Але це були просто думки, припущення, паралельна реальність, яка на той момент не мала нічого спільного з тим, що відбувалося на летовищі…

28 липня 2002 року. Біля входу на летовище десятки людей – переважно журналісти і мами солдатів, які проходили тут строкову службу. Всі вони приїхали переконатися, що з їхніми дітьми все добре, що на них не впав той монстр-літак. Вони ще не знають, що діти їхні не постраждали фізично, але тим 18-20-річним було завдано іншої травми. Ці ще геть зелені солдати збирали тіла загиблих, розірвані, пошматовані, розтрощені… Вже через день один з них мені відповість, коли покажу йому уламок жіночого черепа з пасмом білявого волосся: «Ех, це вже що порівняно з тим, що тут було…»

На аеродромі працює купа комісій, місцевих, столичних. Вже зранку друком виходять газетні додатки, присвячені трагедії. У міськраді переполох, бо в бік мера Буняка один за одним летять звинувачення через організацію шоу, дозвіл людям ходити по льотному полі під час виконання фігур вищого пілотажу і т.д. і т.п. А мер звинувачує журналістів, які агітували городян приходити на Скнилів.

Тим часом Львів ніби принишк – люди або мовчали, або розмовляли пошепки… У лікарні швидкої допомоги у холі вивісили списки тих, кого привезли з летовища. Час від часу виходив лікар – розповідав про стан потерпілих. У центрі переливання крові на Пекарській стояли черги. Львів’яни намагалися допомогти, хто чим міг. Але найстрашніше творилося в морзі, який теж на Пекарській. Тут бракувало місця для тіл, тому їх тримали у велетенському рефрижераторі просто у дворі.

Ніколи не забуду молодої дівчини на порозі моргу. Їй було десь трохи за двадцять, на восьмому, а може, й дев’ятому місці вагітності. Уся в чорному вона не припиняла плакати і курити – припалювала одну цигарку від іншої. Я так і не дізналася, кого вона тоді втратила. Просто у той момент мені було страшно підійти і висловити співчуття. Здавалося, що такі прості і звичні слова можуть лише завдати чергового болю.

Довкола стояв нестерпний сморід. У капличці біля трупарні постійно хтось молився і час від часу під’їжджали автобуси ритуальних послуг, забиті вінками, щоб забрати чиєсь понівечене тіло.
Ця трагедія надовго запечаталася у пам’яті львів’ян. Потім був суд. До відповідальності за трагедію було притягнуто 10 осіб. До 6 років тюремного ув’язнення було засуджено генерал-майора Анатолія Третьякова, який виконував обов’язки командувача 14-го авіційного корпусу. Також 5 років отримав керівник польотів із землі підполковник Юрій Яцюк. Льотчик Володимир Топонар отримав 14 років ув’язнення, а льотчик Юрій Єгоров — 8 років. Також було порушено справи проти чотирьох інших генералів ВПС України. Пілоти відмовилися визнавати себе винними. 7 листопада 2007 року президент Віктор Ющенко підписав указ про помилування Анатолія Третьякова, а Юрію Єгорову скоротили термін з 8 до 3 років.

Ще одним наслідком тих трагічних подій стало розформування 48 ОГРАП (Коломия) і продаж всіх Су-17М4 і УМ-3 до В’єтнаму. Але це буде потім, згодом, а 27 липня, о 12.52, літак впав на натовп людей…

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ
Дудар Оксана
Випусковий редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.

Реклама

Loading...

Реклама