УПА - Крайова: від Кучми до Царьова

Починаємо серію матеріалів випускників Школи політичної журналістики, яка проходила у рамках проекту Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу  "Співдружність університетів: студентська мобільність ЛНУ ім.Івана Франка і ДонНУ"  за сприяння Міжнародного фонду «Відродження».

Трагічні сторінки історії, написані кров’ю та сльозами, неодноразово стають предметом політичних спекуляцій. Це неабияк доводить проблема означення Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, що особливо проявляється під час загострення політичних перегонів в обох країнах.

22 липня Сейм Польщі ухвалив резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». В основу документа був покладений проект правлячої партії Право і справедливість (ПіС), яка перемогла на парламентських виборах у 2015 році. Однак лише за кілька місяців до політичних змагань, тогочасний президент Польщі Броніслав Коморовський, виступаючи у Верховній Раді 9 квітня 2015 року, закликав українців та поляків до взаємного прощення.

Справа в тім, що партія ПіС, яка має більшість у парламенті та підтримку сучасного президента Анджея Дуди, обіцяла своїм виборцям визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Варто зазначити, що ця клерикальна партія на чолі з Ярославом Качинським входить до Альянсу європейських консерваторів та реформістів, члени якого сповідують ідеологію євроскептицизму.

Проте це далеко не перша провальна спроба примирення польських та українських дипломатів у питанні обопільних етнічних чисток 1943-1944 років на території Волині.

До прикладу, ще у 1997 році Україна та Польща підписали Спільну заяву «До порозуміння і єднання». Неабияким духовним закріпленням цього політичного аспекту стали слова Папи Івана Павла ІІ у 2001 році, коли Глава католицької церкви під час свого візиту до Львова закликав будувати спільне майбутнє країн на основі правдивої солідарності завдяки очищенню історичної пам’яті.

До думки Папи Римського прислухалися тодішні очільники держав: Леонід Кучма та Алєксандр Кваснєвські. Саме вони у 2003 році до 60-ої річниці трагічних подій на Волині від імені обидвох народів розпочали офіційний процес примирення у суперечливому історичному питанні. «Ми звертаємося із закликом зробити ще тіснішими зв'язки, які нас поєднують, усвідомлюючи, що кожен, хто ці зв'язки намагається розірвати, діє не тільки проти іншого народу, але також і проти власного», - йшлося у промові президентів.

Ініціативу компромісного залагодження проблеми перехопив третій глава української держави – Віктор Ющенко. Зокрема, у 2006-му році він разом з очільником Польщі Лехом Качинським відкрили пам’ятники замордованих українцям і полякам у селі Павлокома, що є етнічною українською територією Надсання, але зараз входить до складу спадкоємиці Речі Посполитої. Більше того, Віктор Андрійович нагородив Леха Качинського Орденом князя Ярослава Мудрого у 2007 році за «визначний особистий внесок у зміцнення україно-польських відносин».

Вищезгадані жести лідерів України та Польщі були змотивованими не лише прагненням заспокоїти історичну пам'ять людей про жахливі злочини двох народів у період Другої світової. Покращення дипломатичних зв’язків було вигідним для української сторони особливо, бо саме у той час «Газпром» почав чергову українсько-російську газову війну.

Цікавим є той факт, що батько Леха, Раймунд Качинський, був солдатом Армії Крайової, яка протистояла УПА у 1943-1944 роках. Тим не менше, Лех таки обрав компромісний

варіант трактування Волинської трагедії. Таким чином, Ющенко та Качинський у період з 2006 -ого по 2010-ий намагалися перешкоджати темним сторінкам історії закреслити світле дипломатичне майбутнє.

Однак нещодавно, під час покладання квітів до пам’ятника Волинського злочину у Варшаві, Ярослав Качинський, рідний брат Леха, назвав трагедію геноцидом польського народу. Хочеться навести ще одну сімейну аналогію, яка стосується родини Качинських. Ядвіга, мати Леха та Ярослава, служила в «Шарих шерегах» (воєнізований підрозділ Союзу польських харцерів). Згадана скаутська організація на сьогоднішній день співпрацює з українськи Пластом. Одна з традиційних акцій цих об’єднань має назву Віфлеємський вогонь миру.

Але давайте згадаємо, як використовувалася тема Волині за президенства Віктора Януковича, оскільки цей період вважається погіршенням україно-польських відносин через проросійську політику правлячої верхівки. Зокрема, у 2011-ому році не відбулося заплановане відкриття меморіальних комплексів на Волині за участі ЯнуковичатаКоморовського.Протеігноруванням проблеми регіонали не обмежилися.

[dyvys_blockqoute text="Заява із закликом до польського Сейму визнати події на Волині геноцидом - безпрецедентний у світовій історії випадок, коли політики просять законодавчий орган іншої держави звинуватити в найтяжчому зі злочинів представників свого народу. Це антигромадський, антинаціональної крок, який може бути прирівняний до національної зради" author="сказав Леонід Кравчук, перший президент України"]

Така заява Кравчука стосувалася звернення 148-ми українських депутатів — 118 регіоналів, 23 комуністи та кілька позафракційних — з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу у липні 2013 року.

Однак тоді Сейм не підтримав поправку про застосування формулювання "геноцид" при розгляді законопроекту в 70-ту річницю Волинської трагедії. Таким чином, у резолюції залишилося формулювання "етнічна чистка з ознаками геноциду". Це можна пояснити тим, що тоді при польській владі була ліберальна партія «Громадянська платформа», члени якої не мали таких радикальних поглядів на Волинську трагедію, як представники ПіСу.

Як-не-як, заява регіоналів доводить, що за допомогою слизьких історичних тем політики досить часто люблять спекулювати, аби досягнути власних недобросовісних цілей. У випадку з Волинською трагедією можна все ж таки прослідкувати бажання «старшого брата» розсварити своїх «менших». Часто це виглядає відверто недолуго. Згадайте, принаймні, риторику пана Царьова в ефірі «Громадського» від 9 квітня 2014 року: коли почалася Друга світова регіонал правильно відповісти не зміг, але «была  волынская резня» - і годі.

Політичний оглядач Віталій Портніков під час круглого столу про україно-польські відносини 13 липня так прокоментував радикальну політику ПіСу: "У керівництві партії прекрасно розуміють, що конкуренція йде за виборця із силами, які реально підтримуються Росією. Що інші політичні сили, які торпедують цю проблему, реально користуються підтримкою Росії. І бажання очолити цей процес - остання спроба цих політичних сил вирвати ініціативу з рук партій, які готові працювати на Кремль».

В результаті, на сучасному етапі, навіть після двох компромісних кроків з боку українського політикуму влітку 2016-ого року, поляки таки визнали Волинську трагедію геноцидом. Ані відкрите звернення відомих українців, в числі яких Президенти Кравчук та Ющенко, до проводу Польської держави на початку червня, ані покладання квітів Петром Порошенком до пам’ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві під час саміту НАТО 8-9 липня не були враховані Сеймом під час голосування за резонансу резолюцію.

[dyvys_blockqoute text="Чому крок Порошенка не був оцінений? Думаю, для цього є кілька причин: мета поляків будь-яким методом домогтись визнання Волинської трагедії геноцидом" author=""]

«Чому крок Порошенка не був оцінений? Думаю, для цього є кілька причин: мета поляків будь-яким методом домогтись визнання Волинської трагедії геноцидом польського народу, хоча це була і трагедія українців Волині; популізм їхніх партій, гра на польську публіку і рішення Нюрнберга для них не авторитет, а тому клоунада Порошенка не мала для них жодного значення», - коментує ситуацію історик та викладач Львівського національного університету ім. І. Франка Наталя Лозан.

Попри прийняття резолюції про визнання геноциду, 25 липня Українське історичне товариство в Польщі закликало створити реєстр жертв польсько-українських протистоянь упродовж 1939-1947 років для встановлення персональних даних загиблих, а також осіб та збройних формацій, відповідальних за кожен злочин.

Однак українці не можуть відмовитися від своєї історії, від своїх героїв та принципів, оскільки це означатиме, що минуле вони сприймають у трактуванні інших держав. Врешті, возвеличення чи схвалення дій персоналій, що боролися за незалежність власного народу, в історичних працях країн, проти яких була розгорнута їхня діяльність, навряд чи можливе. У будь-якому випадку, все, що можуть зробити поляки та українці – вшанувати пам'ять жертв та нарешті таки примиритися. І не для того, аби відкласти проблему чи забути про неї на рік-два до нових змін у владній структурі. А заради того, щоб завадити політичним силам з недобросовісними мотивами повторити подібні речі. Але тут вже й не в резолюціях справа. Не в покладанні квітів чи схиленні коліна. А просто у спільній, злагодженій співпраці задля майбутнього прийдешніх поколінь, задля нових сторінок історії без темних плям крові своїх братів.

Наталія СТАНЬКО

випускниця Школи політичної журналістики