Вони не дочекаються від мене таких заяв, які робить Савченко, – кримський екс-політв'язень

У п'ятницю 19 серпня у Львівському прес-клубі відбулася прес-конференція на тему «Втеча політв’язня Юрія Ільченка з Криму та ситуація з правами людини у Криму». Одним з її спікерів був власне колишній кримський політв'язень. Також на виступили екс-бранці російського путінського режиму Геннадій Афанасьєв та Юрій Яценко і громадський активіст Алім Алієв.

ІА «Дивись.Info» наводить текст розповіді Юрія Ільченка про тиск окупаційної влади на нього, засудження та втечу, а також думки із приводу розуміння громадянами України сучасної російської держави.

– Я є «ворогом народу» у третьому поколінні для Росії, адже ще мій дідусь був розстріляний радянською владою.

Російська Федерація (гадаю, ми маємо про це говорити) зараз є нашим ворогом. Інакше не можна називати ту країну, яка окупувала нашу землю та вбиває наших солдатів та офіцерів. Ми були першою сім'єю в Ак-Ярі (це справжня назва Севастополя, бо назву «Севастополь» вигадали росіяни, коли захопили Кримський півострів), яка відмовилася визнати себе громадянами країни-окупанта.

Після того на нас почали тиснути, почали переслідувати. Спочатку це було у вигляді того, що перетин кордону у нас займав 3-4 години: щоразу нас допитували, просто казали чекати по 2 години, батьків ставили окремо від мене на 200-300 метрів під охороною людей зі зброєю, собак для психологічного тиску на них.

Про початок тиску

– Звичайно, я виступав на телебаченні, в інтернеті, говорив про свою позицію досить відкрито. В Ак-Ярі у мене був навчальний центр. Коли уперше ми святкували День Незалежності України на вже окупованому півострові, ми святкували його саме у тому офісі. Один із супутникових каналів зробив серію репортажів про те, як в окупації святкують українське свято: там був і репортаж із мого офісу, де я читав патріотичні вірші, говорив про те, як знищується українська культура та мова, класи та пам'ятники.

І вже наступного дня до мене прийшли співробітники ФСБ, ЦПЕ, зокрема, Максим Новосельцев, якого навіть його колеги називають «катом». Настільки він зла людина, яка намагається посадити якомога людей до в'язниць на якомога більший термін. Я про це чув від співкамерників, від поліції. Він, уже коли мене перевели на домашній арешт, чатував біля сходів моєї квартири, аби я нікуди не подівся, поки на мене не надягли елктронний браслет.

Після першого разу прийшли ще декілька разів. Протягом року десь це продовжувалося. Я виступав і в інтернеті, і на деяких телеканалах. Заарештували мене 2 липня 2015 року. Звинувачували у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Наприклад, у мене був пост в інтернеті, в якому я закликав до повної блокади Криму, аби не постачалася туди ані їжа, ані електрика, ані вода. Також я закликав до покарання зрадників і позбавлення громадянства України тих людей, хто прийняв громадянство країни-окупанта.

Друге обвинувачення мені було висунуто, коли я вже місяць перебував у в'язниці. Це 280-та стаття – «Заклик до здійснення терористичного акту» (диверсія).

Про методи впливу

– Мене намагалися схилити до того, аби я прийняв російське громадянство, впливали на мене через співкамерників. Також намагалися зробити так, аби я підписав папери, що я нібито був координатором «Правого сектора» у Севастополі та в цілому Криму. Хотіли, аби я визнав, що хотів підірвати пам'ятники Леніну (це у них улюблена тема: їм здається, що будь-який українець мріє хоча б один пам'ятник підірвати). Я думаю, що знищення радянської символіки має відбуватися, але це не перший крок, який треба буде зробити у звільненому Криму.

Мене шантажували, казали, що якщо я не підпишу ці папери, мені інкримінують інші статті, зроблять так, аби моє життя у в'язниці перетворилося на пекло. Але за 11 місяців я так нічого і не підписав. Я лишився громадянином України.

Про втечу

– Коли у мене з'явився хоча б маленький шанс втекти, коли мене перевели під домашній арешт, я цим шансом скористався. Хоча мій батько казав, що це неможливо, що мене обов'язково схоплять, що дадуть пожиттєвий термін за це. Казав, що я не пройду через замінований ліс. Чи були розтяжки і міни у лісі, на 100% я сказати не можу.

Але мені пощастило, я через це пройшов. Я вже бачив звинувачення в інтернеті, що там, де я йшов, немає лісу. Так, там немає такого лісу, який є, наприклад, на Львівщині чи Київщині – десятків кілометрів. Там лісосмуга завширшки кількасот метрів. Але цього досить, аби з одного та іншого боку тебе не бачили, коли ти йдеш приблизно посередині. Ця лісосмуга йде вздовж дороги – цього було достатньо, аби перетнути адмінкордон.

Про звинувачення у педофілії

– Якщо у них починається істерика, що вони вже не знають, що й вигадати, отже, вони мене бояться. Я знаю, що на багатьох патріотів України заводили подібні фіктивні справи. Багато опозиціонерів у Росії сидить не за політичними справами, а за іншими, сфальсифікованими.

Що стосується фейка, який вони викинули в інтернеті, то, думаю, для ХХІ століття можна було б і кращої якості зробити. А що стосується звинувачень, то вони мене закидали подібними, коли я сидів у в'язниці. Але у них нічого не вийшло.

Наприклад, я зустрічався із жінкою, у якої є донька. Ми разом подорожували, були і у Львові, Карпатах, Києві, Феодосії. Коли мене заарештували, вони спробували піти на шантаж. Вони казали мені, що змусять цю жінку підписати заяву щодо звинувачень у педофілії на мою адресу. Потім вони сказали, що така заява вже підписана, і я дуже переживав, що це правда.

Насправді, ніякої заяви і не було. У цьому я пересвідчився на 100%, коли ознайомлювався зі справою по закінченню слідства. І ця пані, і її донька дали на мене якнайкращу характеристику. Вони засвідчили, що не вважають мене злочинцем: ані за звинуваченнями у педофілії, ані за звинуваченнями в екстремізмі. Насправді, я порядна людина, і дівчинка написала не лише те, що я нічого не робив і не казав поганого, але й зазначила, що її намагалися змусити звести на мене наклеп. Це було записано у протоколі розмови із психологом, яка там була.

Тобто, це вже відпрацьований матеріал, який вони зараз намагаються дістати, аби хоч якось очорнити мене. Просто хочуть зробити із будь-якого патріота України або маньяка, або злодія.

Про вірність Україні та розуміння Росії

– Але щоб вони про мене не писали, вони не дочекаються від мене заяв, які робить та ж Савченко. Я тримаюся своєї думки останні 20 років. Ще у 1990-ті роки я говорив, що Росія – наш потенційний ворог. Ще тоді я говорив, що Росія на нас нападе – треба укріплювати флот, укріплювати військо, відмовлятися від ядерної зброї є божевіллям. На мене дивилися, як на вар'ята. Тим паче, у Криму, де росіян вважали ледь не братами.

Зрештою, вони напали. У в'язниці, незважаючи на всі катування, незважаючи на співкамерників (крім єдиного – Арсена Джепарова – це людина з великої літери, теж політв'язень), я лишився людиною проукраїнською, яка ненавидить Росію і говорить, що Росія є нашим ворогом. Я не кажу про всіх людей російського походження: звичайно, є опозиція, є правозахисники. Коли я говорю, що ненавиджу Росію, то маю на увазі Росію таку, якою вона є зараз. Зараз вона є агресором. І говорити про дружбу або налагодження добрих стосунків ми зможемо говорити тільки тоді, коли останній їхній солдат піде із нашої землі.

Про долю батьків після втечі

– Що стосується моїх батьків, то я вдячний організації «Крим.SOS», яка допомогла із їх вивезенням з півострова. Також держава допомагала: через міністерство окупованих територій нам допомогли придбати квитки від Новоолексіївки, що зараз важко зробити.

Моїм батькам до останнього дня погрожували, що не дадуть виїхати. Навіть напередодні до них приходили окупаційні поліцейські і казали, аби вони навіть не марнували грошей на квитки, що їх все одно на кордоні зупинять, поки не знайдуть мене.

Але незважаючи ні на що, вони зробили таку спробу. Ми знайшли машину, аби батьків вивезли звідти. На кордоні вони перебували близько двох годин: їх обшукували, ставили багато запитань, але все ж таки пропустили через кордон.

Що стосується моєї втечі, то всі бачать, що така істерика в Росії почалася лише 17 серпня, коли я почав говорити. Тобто, якщо вони бачать, що людина продовжує висловлювати свою антиокупаційну позицію, то відразу починається реакція відповідна. Це смішно: оголошувати мене у розшук після двох місяців від моєї втечі.

Звичайно, зараз, коли всі дізналися про цей випадок, можливо, у них будуть якісь організаційні зміни. Можливо, когось знімуть із відповідальних за це.