Ми маємо Україну і повинні за неї боротися, – Юрій Шухевич

Ми зустрічаємося з паном Юрієм у музеї «Тюрма на Лонцького». Він – у вишитій сорочці, спирається на палицю-бартку. Щоправда, перед розмовою просить пробачення і каже, що мусить підзарядитися. Ми помалу йдемо на вулицю, щоб пан Юрій зміг викурити цигарку. Одною рукою він тримається за руку помічника, іншою – опирається на палицю. Незважаючи на те, що з того часу, як Юрій Шухевич був тут не гостем, а в’язнем минуло майже сім десятків років, він добре пам’ятає кожен сантиметр тюрми, високий поріг майже на вході.

Невдовзі ми повертаємося до музейної кімнати, колишньої камери. Нині тут на стінах плакати, статистика, статті – майже як у звичайному музеї, та Юрій Шухевич всього цього не бачить, у його пам’яті – це сіра, напівтемна тюрма, звідки його відправили у табори…

– Вашого батька називають людиною, котра заклала фундамент української держави. Якою він бачив незалежну Україну?

– Ну по-перше, він її бачив справді вільною, він її бачив квітучою, він її бачив як державу потужною. Цьому він присвятив своє життя. Батько мені сам розповідав, що 1918 року, коли він був у Кам’янці-Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька – ред.) і бачив, як наші вояки Української Галицької Армії йшли на фронт, то плакав, що він такий малий (йому було 11-ть), не може взяти зброю до рук і йти воювати. Але так судилося, що він дуже швидко взяв ту зброю до рук і вже не випускав до кінця свого життя. Він був людиною, яка присвятила себе будуванню цього фундаменту. І справді, те покоління, яке підхопило той прапор, який випав з рук борців 1918-1921 років, воно заклало фундамент, на підставі якого вже можна було будувати незалежну Україну 1991 року.

Отут, в цьому місці 1949 року я розмовляв з таким собі полковником Коваленком, начальником спецвідділу МДБ УРСР по Західних областях. Це було відділення, яке координувало роботу обласних управлінь. Тоді він мені сказав: «Юрко, Україна незалежною буде, але не такою, якою ви, націоналісти, собі уявляєте. Але тепер це не на часі». Коли він це говорив, я думав, що він хоче мене цим підкупити, викликати симпатію до себе такими словами. Я йому, безумовно, не повірив, але коли через понад 40 років це сталося, то часто його згадую. Власне, Україна стала незалежною, але не такою, якою собі українські націоналісти її уявляли. Чи можемо ми Україну сьогодні назвати українською? Я досі сумніваюся. Колись німці 1939 року захопили Чехію, створили так званий протекторат. І хоч формально Чехія мала свого президента, уряд, вона жодного кроку не могла ступити без згоди протектора. Сьогодні подивімося на Україну, у нас є представник в ЄС, але вони нам диктують, які зміни мають бути до Конституції, в Мінську нам диктують, які вибори ми маємо проводити там, на сході, і кого до них допускати,  і яку амністію дати терористам-сепаратистам. Вони нам диктують, що ми повинні ввести ринок землі. А чи буде тоді українська земля українською? Її розкуплять магнати із заходу, а може, і з Росії. І ми будемо жити, як писав Шевченко, «на нашій не своїй землі».  Вони нам диктують пенсійний вік тощо. То ми є незалежна держава чи протекторат? Я вважаю, що протекторат.

– Чи подібні сьогоднішні добровольці на тих повстанців, які в 40-50-их роках боронили Україну?

– Якщо порівняти тих хлопців з Української повстанської армії, і тих, що нині на сході – і одні, і другі віддані ідеї, і одні, й інші готові боротися і жертвувати собою. Командири повинні про них дбати, як дбали тоді, а нинішнє вище командування зовсім не дбає. Нині забуті ті, хто боровся за Україну у 40-50-их зі зброєю у руках, вони не визнані по сьогоднішній день. Хоча є закон, але вони не реабілітовані, і в очах закону залишаються злочинцями. Їх забувають. В нас не вчать справжньої української історії. Часом диву даєшся, що тут у нас, на Галичині, Волині, молоде покоління не знає історії. Нам поляки і Росія нав’язує думку, що УПА – це злочинці. Тож їх забувають і чи не забудуть за десяток-два років тих, хто просто з Майдану взяв зброю і захистив Україну, не дав Путіну влаштувати «російську весну». Це їхня заслуга, їхня кров, їхні страждання. Є небезпека, що це дійсно буде так. Я впевнений, що так, як ті хлопці боролися за Україну, так і ці хлопці за неї борються, і все ж таки правда буде тріумфувати. На одній неправді далеко не зайдеш. Сьогодні хочеться процитувати слова Франка, адже цьогоріч святкуємо сторіччя з дня його смерті і 160-річчя – з дня народження, а він в «Каменярі» сказав такі пророчі слова:

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай ми прокляті і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

А щастя всіх прийде по наших аж кістках.

– Як Ви наважилися на втечу з інтернату, адже були ще геть дитиною?

– Щоб втекти, не треба було так багато сміливості. Тоді було дуже багато таких безпритульних хлопців, які під час війни втратили батьків. А роки були голодні – 46-ий, 47-ий. У пошуках шматка хліба вони їхали сюди, на Галичину, бо тут не було ще колгоспів. Ось діти сюди приїжджали, пасли корови, інші жебракували, хтось крав. Такий приклад втікачів завжди був у мене перед очима. Я не думав ні жебракувати, ні худобу пасти. Я хотів вирватися сюди, пов’язатися з батьком. Що мені і вдалося зробити після двох невдалих втеч.

– Чим зустріч з батьком запам’яталася найбільше?

– Він тоді в моїх очах прочитав, що я хотів би піти у підпілля. Але батько сказав: «Юрку, як такі, як ти сьогодні підуть у підпілля і загинуть, то хто років за 15-ть буде піднімати цей народ на боротьбу?» Тоді я сказав: «Тоді я не піду!»

– Колись Ваша родина прихистила єврейську дівчинку Ірину Райхенберг. Тоді це було вкрай небезпечно…

– Було дуже небезпечно. Німці знищували цілі родини тих, хто переховував іудеїв. Але моя мама була людиною глибоко віруючою. Я собі пригадую, як вона сказала: «Та вони ж люди. Хіба так можна?» Вона не розуміла, як можна знищувати людей лишень за те, що вони тої чи іншої національності. До нас звернулася тоді мама Ірини, бо на той час її старша донька вже загинула: «Візьміть її, пані Наталю, може хоч вона виживе». І вона справді вижила. Так сталося, що я хотів її знайти, але це сталося тільки через рік після її смерті. Але я знайшов її сина і ми досі контактуємо. Він мешкає у Києві.

– Як ви дізналися про смерть батька?

– Я був заарештований і знаходився у в’язниці тут, на Лонцького. Вони привезли його з Білогорщі в обласне управління. Мене туди повезли. Тобто я батька побачив через кілька годин. Я, мабуть, був першим, хто був на впізнанні.

– Загальний термін Вашого ув’язнення – 31 рік. Що тримало при житті не давало зламатися?

– Я знав, що та держава, яка розвалилася у 1991-му, не вічна. Те, що побудоване на брехні, неправді не може бути вічним. Тільки я не знав, чи доживу до того. Але це вже зовсім інше питання. Завжди вірив, що Україна буде незалежною. Через скільки, не знав. Але це, зрештою, сталося. Навіть для мене досить несподівано. Три дні – і Союзу не стало.

– Як складалися стосунки з кримінальним злочинцями, яких підсаджували до політичних?

– По-всякому складалося. Свого часу було, що разом тримали і одних, і других. Але потім, після війни, політичних ставало більше і більше, і система побачила, що наші в’язні погано впливають на кримінальних злочинців. Крім того, після війни судили за будь-що. Потрапляло за грати багато людей, які скоїли якісь дрібні злочини. Ось в 47-му році вийшов указ: вкрав пару кілограмів пшениці чи комбікорму у колгоспі – отримав 25 років. Який він злочинець? Від біди то зробив. Безумовно, політичні впливали на них. Тоді нас розділили – політичних і кримінальних. А потім десь після смерті Сталіна почали підсаджувати кримінальників. Різні потрапляли – були і порядні, а були і покидьки суспільства. Всяко бувало.

– Пам’ятаєте своє повернення до Львова?

– Я повернувся у жовтні 1989 року. Прилетів вранці, цього дня у палаці Хоткевича проходив творчий вечір Ігоря Калинця. А Ірина Калинець тоді сказала, що в залі присутній  Юрій Шухевич і йому надається слово для привітання. Коли вона про це сказала, увесь зал встав. Я вийшов на сцену, коротко привітав Ігоря Калинця – то була моя зустріч зі Львовом.

– Нині Ви депутат Верховної Ради. Як оцінюєте роботу парламенту?

– Дуже негативно. Наша Верховна Рада мала би займатися дуже поважними справами, невідкладними. Є одна ілюзія роботи, а реформи насправді не проводяться. Приймаємо ми дуже багато законів. Деякі з них другорядні, які могли б і зачекати. А з іншого боку, приймаються непрофесійні рішення. Ось для прикладу візьміть закон Савченко. Згідно з яким, тим, хто сидить у СІЗО, зараховувати день за два. Це дало можливість багатьом злочинцям, яким взагалі не місце у суспільстві, вийти на свободу. Я вважаю це неприпустимо. Всі бачать і за голову хапаються, але ж не скасовують закон. Це тільки один з прикладів непродуманості. Ось прийняли закон про судоустрій без обговорення, без вивчення. Він набере чинності з вересня і тільки тоді побачимо, як воно буде виглядати. Є дуже багато запитань до судоустрою, статусу суддів, яким мають встановити захмарні платні, декому понад 300 тис. грн у місяць. І на практиці виникне питання про зміну закону.

– Ви справляєте враження дуже стійкої і мужньої людини. Чи бувало Вам страшно?

– Бувало. Коли я втікав з дитячого будинку втретє, то мені було страшно. Я готовий був кинутися ліпше під колеса, ніж знову, щоб мене зловили. Річ навіть не в тому, що на мене чекало би, якби зловили. Нічого аж такого страшного не сталося б. Але я собі казав: або буду на волі, або не буде мене взагалі. Було страшно й коли йшов на втечу з цієї тюрми (тюрми на Лонцького – ред.). Що таке страх? Таких людей, що не бояться, нема. Тільки божевільні не бояться. У кожної людини є природний страх. Але є ті, хто може його опанувати, стиснути його у собі.

– Якби Вам випав шанс все почати заново. Ви щось би змінили у своєму житті?

– Загалом нічого б не міняв. Ясно, що були якісь дурниці, помилки, вчинені через недосвідченість. Хотілося б їх виправити, але це лише деталі.

– Вже понад два роки в Україні війна. Ви вірите в нашу перемогу?

– Так, вірю. Я вірю, що наш народ непереможний. Українців не зламали, не денаціоналізували. Інші народи вже зникли з лиця землі, а ми живемо. Те, що було на Майдані, і після Майдану свідчить, що ми живемо попри все. Такий народ не зламати, не знищити, хоча тут буває важко. Було важко у 1918 році, була важкою і жорсткою боротьба 20-их, 30-их, 40-их, 50-их років. Але ми вистояли. І вистояли тепер, на Майдані. Хоч їм там у Москві здавалося, що це вже все, досить махнути російським триколором і українці будуть з квітами зустрічати … А, як бачимо, нічого не вийшло.

– Щоб Ви побажали прийдешнім поколінням, яким далі будувати Україну?

– Насамперед, щоб більше цікавилися своєю історією, бо кажуть, що народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього. А також треба розуміти одне, щоб Україна була такою, про яку ми мріємо, для цього треба працювати, працювати і ще раз працювати, самовіддано і жертовно. Тому цей фундамент змогли закласти борці 30-50-их років, бо вони готові були жертвувати своїм життям чи то у боях, чи в таборах Колими, Казахстану. А те покоління, яке дістало 25 років тому незалежну Україну, мабуть, її не заслужило, бо то було як манна небесна. Ми багато чого упустили, але все ж таки, ми цю Україну маємо і повинні зрозуміти, що за неї треба боротися.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА