Утилізаційна мафія, або Як стати мільйонером на відходах

«Укрветсанзавод» – дотаційне підприємство, частина заводів, що входять у ДП, практично зруйновані – нема ні обладнання, ні палива, а мільйони, які виділяються з бюджету, просто розчиняються. ІА «Дивись.info» намагалася розібратися, як працює підприємство, куди зникають кошти і чи може воно змінити статус зі збиткового на прибуткове.

Куди зникли 19 заводів

Система ветсанзаводів змінювалася кілька разів. Свого часу кожне з підприємств було самостійною одиницею, вело власну господарську діяльність. Остання реорганізація відбулася 17 грудня 2012 року: Кабмін прийняв постанову №447, згідно із якою концерн «Укрветсанзавод» став ДП (державним підприємством), а всі 18 заводів – філіями ДП, тобто заводи, по суті, стали цехами, а їхні директори – начальниками цих цехів. Всі грошові потоки скерували на головне підприємство у Київ, де вже й вирішували, що, кому і скільки. Так само й борги стали одні на всіх, що згодом призвело до відключення від газу усіх, без виключення, підприємств.

А починалося все 1971 року, коли було збудовано перший завод. Усього звели 37 підприємств у різних областях України. Цілком заслужено батьком галузі вважається Володимир Недашківський. Саме він створював підприємство за підприємством. Нині залишилося тільки 18 заводів, більшість з яких у жалюгідному стані – борги, відключений газ, морально застаріле обладнання, а то й зовсім вирізане і здане на брухт.

«Галузь почала руйнуватися з розпадом Союзу. Занепадало тваринництво, закривалися ферми, тварини йшли під ніж. Як наслідок, почали закриватися ветсанзаводи. Потім обладнання покрали, повирізали. Коли я пішов з Укрветсанзаводу, то за 10 років помінялося 5 генеральних директорів. А за Союзу в Україні було 37 заводів, у Росії – 100, але м’ясо-кісткового борошна в нас випускали більше», – розповів Володимир Недашківський.

До 2014 року ДП підпорядковувалося ветеринарній та фітосанітарній службам, які натомість підпорядковуються Міністерству аграрної політики. А у вересні 2014-го на базі Державної ветеринарної та фітосанітарної служб, Державної інспекції з питань захисту прав споживачів і Державної санітарно-епідеміологічної служби була створена Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба). Саме вона стала ланкою між ДП «Укрветсанзавод» та міністерством і саме Держпродспоживслужба перевіряє продукцію і дає своє добро на утилізацію відходів.

Ще донедавна ДП «Укрсетсанзавод» був монополістом на ринку утилізації відходів, бо тільки підприємства ДП переробляли відходи від забою тварин і трупи тварин. Тепер монополія залишилася тільки на утилізацію трупів хворих тварин. Деякі підприємства відкривають власні утилізаційні цехи, але часто вони і близько не відповідають технічним вимогам, тобто не здатні переробити ту кількість відходів, що надходять від забою. Однією з таких проблемних областей є Одеська, де свого часу було два заводи, а сьогодні – жодного, тільки кілька цехів з утилізації. Спитаєте, куди ж дівають відходи? Закопують. Таке практикують і філії, які входять до ДП. Бо якщо утилізація коштує приблизно 800-1200 гривень за тонну, то прикопати мертвятину директори підприємств беруться за суму удвічі меншу. (Щоправда, ціни на утилізацію на різних підприємствах можуть бути різні, все залежить від обладнання, кількості сировини, затрачених ресурсів.) Нагадаємо, що навколо Жовківської філії ДП «Укрветсанзавод» були знайдені скотомогильники, розкидані на площі у 50 гектарів.

Схема роботи наступна: кожне підприємство, яке утворює відходи (від переробки тонни м’яса 30% – це відходи), звітує про кількість утворених відходів у район, район – в область, а область – у Міністерство агропромислового комплексу, паралельно керівник ДП «Укрветсанзавод» звітує про кількість утилізованих відходів. І тут, як то кажуть, має зійтися дебет з кредитом.

На чому заробляють

Утім, утилізація – це не все, чим займаються ветсанзаводи. Відходи тваринного походження – це сировина для м'ясо-кісткового борошна, а вже залежно від якості, її використовують для комбікормів або добрив. На сьогоднішній день 5 філій ДП виробляють більш-менш пристойну продукцію – це заводи у Костополі, Калинівці, Сквірі, Тульчині і Куп’янську. Їхня продукція відповідала нормам 2015 року, згідно із якими, мінімальна якість м'ясо-кісткового борошна – 50% протеїну, 10% вологи, 8% жиру. Таке борошно використовуються для виготовлення комбікормім, які покращують приріст у вазі тварин. Але з червня нинішнього року вступили у дію нові норми, європейські, а це означає, що вся сировина має сортуватися: кістки курей перероблятися окремо, свиней – окремо, корів – окремо. Бо в Європейському Союзі заборонено птицю годувати комбікормами на основі м'ясо-кісткового борошна з курей, а свиней – з свиней… Має відбуватися схрещення, інакше це може призвести до небажаних мутацій. Дотримання цих норм є однією з обов’язкових вимог ЄС, інакше українську продукцію ніхто не купуватиме.

А в Україні сьогодні не те що ніхто не сортує сировину, а й якість настільки низька, що м'ясо-кісткове борошно годиться лише для виробництва добрив. Щоб підвищити якість, потрібне нове обладнання, жировловлювачі (є тільки на трьох підприємствах) і сировина має бути свіжою, а не валятися тижнями невідомо де. Якщо продукція виготовлена за нормами, то може зберігатися від півроку до року, якщо – ні, то до трьох місяців, адже м'ясо-кісткове борошно має здатність самозагорятися, тому всі 18 підприємств вважаються стратегічними і вибухонебезпечними.

На якості позначається і те, на чому працюють котли.

«Якщо палити газом, то варка триває 6 годин, а на дровах – 2-3 доби, адже потрібно досягнути потрібної температури щонайменше у 140 градусів, яка дозволить провести дезінфекцію і вбити всі віруси. Крім того, борошно, виготовлене на дровах, неякісне, кислотне. Таку продукція ніхто не купує і підприємства не можуть вижити самотужки. А колись при ветсанзаводах зводили багатоповерхівки і люди йшли на роботу, щоб отримати житло», – розповів Володимир Недашківський.

Утім, він впевнений, що всі ці підприємства можна підняти з руїн, якщо заводи модернізувати. Якісна продукція цінується ледь не на вагу золота. Крім того, вже давно є розроблені технічні умови для виробництва високоякісного добрива.

«Якщо туші тварин правильно закагатувати, піддати обробці, дезінфекції, зробити траншеї, вкрити плівкою, пересапати вапном з додаванням тирси чи солом’яної січки, через півтора-два роки можна отримати чудове добриво», – розповів пан Володимир.

Війна за посаду

Наразі, все це теорія, на практиці – галузь у цілковитому занепаді (за винятком кількох підприємств) і продовжує животіти лише за рахунок дотацій з держбюджету. Але незважаючи на це, посада директора ДП «Укветсанзавод» - місце, так би мовити, жирне і охочих сісти в крісло керівника хоч відбавляй. Ми вже згадували, що за останні роки помінялися п’ять генеральних.

Про нинішнього директора Володимира Чечета ІА «Дивись.info» вже писала доволі докладно. Тільки додамо, що він належить до кола попереднього керівника «Укрветсанзаводу» Віктора Стіпахна, який керував підприємством у період з лютого 2011 року по грудень 2013 року. Тоді у пресі з’явилося лише коротке повідомлення – «звільнений через ліквідацію концерну «Укрветсанзавод». Знову його ім’я сплило 2015-го, коли мусувалися чутки, що замість Євгена Янка, який на той момент був генеральним директором і в нього саме закінчувався контракт, збираються знову призначити Віктора Стіпахна.

Тоді більшість директорів філій підписали колективного листа тодішньому прем’єр-міністру Арсенію Яценюку, у якому, зокрема, зазначалося, що Стіпахно 2011 року отримав посаду у подарунок як подяку від Партії регіонів. Він був заступником голови виборчого штабу Віктора Януковича у Київській області, а головував там Микола Присяжнюк. Той за свої «послуги» сів у крісло міністра АПК.

За час керівництва Віктора Стіпахна, державні кошти з обігу підприємства виводилися під різними приводами: страхування бетонного покриття від підпалу або отримання травм інвалідами, які випадково опинилися на території підприємства, а обіди державним коштом обійшлися і без того збитковому підприємству у 60 тисяч гривень. Бухгалтерський облік практично не існував у природі, а кошти розподілялися на доволі сумнівні потреби, величезні готівкові суми рухалися через касу підприємства. Ще одна схема – завищення витрат на збір та утилізацію відходів і отримання бюджетних коштів на їхнє покриття.

«Чуйне» керівництво Стіпахна призвело до закриття п’ятьох ветсанзаводів. Зрештою навіть його покровителі з Партії регіонів не витримали і звільнили генерального директора під приводом реорганізації концерну у ДП.

Змінив Віктора Стіпахна на посаді Ігор Турчин, який з жовтня 2013-го був виконувачем обов’язків. За час його керівництва було зупинено 6 з 18 ветсанзаводів, заборгованість із зарплати становила 2 мільйони 343 тисячі гривень, 7 філій так і не пройшли процедуру реорганізації, не облікувалася сировина, не було розрахунків собівартості готової продукції тощо. У заяві, скерованій в МВС і прокуратуру Києва, особливо цікавий пункт стосується закупки у період 2013-2014 рр. пального для апарату підприємства на суму 153,4 тисячі гривень, тоді як апарат управління навіть не мав легкового автомобіля. Одне слово, кошти, які виділялися на Укрветсанзавод, вилітали як в чорну діру, осідаючи у чиїхось кишенях. Станом на кінець 2014 року збитки підприємства становили 25 мільйонів гривень.

Одне слово, крали на Укрветсанзаводі хто хотів і скільки міг. Кошти виділялися на реорганізацію, ремонт, оргтехніку, модернізацію і т.д і т.п. Укладалися фіктивні договори на електро- і газопостачання. Наприклад, щоб отримати тонну готової продукції потрібно витратити у середньому 160 кубів газу, а за документами – 600-800. Ось виходило, що собівартість продукції була завищена, не кажучи вже про кошти, які знову ж таки осідали у кишенях тих, хто ці фіктивні договори укладав. До речі, за Стіпахно борг перед НАК «Нафтогаз Україна» був 485 тисяч гривень, а за Турчина досяг вже цифри у 3 мільйони 365 тисяч гривень.

2014 року з 444,9 тисячі тонн відходів офіційно було утилізовано 68 тисяч тонн. А що сталося з 376,9 тисячі тонн, ми можемо тільки здогадуватися.

Ще раніше, 2007 року, на технічну реконструкцію ветсанзаводів з держбюджету було виділено 105 мільйонів гривень. Кошти були розпорошені, жодне на 100% технічно не переобладнане, а 6 взагалі закрили.

Однак кошти виводилися не тільки через Укрветсанзавод, а й через Державну ветеринарну та фітосанітарну службу. Наприклад, коли її очолював одіозний Іван Бісюк, був укладений договір на надання послуг щодо консультацій по Укрветсанзаводі на кругленьку суму. Цей персонаж був помічений і в інших скандалах. Прокуратура відкрила провадження проти Бісюка, який одним своїм підписом, перебуваючи на посаді заступника міністра АПК, передав 350 гектарів землі вартістю 370 мільйонів гривень у Пущі-Водиці у приватні руки. Згодом з’явилася інформація, що Бісюка оголосили в розшук, однак невдовзі її спростували, а сьогодні знову ходять чутки, що одіозний чиновник може повернутися у ветеринарну службу чи то пак Держпродспоживслужбу, яку зараз очолює Володимир Лапа.

Діє в Україні ще одна схема з відмивання грошей, яка не обходиться без Укрветсанзаводу. Її суть у тому, що в країну експортується м’ясо, риба, сало тощо. Розмитнення 200 тонн експортного товару обійдеться, скажімо, у 160 тисяч гривень. Однак цю суму можна зменшити у декілька разів, якщо отримати від продспоживслужби відповідну довідку, що товар заражений, наприклад, сальмонельозом і його треба утилізувати. Наступний крок – отримати довідку від ветсанзаводу, що «непридатну» для споживання продукцію утилізували. Вартість «послуги» – десь 200 гривень за тонну. І замість 160 тисяч за розмитнення, власник товару витратив 40 тисяч на «утилізацію». А далі товар надходить у продаж. Як то кажуть, легкість рук – і жодного обману.

Тобто як не крути, а без ветсанзаводів ніяк. Хоч і більшість з них нині ледве кінці з кінцями зводить, а офіційна зарплата директорів становить копійки, жоден з них з посадою прощатися й не думає, а за крісло гендиректора точаться справжні баталії.

Чому ігнорують інвесторів

Хоча в Україні ветсанзаводи за статутом дотаційні, у світі такі підприємства, навпаки, надприбуткові. Ось і тягнуться до нас інвестори, які готові вкладати мільйони в те, що, на перший погляд, краще зрівняти із землею, ніж щось там виробляти. Але є одна проблема: ветсанзаводи – стратегічні об’єкти. Їх, за законом, не можна ні продавати, ні передавати тощо. А інвестор вкладає кошти тоді, коли знає, що отримає прибуток. Тому проблему можна вирішити лише на найвищому рівні.

До прикладу, тільки 2015 року найгіршим підприємством у системі ДП «Укрветсанзавод» Жовківською філією цікавилися три інвестори. Серед них бельгійська компанія «Greenwork», яка готова була інвестувати аж 17 мільйонів євро. Натомість українсько-американська компанія «Український інвестиційний холдинг» хотіла вкласти 4-6 мільйонів євро з наступним збільшенням об’єму виробництва і нарощення виробничих потужностей. Але найцікавішою була пропозиція від польської компанії, котра займається вирощуванням норок. Цей інвестор пропонував реконструювати підприємство і виробляти тут корми для норок. Поляки готові були вкласти 7 мільйонів євро. Однак всі пропозиції щойно доходили до міністерства, так там і помирали у високих чиновницьких кабінетах. З 2014 року інтерес до ДП «Укрветсанзавод» виявив лише міністр Ігор Швайка, Олексій Павленко ж пропонував заводи продати, а нинішній міністр Тарас Кутовий про подібні підприємства лише нещодавно із здивуванням дізнався.

Так виглядає підприємство бельгійської компанії «Mavitec», яка хотіла працювати в Україні.

А так виглядає Жовківська філія ДП «Укрветсанзавод»

Оксана ДУДАР