На Львівщині перетворили «непотріб» на музей локальної історії (фото)

470
На Львівщині перетворили «непотріб» на музей локальної історії (фото)

Нещодавно у с. Урич прогримів фестиваль  середньовічної культури «Ту Стань 2016». У вирі подій, якими супроводжувався цей фестиваль, належну увагу не отримало відкриття нової виставки у с. Урич під назвою «Непотріб?».

Після того як вляглися різні пристрасті, пов’язані із призначенням директора ДІКЗ «Тустань», нам вдалося поспілкуватися із науковцями, молодою та дуже креативною командою заповідника, яка працювала над створенням цієї виставки. Директор Андрій Котлярчук (прим. до цього п. Андрій займав посаду в.о. директора  заповідника, у серпні пройшов конкурс, і 9 вересня його мали затвердити), наукові працівники Оксана Стефанишин, Тетяна Бей, Наталя Поясник розповіли нам про концепцію виставки та про те, чому вона важлива для місцевої громади с. Урич.

Розкажіть детальніше як давно Заповідник почав цікавитися місцевою культурою, як проводилися дослідження?

Андрій: Думки про етнографічний музей в Заповіднику існували давно, адже установа розташована в гірському бойківському селі зі збереженою великою кількістю автентики та культурним ландшафтом. Увагу архітектурі села приділяли ще за часів досліджень фортеці Тустань у 1980-х роках під керівництвом Михайла Рожка. Тоді були проведені перші обміри та інвентаризація цінних будівель села. Індивідуальні та студентські етнографічні дослідження велися в Уричі протягом всього часу існування заповідника. Проте системну роботу зі збору спадщини села заповідник почав проводити з 2012 року. Науковці пройшли с. Урич «хата в хату», збираючи усю можливу матеріальну та нематеріальну спадщину села, суттєво поповнивши фонди заповідника.

unnamed-1

Практично всі речі місцеві люди віддавали безкоштовно, працівники натомість обіцяли, що усе зібране залишиться в Уричі і буде виставлене у майбутньому музеї села. Також було створено цифровий фотоархів села, записано інтерв’ю з місцевими старожилами. Відкрити новий музей одразу не вдавалося. Новим поштовхом до створення експозиції стали 450-і роковини першої згадки про Урич, які село відзначало у 2015 році. Велика кількість роками назбираного матеріалу про село і запит від місцевого населення, дали натхнення працівникам створити виставку, яка врешті отримала назву «Непотріб?»

Як виникла ідея назви виставки «Непотріб»?

Тетяна: У 2012 році, як вже згадував Андрій, працівники ДІКЗ «Тустань» розпочали збір матеріальної спадщини села Урич. Тоді основною нашою метою було зберегти якомога більше етнографічних предметів бойківської культури та відсканувати фото з альбомів уричан. Ми були готові до того, що доведеться вмовляти дати нам речі до музею, а насправді багато хто з мешканців села казав, що ці предмети чи фотографії вже повикидували. Або віддавали їх нам, як щось таке, чого й так планували позбутися. Тому коли постало питання як назвати виставку ми зійшлись на назві «Непотріб?», бо презентуємо речі, які здавалося б вже нікому не потрібні.

Ми були готові до того, що доведеться вмовляти дати нам речі до музею, а насправді багато хто з мешканців села казав, що ці предмети чи фотографії вже повикидували. Або віддавали їх нам, як щось таке, чого й так планували позбутися
Тетяна Бей

Оксана: Автором назви взагалі є Тетяна. Були ще робочі варіанти: «Сміття», «Попалили», «Пункт збору непотребу» та ін.. подібні. Довго сумнівались, чи вартує так провокувати громаду, яка буде реакція, але все обійшлося Протягом етнографічної експедиції нашим працівникам часто доводилось чути, що вже надто пізно прийшли, бо більшість речей попалили, «повимітували» (на місцевому діалекті  «повикидали»). Звідти й назва. Але ми не брались стверджувати нічого назвою, а радше залишили відкритим питання (знак запитання в назві), щоб кожен зробив власні висновки без нав’язування.

Як формувалася сама виставка, з чого все почалося, у чому її головна концепція, ідея?

Андрій: Поштовх до ідеї виставки добре характеризує фраза, яку нам доводилось чути у багатьох хатах села: «Я робила в хаті порядок, все старе попалила- повимітувала…». Попри функцію осередку локальної історії, виставка спонукає замислитись над глибшим змістом деяких старих предметів, переглянути своє ставлення до того, що може мати велику цінність для родини та суспільства, хоча завжди вважалось непотребом. Це робить виставку актуальною для більш широких кіл аудиторії.

unnamed-2

Тетяна: Під час підготовки ми розуміли, що з одного боку маємо замало історичних даних для того щоб зробити виставку, яка б продемонструвала історичний зріз від заснування села до сьогодення. З іншого ми відштовхувались від того, що сучасні музеї в своїй роботі мають брати за основу проблематику, спонукати відвідувачів до аналізу, розвивати критичне мислення. Коли музейні працівники збирають матеріальну спадщину як цінність, натомість місцеві мешканці віддають предмети чи фотографії, як непотріб. Тоді й в очах носіїв культури музеї перетворюються на пункти збору непотребу, а виставка – демонстрацію вже не потрібних людям речей. Тому в такій ситуації завдання яке ми перед собою ставили це зробити таку виставку на якій кожен зміг би сам зробити свій висновок про те, чи мають ці предмети та візуальні засоби право на життя в сучасному світі. Для цього ми розмістили зібрані речі в різні контексти, часто стикуючи різночасові та різнопланові речі, або ж залишаючи експонати без додаткової інформації, яку ще нам спільно потрібно розшукати.

Оксана: Це все мало довгий і «розмитий» початок. Почалось, мабуть, із відчуття, що ми безповоротно втрачаємо з-під носа цінні артефакти. Глобалізація жорстоко нищила місцевий колорит і більшість притаманних регіону, сформованих століттями видів занять, а відтак і знарядь праці, побутових речей. Так працівники заповідника «вийшли в польові умови» залишивши свої камеральні дослідження. Коли через деякий час вже зібралась велика кількість цікавого матеріалу, з’явилось бажання презентувати його широкому загалу.

Глобалізація жорстоко нищила місцевий колорит і більшість притаманних регіону, сформованих століттями видів занять, а відтак і знарядь праці, побутових речей
Оксана Стефанишин

Як збиралися ці речі?

Андрій: Польові дослідження допомогли нам познайомитись практично з усіма мешканцями села. Нашу роботу спростило те, що серед нас є місцеві мешканці (прим. серед них Наталя Поясник та ін.) – це дозволяє швидше увійти в довір’я господарів. Те, що ми збирали предмети для заповідника, залишаючи їх в селі, теж допомагало переконати господарів віддати предмети. Із собою завжди мали ноутбук з портативним сканером. Це дозволяло нам буквально «на коліні» сканувати цінні фотоархіви, не виносячи їх за межі хати. Завжди важливо було потрапити на стрих хати – там завжди знаходиться щось цінне і зазвичай у доброму стані.  Багато цінних предметів нам не віддавали, проте дозволили сфотографувати. Часто доводилось досліджувати покинуті напівзруйновані хати. Там з-під завалів теж рятували автентику, хоча й не дуже цінну. Нажаль, давнього одягу в Уричі майже не збереглось (на виставку зокрема потрапив лише один ходак та рушники). Кожній хаті ми присвоїли номер, створили для неї окрему папку в комп’ютері і помістили туди усе, що нам вдалось тут зібрати (аудіо, відео, фото, оцифровані зображення, предмети, тощо). Таким чином виникла база даних Урича, яка постійно поповнюється новим матеріалом.

unnamed-3

Наталя: Етнографічні експедиції  селом  Урич було започатковано  колишнім директором ДІКЗ «Тустань» Василем Рожком. Вони  проводились   на протязі 2012 – 2015р.р. Цей рік теж не став винятком. Учасниками експедицій   були працівники Заповідника  Тетяна Бей,  Андрій Котлярчук та я. Згодом  до цієї  важливої справи долучився і  Роман Стрехалюк.

Ми відвідали чимало осель з метою зібрати якомога більше етнографічної інформації  та предметів матеріальної культури. Багато уричан і самі проявляли ініціативу та приносили до Музею предмети побуту, котрими користувались їхні предки, старі фотографії для сканування тощо. Більшість зібраних  предметів втратили для їхніх власників свою актуальність, тому вони залюбки дарували їх для поповнення фондової колекції Заповідника. Були й такі  випадки коли ми спізнювались і цей «непотріб» було спалено або порізано на дрова. Але загалом експедиції виявились вдалими і ця виставка яскраве підтвердження цього.

unnamed-6

Хто ці люди на фото? Це мешканці с. Урич чи є також жителі сусідніх сіл?

Андрій: На фото – мешканці Урича минулого століття. Принаймні усі фото зібрані в селі. Звичайно ж, туди могли потрапити особи з сусідніх сіл, родичі уричан, тощо. Багато фото, які зібрав заповідник, не ідентифіковано, проте вже на відкритті виставки, дехто із присутніх, упізнали на фото своїх близьких родичів. Важливо, що відеоінтерв’ю, які транслюються на виставці, були записані всього 4-5 років тому, проте більшість їх героїв не дожили до відкриття виставки.

Оксана: Це розповідь про Урич, уричанами і предметами їхнього побуту. Очевидно шо сусідні села в регіоні не були кардинально іншими, але «ця байка» про Урич.

Наталя: Ці фотографії ми також відсканували  під час експедицій селом. Чимало людей для нас досі залишаються невідомими, маємо  надію, що ця виставка нам допоможе їх ідентифікувати.

Тетяна: Візуальні образи на виставці ілюструють історичні події, такі як фестини, які організовувались в селі в 30-х роках ХХ ст. Окрім цього збереглись фото товариств та громадських організацій села, таких як драматичний гурток читальні «Просвіта», кооператив «Єдність», товариство «ЛУГ», «Союз українок» та ін. Також фото побуту, досліджень села, зображення громадських споруд Урича…загалом понад 100 фотографій, які уривками розповідають лише про те, що потрапило в кадр і збереглось в альбомах уричан чи архіві ДІКЗ «Тустань».

Є також зображення місцевої архітектури? На скільки вона унікальна? Чи місцеві це розуміють?

Андрій: Власне виставка починається ще надворі з оглядин фасаду, адже «хата у Глубокім» (прим. тут і розміщена виставка) є автентичною будівлею – характерним представником місцевої бойківської архітектури кінця ХІХ століття. Таких цінних хат у селі збереглося декілька десятків. Дослідженням архітектури Урича присвячено цілий розділ виставки. Ще один розділ розповідає про історію громадських будівель села.

Загалом про цінність місцевої забудови ми спілкуємось з селянами постійно – через квартальний вісник, усною комунікацією, і власним прикладом. І хоча багато будівель села вже перебудовано на міський манер, наша робота вже дає свої плоди. Дедалі частіше при реконструкції та новому будівництві місцеві мешканці застосовують традиційні форми та кольори
Андрій Котлярчук

Подаємо зображення неіснуючих споруд – давньої церкви, першої школи, читальні Просвіти, тощо. Загалом про цінність місцевої забудови ми спілкуємось з селянами постійно – через квартальний вісник, усною комунікацією, і власним прикладом. І хоча багато будівель села вже перебудовано на міський манер, наша робота вже дає свої плоди. Дедалі частіше при реконструкції та новому будівництві місцеві мешканці застосовують традиційні форми та кольори. Сподіваємось, що виставка вчергове приверне увагу уричан до важливості збереження культурного ландшафту села. Адже будучи в туристичному регіоні саме колорит місцевих традицій може забезпечити селу розвиток.

Оксана: Складно назвати архітектуру унікальною, скоріше типова для регіону, але в цьому її цінність. Вона є елементом місцевої  ідентичності.

Дуже цікава ідея дерева із фотографіями. Кого з визначних мешканців ви можете виділити або розказати щось про них цікаве?

Оксана: В цій частині виставки був використаний такий впізнаваний образ як дерева роду. Тут він символізує общину, локальну громаду Урича. Насправді фото були вибрані випадкових людей , проте,  які  творили історію, були частиною чогось більшого. Дзеркальця, які висять на кроні цього дерева дозволяють кожному відвідувачу відчути причетність до творення історії Урича.

Тетяна: Ми свідомо не відбирали портретні фото уричан за статусністю. Тут закладена дещо інша ідея, яка полягає в тому, що ми обрали світлини мешканців села різного віку, а також в різному одязі (щоденному, вишитому строї, військовій формі) і на звороті підписали лише тих, чиї фотографії мали імена, решта зображених залишились під знаками питання.

unnamed-4

Ми сподіваємося, що уричани будуть впізнавати своїх родичів і підписувати фотографії. Саме непідписані фото одна з причин того, що нащадки не ідентифікують себе із зображеними на знімках невідомими особами чи подіями, і відповідно викидають чи спалюють фотографії. Хоча ці зображення є частиною культурного спадку не лише Урича, але й України загалом. Також ми хотіли, щоб на цьому дереві знайшли місце фото польських та єврейських родин, які проживали в Уричі. Але з відомих причин, вони не збереглись в селі. Єдине фото, яке випадково потрапило до нас, це фото єврейської сім’ї, яке знайшло своє місце серед портретів уричан.

Чи ця експозиція буде доповнюватися?

Андрій: Більшість зібраних предметів не потрапили на виставку, тож сподіваємось колись її розширити. Щоправда, для цього потрібне зовсім інше приміщення.

Оксана: Ми розраховуємо що протягом експонування виставки ми будемо ще отримувати інформацію від місцевих, якої  досі не мали. Так потроху будемо колективно заповнювати білі плями в історії села.

Тетяна: Так. Виставку ми сприймаємо, як проміжний етап в процесі збору матеріалів до історії та етнографії села Урич, як претекст до того, щоб заохотити місцевих мешканців спільно продовжувати працю в цьому напрямку. Першочергово перед нами стояло завдання зібрати матеріальну спадщину, тепер хочемо на основі виставки доповнити інформацію про спосіб виготовлення та використання предметів побуту, а також ідентифікувати та дізнатися більше про людей на фото з сімейних альбомів уричан.

unnamed-5

Як поділений простір виставки? Які тут основні складові?

Тетяна: Виставка складається з п’яти частин. Перші дві в основному презентують фотографії з альбомів уричан, починаючи з третьої додаються предмети побуту. Кожна з частин це спроба або розкодувати глибше значення яке заховане в зображеннях чи предметах, або ж знайти нове чи просто інше призначення цим вже непотрібним речам. Перший розділ це мікроісторія Урича в обличчях, тут презентовані портретні фотографії, а також такі родинні знімки в яких зафіксувались найважливіші моменти життєвого шляху.

Друга частина – це фотографія, як інструмент збереження історії. Тут презентована ілюстрована історія Урича, це і культурне життя та побут, освітні осередки, зміни в архітектурі та забудові села. Тут також знайшли місце предмети щоденного вжитку. Третій розділ спроба знайти місце етнографічним предметам в сучасному інтер’єрі. Четвертий – презентація експонатів без їхнього звичного середовища задля аналізу естетичних якостей предмету. П’ятий розділ це контраст між предметами, які вже вийшли з ужитку і тими, які їх замінили.

На скільки ця виставка інтерактивна? Які технічні засоби її доповнюють?

Оксана: Ми старалися відійти від стереотипного уявлення про етнографічну виставку. Крім самого нетрадиційного підходу до висвітлення проблематики, були використані ще й сучасні технічні засоби. До виготовлення поліграфії залучалась велика кількість дизайнерів.

Тетяна: В процесі підготовки виставки ми керувалися не так принципом інтерактивності, як партисипації, тобто залученням чи то заохоченням до співтворення, як цієї виставки, так і музею, який би в майбутньому став центром акумуляції історії села. Хоча виставка вийшла не стільки партисипативною, як базою для подальшої партисипації. Про це свідчать такі елементи як те, що в списку авторів виставки ми вказали всіх уричан, які передали нам предмети чи дозволили відсканувати фотографії з власних альбомів. Їхні імена також можна зустріти під кожним фото та кожним предметом на виставці. Таким чином ми хотіли підкреслити важливість того, що не всі і не все в Уричі сприймали як непотріб, що завдяки багатьом небайдужим нам вдалось зібрати частинки історії села, які ще необхідно доповнити та зібрати в єдине ціле.

Таким чином ми хотіли підкреслити важливість того, що не всі і не все в Уричі сприймали як непотріб, що завдяки багатьом небайдужим нам вдалось зібрати частинки історії села, які ще необхідно доповнити та зібрати в єдине ціле
Тетяна Бей

Для нас було дуже зворушливо бачити, як на відкритті виставки в очах бабусь з’являлися сльози коли вони впізнавали на світлинах своїх рідних, як показували і розказували присутнім які предмети для чого використовувались, як правнучка на телефон фотографувала зображення своєї прабабці, як місцеві мешканці  переглядали інтерв’ю зі своїми односельчанами, яких вже немає серед нас,  як присутні ділилися один з одним емоціями, які їх переповнювали від перегляду виставки. В цьому мабуть найбільша цінність того що ми робимо.

Сподіваємося, що виставка буде цікавою не лише уричанам, але й для відвідувачів заповідника, а особливо містянам, вихідцям з сільської місцевості. Можливо для когось вона стане поштовхом до вивчення історії та збереженням родинних цінностей, сприятиме формуванню чи відновленню української колективної пам’яті та самоідентичності.

Є зал який показує контраст між старовинною та сучасною кухнею. Як виникла така ідея?

Тетяна: Це не єдиний контраст на виставці. Проте на відміну від іншого в якому показано, що різночасові речі можуть влитись в сучасний інтер’єр, у випадку «кухонних» предметів побуту, вони практично повністю витіснились з ужитку, сучасними аналогами. Хоча асортимент побутової техніки, який активно проштовхують через засилля рекламних засобів, часто призводить до того, що більшість приладів повторюють функції один одного і теж стають сучасним непотребом.

З іншого боку чим далі розвивається суспільство, тим сильніші рухи повернення до натуральних продуктів і відмови від технічних засобів обробки чи приготування їжі. За таких умов збереження зразків предметів побуту важливо при створенні аналогів для ведення здорового способу життя. В будь якому разі ми не пропагуємо відмовитися від сучасної побутової техніки, проте добре зважувати та аналізувати такі поняття як непотріб, і не так однозначно сприймати все, що нам нав’язують засобами маркетингу.

Чи є якісь цікаві історії пов’язані із збиранням цих предметів та загалом експедиціями?

Андрій: Неподалік Урича є безлюдний хутір – три закинуті господарки. Одного разу я туди потрапив і знайшов там ціле ярмо –предмет, якого нам не вдалось знайти в Уричі. Через рік я повернувся туди з колегами, щоб забрати це ярмо, а хутора немає – згарище.

Тетяна: Для нас дуже цінною виявилась інформація про те, що в Уричі в міжвоєнний період був свій професійний фотограф. Під час польового дослідження ми познайомились з дочкою фотографа, яка розповіла, що її батько був одним із активістів Просвіти, вчився в Дрогобицькій гімназії, професійно займався фотографією. Його фото частково презентовані на цій виставці, хоча ми мріємо зробити окрему виставку його світлин.

Для аудиторії ця виставка? Яке вона має значення для місцевої громади?

Тетяна: Ми не хотіли обмежувати аудиторію виставки, хоча зробити її зрозумілою для всіх надзвичайно складно. Під час підготовки виставки ми орієнтувались на відвідувачів Заповідника та місцевих мешканців. Різні категорії відвідувачів можуть знайти на виставці щось для себе. Для когось цікавим буде візуальне наповнення, хтось захоче заглибитись в концепцію виставки, ще комусь важливим буде пояснювальний опис до фотографій та предметів, для інших відео-супровід стане джерелом для рефлексій.

Ця виставка як схема-модель, яку можна накладати на інші населені пункти, локальні громади, бо проблематика є типовою. Тому кожен може через її призму винести якісь висновки для себе
Оксана Стефанишин

Оксана: Ця виставка як схема-модель, яку можна накладати на інші населені пункти, локальні громади, бо проблематика є типовою. Тому кожен може через її призму винести якісь висновки для себе. А для місцевих? Це все таки розповідь про них, про їх батьків, дідів які жили тут, створили сьогодення таким, яким воно є зараз.

Андрій: Місце самоусвідомлення, розуміння причетності до роботи заповідника

Як сприйняли цю виставку місцева громада?

Андрій: Впізнавали знайомі обличчя, будівлі і що найважливіше – свої предмети!)

Наталя: Загалом, позитивно. Вона навіяла багатьом спомини про минуле, про їхніх рідних, друзів.  На відкритті виставки приємно було спостерігати як жваво обговорюється побачене, як з трепетом розповідають уричани про своїх рідних, котрих вже немає серед живих, але яких вони впізнали на старих світлинах.

Почути можна було і  розмови про місцеві звичаї та  практичне використання  предметів матеріальної культури котрі представлені для огляду. Для багатьох таке незвичне поєднання минулого і сучасності стало приємною несподіванкою, бо уявляли собі це по іншому. Мабуть всі хто встиг вже побачити цю виставку, замислились над тим чи дійсно речі, які залишили їм у спадок предки є непотребом і якого ставлення вони заслуговують.

Дякуємо за інтерв’ю і за Вашу таку насичену музейну роботу.

Розмовляла Мар’яна МАКСИМІВ

Фото ДІКЗ «Тустань»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама