Тема Майдану не може бути проговореною, – журналіст

Майже за три роки після початку Євромайдану тема подій 2013-2014 року стає усе менш цікавою та приємною для українського суспільства. Про те, чому важливо тримати ці події у центрі своєї уваги та як говорити про них зараз, ІА «Дивись.Info» запитала автора багатьох текстів про Майдан та війну на Сході України, журналіста видання «Фокус» Дмитра Фіоніка.

– Чи зараз, майже по трьох роках, існує проблема відображення подій Майдану у плані якості матеріалу, його цікавості, широти тем?

– Питання тільки одне: професіоналізм передачі відомостей. Якщо виникає якась проблема тут, то вона можлива тільки в одній цій площині.

Якщо талановито написано, то ця тема буде цікава і зараз, за два роки. Можливо, в інтернеті особливого трафіку цього не принесе. Хоча і це питання заголовка, підзаголовка, моменту подачі – листопад, річниця. Але це момент «Зачепити або не зачепити» читача. А надалі, коли читач уже вчитався, то це питання якості матеріалу.

Щоб зробити матеріал цікавим, потрібно бути в думках залученим до цих подій. Передбачається, що у тебе має бути уявлення про стандарти журналістики і літературний смак. Але крім цього необхідна залученість людини до того, що відбувається у суспільстві.

Журналіста має щось чіпляти. Якщо тебе щось захоплює, турбує, ти не можеш від цього спати, то це ставлення передається читачеві: або він тебе зрозуміє, погодиться, або прийме твої слова з обуренням. Цей матеріал, який «грає», неможливо написати, якщо ти абстрагуєшся, мотивуєш це тим, що тобі потрібно заробити грошей або отримати позначку. Якщо ти не в цьому потоці, то зімітувати його не можна. Самому потрібно бути емоційним ключем.

– Яка мета журналістських матеріалів про Майдан зараз?

– Мета журналістики взагалі, в будь-якому жанрі і в будь-якому напрямку, завжди одна, і завжди свята – це боротьба з бісами. Спочатку їх потрібно побачити, а потім із ними боротися. Мене завжди вражав один факт: ми, начебто, живемо у суспільстві нормальних людей, де ніхто ні на кого не кидається. З іншого боку, в якій-небудь умовній бабусі знаходяться океани зла. Ця людина, начебто, нікого не вбиває, нікому не робить зла, але їй так цього хочеться.

Це проявляється тоді, коли чути щось на кшталт: «Демократи, вас на стовпах треба вішати, правильно вас Сталін розстрілював» (бісам все одно, під якими прапорами ходити - національному, міжнародному). Агресія, яка прихована, на перший погляд, в правильних, гарних людей, колосальна і чекає моменту проявитися.

Біс, будучи в духовній субстанції, шукає можливості матеріалізуватися. Як він може це зробити? Бабуся не почне вбивати, розчленовувати, вішати, катувати. Хоча їй хочеться. Вона має приховану енергію, ресентимент – заздрість, неповноцінність, що не мають виходу.

Макс Шелер писав про це, відштовхуючись від історії про те, що у Німеччині ожна людина у сутінковий час натягнула дріт над шосе. Тоді автомобілі не мали дахів, були кабріолети. Розрахунок такий, що цей дріт повинен був відрізати голови тим людям, які будуть проїжджати. Згідно із криміналістичними теоріями того часу, це був тяжкий злочин і він міг бути скоєний без мотивів, без вигоди. Розглядаючи цей злочин, Макс Шелер вирішив, що в суспільстві багато ресентіменту, тобто зла, що не знайшло виходу.

Повернімося до бабусі: звичайно, сама вона нікого не буде вбивати або розчленовувати, але якщо буде можливість проголосувати за когось, хто це зробить, то вона проголосує. Рейтинги комуністів та інших крайніх політичних сил у нас тому тривалий час і були високими, що в суспільстві було досить багато цього зла.

Те, що я розповів, є усього одним із проявів зла, бісів. Україна проходить крізь період катастрофи: ми побачили, як це зло працює під час війни. Виявилося, що всі дрібні біси, усі маленькі теми, над якими ми сміялися, за певного збігу історичних обставин можуть призводити до зовсім реальним вбивств людей, до тієї біди, що склалася на Сході України.

Що таке «ватнічество»? Це політичне жлобство. Але ніхто ніколи не ставився до нього серйозно. Цей біс дрімав – і раптом вийшов назовні, перетворився на досить потужного диявола, який, не володіючи особливими матеріальними ресурсами, прекрасно оснащений для вбивств.

Повертаючись до цілей журналістики: вона полягає у боротьбі із цими бісами.

– У чому полягає суть цієї боротьби?

– Думаю, правильно виходити із того, що людина і біс – різні сутності. Людина може бути одержимою бісом. Звичайно ж, правильно не вбивати людей, а виганяти із них бісів. Це метафора. Цей стан одержимості можна викривати на публіцистичному рівні, можна намагатися говорити про нього у психіатричних термінах, можна говорити у термінах духовних, але тут має місце соціальне зло. Мета журналістики – боротися із цим злом.

– Якщо оцінювати усе, що було написано про Майдан до сьогоднішнього моменту, саме за принципом боротьби з бісами, то чи було це дієвим і цікавим?

– Чи промовлено, чи написано про Майдан і війну все – думаю, що ні. Ця тема не може бути достатньо проговореною. Крім того, що ми боремося із бісами, важливо й служити ангелам, добру. У плані цього служіння добру, в контексті письменства про Майдан і війну мова йде про створення нового історичного епосу.

Будь-який стан суспільства у катастрофі – це певний поворотний момент, відштовхуючись від якого суспільство буде далі вибудовувати своє життя. Для радянського суспільства таким важливим переломним моментом була Друга світова війна. Чому є люди, які бігають із георгіївськими стрічками? Тому що вони живуть в рамках того історичного епосу. Хоча він до них має віддалене відношення.

Тоді створювався стан духу радянської людини, яка буде жити і будувати, спираючись на подвиг. І це неможливо було зробити відразу: Віктору Некрасову для роману «В окопах Сталінграда» знадобилося два роки, Борису Польовому для «Повісті про справжню людину» – рік.

Це було те, на що довгий час спиралася радянська держава. Вдало або невдало, але для державності це було архіважливо.

Те, що переживаємо ми, і та робота, яку виконують журналісти, письменники, художники, життєво важливе для української державності. Завдання полягає у створенні нового історичного епосу. Говорячи про те, треба чи не треба писати про Майдан і війні, ми говоримо про виживання нації. Просто немає альтернативи. Але коли ти пишеш, не треба думати, що ти пишеш спеціально для нації. Треба жити своєю душею, переробляти свої враження, не думаючи про щось надто високе. Адже потрібно думати про деталі, про просте, про те, що турбує тебе, особисто тобі не дає спати.

З іншого боку, це осмислення нового історичного досвіду. Адже якщо подивитися на Україну радянську і Україну післявоєнну, можна зрозуміти, що вони дуже різні.

Михайло ДРАПАК