Релігія потребує глибоких переосмислень, а часом і кардинальної переміни життя, – Єпископ Йосиф Мілян

155
Релігія потребує глибоких переосмислень, а часом і кардинальної переміни життя, – Єпископ Йосиф Мілян
Фото http://ugcc.kiev.ua/

Нещодавно в Брюховичах завершився Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Про проблеми, які обговорювали на цьому Синоді, а також про те, як Церква розвивається поза межами України, про виклики, які стоять перед УГКЦ, роботу з воїнами АТО та молоддю, ми говоримо з Головою Пасторально-Міграційного Відділу УГКЦ, Єпископом Йосифом Міляном.

— Цими днями в Брюховичах проходить Синод Єпископів УГКЦ. Які проблеми обговорюють під час його проведення?

Щороку з початком вересня, Єпископи УГКЦ з цілого світу беруть участь в Патріаршому Синоді. Цьогоріч до Брюхович прибуло понад 40 єпископів з різних країн світу. Його головною темою є дияконія, тобто служіння. Сьогодні часто говоримо про соціальну доктрину Церкви, тому на цьому Синоді значну увагу присвячено тематиці соціального служіння найбільш потребуючим людям. Розуміючи важливість такого служіння, при наших храмах сьогодні стрімко розвиваються парафіяльні організації «Карітас». В цей не легкий час вони особливо опікуються біженцями та вимушеними переселенцями.

При таких організаціях часто дбають про бездомних, де успіх має проект «Діти вулиці». Також надають допомогу в’язням, опікуються хворими та одинокими людьми, знаємо і про проекти де допомагають ВІЛ-інфікованим. Тобто спектр діяння такої організації є дуже широкий. В Київській архиєпархії, яку я представляю, а це 5 центральних областей України, ми розвиваємо ці структури справді в кожній нашій парафії.

Очевидно, що в цей важкий для України час, великі зусилля спрямовуємо на людей, які зіткнулися з рядом проблем через війну, а це як і військові з родинами, так і вимушено переселені особи, які втратили дім, роботу, та майно

З огляду на цю тематику під час Синоду звучали спеціальні доповіді, які були представлені відповідальними за соціальне служіння у нашій Церкві. Зазначу також, що окрім БФ «Карітас», співпрацюємо ще й з Мальтійською службою допомоги. Також розвиваємо такі організації як «Віра і світло», чи «Лярш», через які допомагаємо родинам і дітям з обмеженими можливостями. Створено також кілька організацій, які працюють з наркозалежними та алкозлежними людьми. Окрім цього є і сиротинці, та спеціальні проекти для жінок, які зазнали насильства в родині. Церква справді намагається бути присутньою в широкому колі соціального життя, та бути поруч потребуючих людей. Через таку багатогранність служіння Церкви, цьогорічний Синод Єпископів застановляється над питанням як найкраще послужити потребуючим людям. Тут треба сказати, що головне завдання Церкви не є соціальна допомога, адже ми не є соціальною організацією.

Проте Церква вважає, що для того, щоб проповідувати Слово Боже, треба також подбати про те, щоб людина не була голодна, мала де жити, та в що вдягнутися

Тобто проповідуючи Христову Благовість потрібно дбати про найнеобхідніші засоби для існування людини.

— УГКЦ завжди займала активну суспільну позицію. Які виклики перед Церквою бачите сьогодні?

Ми завжди намагаємося адекватно реагувати на виклики часу. Почалася війна і ми почали служіння Церкви в умовах війни. Понад 120 наших священиків як військові капелани, послужили та продовжують душпастирювати в зоні бойових дій. Щоб таке служіння було якісним, нам вдалося у прифронтових смугах звести військові каплички, в яких сьогодні зі своїми душпастирями моляться захисники нашої землі.

Коли в Україні було проголошено мобілізацію, тоді були актуальні питання: «Якою в цій ситуації має бути постава Церква? Чи закликати до мобілізації, чи відчути сльози матері, її тривогу, та казати, щоб хлопці не йшли до війська?». Церква тоді мала зайняти чітку позицію та сказати своє слово, щоб народ знав, як має ставитися до мобілізації

Тоді було видано навіть окремий лист. Була окрема інструкція єпископату, щодо поведінки священиків в умовах війни. Такі документи ми перекладали на італійську мову і везли до Ватикану, щоб Папа знав, про те, як ми діємо в цих умовах. Зазначу також, що коли мають проводитись президентські чи парламентські вибори, видається тоді окреме послання до мирян і священиків, яким Глава УГКЦ пригадує як мають поводитися в умовах передвиборчої агітації.

Яскравим прикладом реагування Церкви на виклики часу є остання заява нашого Патріарха щодо ціни на газ. Блаженніший Святослав пояснив у ній, що ми не хочемо, щоб Церкві давали преференції. Думка Церкви є такою, що якщо ціна на газ є обґрунтована, то ми повинні платити так само, як і всі люди, адже не хочемо серед зубожіння народу мати якісь преференції. В такий спосіб ми завжди пробуємо реагувати на всі виклики та проблеми в нашій країні.

Дехто, мабуть вважає, що ми повинні реагувати якось інакше, краще, більше, та частіше. Скажу відверто, все, що ми робимо, пробуємо робити це в дусі пошани до народу та проводу держави, але передусім в дусі правди, бо як говорить Христос: «Шукайте правду і правда визволить вас». Ми ніколи не були тою Церквою, яка мовчала на гріх та його пригладжувала. Можна пригадати тут постать Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який чи не єдиний з католицьких єпископів цілої Європи, відважився звернути увагу Гітлеру на гріх вбивства та знищення євреїв. Ніхто не мав тоді такої відваги, як цей Митрополит. Він добре розумів, які можуть бути наслідки цього гріха. Богу дякуючи наша Церква й надалі йде тою дорогою, але це також сьогодні вимагає від нас великої відваги.

— Ви згадували про позицію Церкви щодо мобілізації. Очевидно це була складна моральна дилема. З одного боку йдеться про захист своєї землі, а з іншого все ж про необхідність вбивати.

Багато робимо висновків з досвіду наших капеланів, які працюють на війні. Наші священики розповідають, що людина, яка вбила іншу людину, розуміє, що вкоєно зло. Така людина розуміє, що означає вбивство, розуміє, що людське життя навіть ворога, є теж життям, яке подарував їй Господь Бог. Коли на це реагувати мовлячи: «вбив ворога, це не тяжко, нічого в тому страшного» – то і так людське сумління не погоджується з подібною інтерпретацією.

Дуже важливо, що наші священики є разом з солдатами в тих жахливих умовах війни.

Пригадую як один капелан, мій товариш з поза меж України, також поїхав на фронт. Він розповідав, як бійці йшли на передову в окопи, а він тим часом робив затишок в бліндажах, та все прибирав. За якийсь період часу військові побачили, що це не була демонстрація чогось, побачили, що такий є стиль його життя - служити

Я думаю, що такі особи викликають велику повагу, а найголовніше довіру.

Священик може бути добрим проповідником, гарно співати Божественну Літургію, але коли у нього бракує людяності, то нічого не поможе. Відомий наш священик о. Андрій Зелінський, єзуїт, є невеликого росту, але є дуже потужною духовною особою. Він робить величезну справу, та має неабиякий досвід з передової. Дивлячись на нього можна робити висновок, що це місце утверджує й зміцнює уміння, та теорію, яку богослови отримують в часі навчання в семінарії, а навіть думаю, що й практику парафіяльного життя.

— Як Ви оцінюєте розвиток Церкви, як організації, поза межами території де вона традиційно має вплив, зокрема у Центрі та на Сході України?

Очевидно після зміни політичної системи в Україні, почали активніше розвиватись наші спільноти в Центрі та на Сході нашої країни. Це зумовлено тим, що греко-католикам, які були вивезені радянською владою на Сибір, не дозволяли повертатися на свої терени. Тому вони осіли на Сході та Півдні України. Завдяки цим людям, сьогодні на цих теренах засновані наші громади, які зараз стрімко розвиваються. Але тут, я б говорив не тільки про Україну. Сьогодні українці емігрували до багатьох країн світу. Історія нашого народу говорить про те, що куди йшли наші емігранти, туди за ними йшли й наші священики. Можливо, що й саме через це сьогодні маємо добрі стосунки з багатьма країнами світу. Відтак у нашій Церкві є цілий Пасторально-Міграційний Відділ, який очолюю. Його місією є опіка над греко-католиками розсіяними по всьому світі, там, де немає ще постійних структур нашої Церкви. Це загалом 49 країн, в яких ми вже подбали про душпастирську опіку.

Сьогодні наша Церква присутня навіть в Об’єднаних Арабських Еміратах, де цього року на Великдень у храмі було понад тисяча осіб

Там вже є створена українська школа, а люди дедалі більше цікавляться побудовою нашої церкви.

Окрім цього також надходять прохання про душпастирську опіку в Китаї, що більше, наші вірні є в Японії. Влітку ми відвідали Кіпр, де сьогодні є потреба творити хоча б дві греко-католицькі громади. Розширюємося в Греції, та маємо біля 20-ти священиків у Португалії. Маємо ще громади та священиків у Прибалтиці, а саме в Латвії, Литві та Естонії, там потреба сьогодні вже нових священиків, як рівно ж потреба хоча б двох священиках для Казахстану. Так насправді, то нам сьогодні потрібно близько 200 священиків, готових душпастирювати можна сказати на місійних теренах. Тоді ми могли б хоча б частково забезпечити потреби наших вірних. Хочу цим сказати, що говорячи про послугу Церкви, ми не обмежуємося лише до теренів України, але говоримо про душпастирювання Церкви там, де є наші вірні.

Скажу більше. У 2001 році на Синоді Єпископів УГКЦ в Бразилії, наша Церква прийняла стратегію розвитку до 2020 року. Це можливо звучить трохи дивно щодо Церкви, але ми вважаємо за потрібне відповідати на виклики часу. Мета цієї стратегії є відповідь Церква на потреби своїх вірних.

— До 2020 року залишилося вже зовсім небагато і можна підвести хоча б попередні підсумки. Наскільки вдається дотримуватися цієї Стратегії, чи слідує Церква у визначеному напрямку?

Ми не тільки прийняли стратегію, але для її втілення створили групу осіб, які контролюють виконання цього процесу. На кожний рік виробляються нові методики, практики, програми, через які пристосовуємося до нових умов, змін, та різних ситуацій.

Для досягнення поставленої мети двічі на рік збирається велика група священиків, а ще частіше збираються менші локальні групи. Всі вони з великою відповідальністю ставляться до реалізації поставлених завдань.

Зокрема минулого року в Івано-Франківську відбувався Собор, у якому взяли участь не тільки єпископи, священики, та монашество, але й миряни з цілого світу. Даний Собор проходив властиво в світлі цієї Стратегії 2020. Так от після нього було проведено ряд пособорових конференцій. Кожна єпархія тоді намагалась втілювати в життя Соборові рішення та постанови. Робилось це задля нашого ефективнішого служіння іншій людині, адже предметом служіння нашої Церкви є конкретна людина та спасіння її душі.

— Ви багато часу посвятили роботі з молоддю, чи важко зараз працювати з молодими людьми, які мабуть є більш прагматичними та приземленими, ніж їхні батьки?

Думаю, що велика частина молоді не заангажована в духовне життя, через те, що вона його ніколи не пізнала. Релігія потребує глибших переосмислень, а часами кардинальної зміни життя. На жаль людина не завжди готова змінюватися, особливо тоді, коли випрацювала свій стиль життя. Тому дуже часто діти, а потім молодь не бачать правдивого релігійного християнського життя в родині. Потім йдуть до школи, а там є те, що є. Так само в університеті. Поступово, малими кроками віддаляються від Церкви.

— Як Церква на це реагує?

Колись я очолював молодіжну комісію, тоді ми пробували прийти до вищої школи, тобто заснувати так зване «академічне душпастирство», яке в Європі розвинуте на досить високому рівні. Ми не хотіли отримувати від університетів чи інститутів зарплату, ми просто хотіли бути серед молоді. Для цього ми мали різні програми, а навіть запрошували багатьох ректорів ВУЗів до Ватикану, де нам презентувати, як діє у Європі академічне капеланство.

Тоді я доклав чимало зусиль, для того, щоб кожна парафія заопікувалася хоча б коледжами або технічними училищами, які були на території даної парафії. Адже я переконаний, що духовенству потрібно йти до дітей і з ними бути. Ми на жаль живемо ще у світлі відокремлених стосунків держави та Церкви. Проте якби Церква була присутня в школі та університеті, а капелани у війську та лікарні, як воно і сьогодні розвивається, то мені здається, що наша молодь була б іншою – кращою.

Цьогоріч я мав нагоду бути свідком як у Кракові (Польща), в липні, на Світовому Дні Молоді було понад 2 мільйони людей. Всі були щасливі та усміхнені, обнімалися, та браталися. Це дуже чітко свідчить про те, що християнство не забирає, а навпаки додає та збагачує

Іншим яскравим прикладом є участь молоді у Різдвяних зустрічах ТЕЗЕ, на яких разом збираються сотні тисяч молодих людей з Європи. Ті, хто вперше туди потрапляє, приїжджають додому преображеними.

Думаю, що ми як церква ще замало маємо таких молодіжних таборів. Правда не завжди маємо фінансове підґрунтя це робити, хоча маємо гарні програми. Дуже шкода, що не можемо охопити більше число дітей і молоді для того, щоб їм відкрити правду на Бога та на Його Слово. Для прикладу в багатьох єпархіях, а зокрема й в Київській архиєпархії існує проект «Канікули з Богом». Реалізовуючи його, ми збираємо дітей біля наших храмів. Зранку вони приходять до церкви, в часі обіду ми їм даємо якусь перекуску, і ввечері вони йдуть додому. Буває й так, що діти плачуть, та не хочуть розходитися додому. Для прикладу минулого року, якось зранку під час таких канікул, наш креативний священик о. Максим Рябуха, СДБ, не зміг прийти до дітей, то вони тоді розплакалися. Настільки він вміє їх заангажувати, та проявити їм любов до Церкви, Божого Слова, та молитви. Тобто в нас робиться дуже багато, але ще далеко недостатньо. Причин на те є багато. Тому цього року Синод застановився властиво над соціальним служінням, щоб огорнути ним найбільш потребуючих людей.

— Не є таємницею, що в Польщі останнім часом посилилися антиукраїнські настрої. Вандалізм на українських пам’ятниках, напад в Перемишлі, зрештою ухвали Сейму та Сенату щодо подій на Волині. Чи підіймає Українська Греко-Католицька Церква свій голос в таких дразливих ситуаціях?

Ті речі, які відбуваються в Польщі, вони інспіровані з поза її меж. Просто ще не всі змогли це зрозуміти. Ми надто близько наблизилися з Польщею до співпраці, та не всім це подобається. Рішення Сейму – це політичне рішення. Тому політики говорять, що це рішення було інспіроване маргіналами. Богу дякувати, Церква в Польщі цього не підтримала.

Блаженніший Святослав має досить добрі контакти з Єпископатом Польщі, зокрема з Примасом, який солідаризується з Україною. Він був цього року на нашій велелюдній всенародній прощі в Зарваниці. Нам сьогодні важливо зберегти ці добрі стосунки, та розвинути їх в кращу сторону.

Вважаю, що Україна і Польща ці неприємні прецеденти мають пережити та не акцентувати на них. Якщо будуть відкриватися наші історичні рани, то це не приведе до того, до чого маємо стриміти як сусідські добрі народи.

— Чи на Вашу думку нещодавня канонізація Матері Терези, була закономірним кроком?

Загалом Католицька Церква традиційно довго йде до канонізації святих. Але я переконаний, що Католицька Церква та світове християнство її давно вважали святою. Приклад життя Матері Терези є живим для багатьох. Можна розважати, як жити по християнськи на прикладах святих IV століття, золотої доби християнства, але ми хочемо знати те, як сучасна людина бореться за Бога у власному серці. Тут Свята Мати Тереза є такою зразковою постаттю. Вона власним прикладом показала як можна жити в сучасному світі по християнськи, та як правильно ставитися до всіх людей, не в залежності від їх культури чи віросповідання. Вона рятувала життя і здоров’я, совість і віру людей, які далекі від християнства. Думаю винесення її на престол Католицької Церкви є адекватним і вчасним. Сподіваюся, що вона стане покровителькою тих процесів, про які ми говорили на Синоді.

Спілкувався Володимир ГАЛЕЧИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама