Війна капітана Вишневського

256
Війна капітана Вишневського

27-річний капітан Володимир Вишневський – герой АТО, нагороджений орденом Богдана Хмельницького, був важко поранений під час облоги 32-го блокпоста на Луганщині. Сьогодні він продовжує службу вже як викладач Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.

Стати військовим у Володимира було написано, можна сказати, на роду. Батько теж військовий, служив у десантних військах у Хирові, а сьогодні воює у складі батальйону «Шторм».

«Змалечку завжди був при частині. Але, правду кажучи, коли був дитиною, то навіть не задумувався про те, щоб стати військовим. У школі вже якось так трапилося, що прийняв рішення вступити у військову академію. Мама була проти, казала, що одного військового досить у сім’ї.

А батько сказав: «Сам обирай, життя військового – не така проста штука».

Зрештою, хтось грався машинками, конструкторами, а в мене – військова техніка,  бо тато був техніком роти, то він мене завжди із собою брав. Я і на БТРах катався і зброю в руках тримав. Мабуть, все це і вплинуло. Плюс виховання. Бабуся все повторяла, що військові – це захисники», – розповідає Володимир.

На запитання, коли Володимир зрозумів, що буде війна, він не задумуючись відповів: «У січні 2014-го! Я тоді був у відпустці. Пам’ятаю, як сварився з дружиною і її мамою. Вони казали, що ось, мовляв, народ за розум взявся. А я їм казав: «Не будьте наївними, почнеться війна». Було зрозуміло, що Путін просто так це не пропустить», – продовжує капітан Вишневський.

Для Володимира війна почалася наприкінці серпня 2014 року. Тоді йому, 24-річному офіцеру, довелося командувати бійцями, деякі з них були на 10, а то й на 15 років старшими за нього.

dscf6891-min

«Це були не просто люди, яких направив військкомат. Переважна більшість – добровольці. Вони самі приходили до військкоматів і просилися, щоб їх взяли, а тоді вже їх розподіляли по частинах. З хлопцями ніяких проблем не було і вони всі прекрасно розуміли, навіщо вони сюди прийшли, куди вони потрапили і куди поїдуть. За тих 20 днів на полігоні перед відправкою на схід вони всю інформацію вбирали як губка. З ними було дуже легко і просто працювати», – згадує Володимир.

30 серпня 2014 року четверта рота 80-ої бригади ВДВ прибула у селище Побєда. Після спокійної ночі, зранку позиції українських сил накрили вогнем з «Ураганів».

Володимир пригадує, що ніхто не пояснював, куди відправлять, які будуть завдання, але всі здогадувалися – на хлопців чи як, любить казати Володимир, дядьків чекав Луганський аеропорт.

«Перший батальйон нашої бригади був саме у Луганському аеропорті. Тому ми зрозуміли, куди поїдемо. Там тривали дуже запеклі і криваві бої, були великі втрати з обох сторін. Але коли ворог пішов у наступ танками, а в наших були лише БТР-80, було прийнято рішення про відхід з аеропорту, і 1 вересня перший батальйон залишив позиції», –  продовжує офіцер.

«Після того моя рота і сусідня отримала наказ їхати під Луганськ. Ми стали на Щасті охороняти міст через Сіверський Донець і понтонний міст, а 5-та рота поїхала ще далі – в селище Металіст», – розповідає капітан.

Вже 5 вересня було оголошено перемир’я.

«Я не знаю, які задачі ставилися перед російськими військами, цими незаконними бандами ДНР-ЛНР, але склалося враження (перемир’я мало розпочатися о 18.00), що вони мали вибити наші війська за рубіж Сіверського Дінця. Що вони і зробили. У наступ тоді пішли конкретні сили – танки, артилерія. Дуже були важкими 4 і 5 вересня», – згадує Володимир Вишневський.

Втім, після оголошення перемир’я легше не стало, хіба що ворожих обстрілів дещо поменшало.

«Розумієте, ця війна дуже складна. У більшості випадків, ти ворога навіть не бачиш. Бо він десь там – в окопах, лісоСмузі, його не видно.

Звісно, були і близькі сутички. Наприклад, на 32-му блокпосту, коли упритул працювали – вже мало не до рукопашного бою доходило. А в більшості випадків працює артилерія. Коли знаєш, що тебе накрили, відразу наша артилерія дасть відповідь. А після оголошення перемир’я, стало складніше. Бо ворожа артилерія працює, а нашій дозволу на відкриття вогню у відповідь не дають», – продовжує згадувати воєнні будні.

Запитую чи доводилося все ж віч-на-віч спілкуватися з ворогом? «Так, було, – згадує Володимир. – На 32-му блокпості довелося вести переговори з таким собі дядею Вовою, підполковником, командиром батальйону «Вежливые люди». Там довкола були соняшникові поля і саме настав час збирати врожай. Місцеві спочатку пішли до противника, а потім до нас, щоб дозволити їм зібрати соняшники. Тоді ми з тим дядею Вовою на нейтральній смузі зустрічалися. Він розповідав, що він звичайний пенсіонер, колишній військовий і прийшов захищати свою землю. Та я сумніваюся. Це ми воювали за ідею, тому що це наша земля, на яку прийшов ворог. І кожен воював за свою сім’ю. Ніхто не хотів, щоб подібне повторилося у Західній Україні. Щоб наші сім’ї ховалися по підвалах від обстрілів, голодували… Ми бачили, як живе там мирне населення. Допомагали їм, чим могли. Якби ми там не встали і не зупинили ворога, то хтозна, куди б він дійшов».

Перших кілька днів війни були, мабуть, одними із найважчих і для Володимира, і для його бійців. Капітан пригадує, як нібито й були всім більш-менш забезпечені, але часом бракувало елементарного, тої ж форми і підрозділи нагадували циганській табір – кожен одягав те, в чому йому було зручно.

«Носили і німецьку форму, і австрійську, і американську, і британську. А потім сталася така прикрість, що коли виходили з Побєди, то всі речі були втрачені. Вціліло тільки те, що мав при собі. Навіть шкарпеток змінних не було. Коли ми приїхали у Щастя, то ще кілька днів не можна було ні помитися, ні поголитися, ні навіть зуби почистити. Але десь на третій день після оголошення перемир’я і припинення обстрілів до нас змогли дістатися волонтери. То ж навіть цигарок не було. Курити хочеться, а магазини розбиті, розграбовані», – каже капітан Вишневський.

Цікавлюся, як складалися стосунки з місцевими. «Коли ми їхали ешелоном, то навіть у Харківській області було таке, що люди виходили на подвір’я і показували нам непристойні жести. Це було образливо. А коли приїхали на місце – Щастя, Лисичанськ, Сватове, Старобільськ, де люди побували вже в окупації, в них появилося розуміння, що таке жити при українській владі, а як жити при режимі «ЛНР». Наше перше завдання – це захист населення. Ми людям чим могли, тим і допомагали. Приходили дідусі і бабусі з окупованих сіл, просили поїсти, бо в магазинах нічого не було, пенсію не видають, а це осінь – поля згоріли, врожай не зібрали. Люди голодували. Ми віддавали їм свої сухпайки, консерви. У дитячий садок завозили продукти. Дітвора була задоволена, бо привезли багато згущеного молока і багато солодощів. У Щасті ніякої ворожості не відчував. Зрозуміло, що багато з місцевих були на боці противника, але поки війська були там, то вони додому не подавалися. Дуже запам’яталося, коли ми їхали колоною на 32-ий блокпост, то проїжджали через Лисичанськ, де на зупинці було багато людей, і ось бабусі нас хрестили», – продовжує Володимир.

32-ий блокпост згодом назвуть долиною смерті між Щастям і Смілим.

Тут в оточенні опинилися бійці з «Айдару», 80-ої, 95-ої бригад та Нацгвардії. Запеклі бої тривали щодня, часом по 6-8 годин. А для Володимира Вишневського тут 13 жовтня 2014 року закінчилася його бойова місія на сході.

Так сталося, що командир роти був сам, коли у нього влучив осколок. Володимиру відірвало ліву ногу, а права теж була сильно пошкоджена.

«Коли організм перебуває під діє адреналіну, то здається, що час тягнеться дуже повільно. Не знаю, скільки я там часу кричав і матюкався в бік ворога, але потім зрозумів, що треба надавати собі медичну допомогу – наклав джгут, вколов знеболювальне, перемотав одну ногу, спробував перемотати іншу. Побачив, що в тому нема сенсу, бо крові майже не було. Організм людини дуже складний механізм і він швидко пристосовується до екстремальних обставин. Там такі діри були, такі рани, а крові не було. Потім намагався добратися до своїх. Повз, повз, доки мої хлопці не вийшли мені назустріч і мене не підібрали. Один із сержантів, які мене підібрали, тепер мій кум. Я його доню хрестив. Хлопці мені життя врятували. Хоч я собі й надав першу допомогу, але цього було не достатньо. Мене треба було евакуювати до блокпоста. Хлопці пройшли через соняшники, хоч і йшов дуже жорстокий бій, і на руках мене витягли, віднесли до безпечної зони, повантажили в БТР», – далі згадує капітан Вишневський.

А далі були шпиталі – спочатку в Лисичанську.

«Частина лікарів там були місцеві, частина – добровольці. Вони дуже швидко вирішували, кому яка допомога потрібна і відправляли в шпиталі на Київ, Одесу, Львів… Я б дуже хотів зустрітися із лікарем, який мене оперував у Лисичанську. Я правду кажучи, навіть не знаю, як його звати. Обов’язково поїду туди і знайду його, щоб подякувати. Він мені врятував життя. Після їхньої медичної допомоги в мене проблем із здоров’ям не було. Там я пролежав десь добу, потім мене направили у Сватівський польовий госпіталь. Там швидко обстежили і вертольотом відправили на Харків. А через два дні – до Львова. Рідне місто, рідний шпиталь. Там вже дружина могла приходити, було легше», – розповів Володимир.

А тим часом, коли командир роти отримав поранення, вдома відбувалися якісь містичні речі, які досі ніхто не може пояснити. Спочатку дуже почала плакати маленька донечка, а в матері розболілася нога і саме ліва. Дружина кинулася телефонувати, але телефон Володимира згорів у БТРі, зрештою вдалося зв’язатися із батьком, а вже він через знайомих розшукав сина. Радив не казати коханій, що сталося, але вона і так все зрозуміла.

«Я бачив, як дружини покидали хлопців, які були поранені, хоча в них і руки, і ноги були на місці. Тому десь цього теж дуже боявся. Якось навіть під впливом ліків сказав, мовляв зрозумію, якщо дружина захоче піти від мене. Все закінчилося потиличником і фразою: «Ти що таке мелеш?» – з посмішкою згадує боєць.

Володимира Вишневського нагороджено орденом Богдана Хмельницького. Сьогодні він продовжує служити, але вже як викладач військової академії. «Викладаю, будову бронетанкової техніки. Розповідаю курсантам про схід, про мій бойовий досвід. Як у польових умовах провести швидкий ремонт», – ділиться Володимир.

А наостанок цікавлюся, як довго, на його думку, ще триватиме війна?

«Вона не залежить від армії. Якби керівництво країни хотіло її закінчити, то силовим методом це б зробили – взяли під контроль кордони, зачистили той самий Луганськ, Донецьк. Але це війна насамперед політична, і все залежить від політиків», – закінчує капітан Вишневський.

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!
ПОДІЛИТИСЬ

Реклама

Loading...

Реклама