Повернення з небуття: суд реабілітував холодноярських отаманів

 

СБУ і маленькі хитрощі

Для Романа Миколайовича повернення із забуття імен тих, хто під чорним прапором повстанців боровся за волю України, стало справою честі. Уродженець Горлівки, лікар за освітою почав відкривати світові одне за одним прізвища холодноярських отаманів, незаслужено поховані під вантажем і так непростої української історії.

А почалося все 1996 року. Тоді вийшла перша книга Романа Коваля у співавторстві про Холодний Яр під назвою «Героїзм і трагедія Холодного Яру». Наступного року, 1997-го, вийшла книжка «Кость Блакитний, отаман степової дивізії».

«Цього ж року я почав працювати над книгою «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії». І я стикнувся з тим, що не знаю дат народження більшості цих отаманів, місць їхнього народження і дат смерті.

Особливо важливо мені було знати дати смерті і обставини смерті, бо хотів написати цю книжку про тих борців за волю України, які гідно закінчили своє життя. Адже ми знаємо, що всяке бувало.

Герой, герой, герой, а потім його беруть у полон, катують, і він всіх здає. Я не хотів писати про таких людей. Щоправда, про деяких з них я писав пізніше, але цього разу концепція книжки була про світлих людей, які почали боротьбу за волю України і гідно завершили, не зрадивши Батьківщину. І тут я довідався, що на цих хлопців є кримінальні справи у державному архіві СБУ», – розповів Роман Коваль.

Однак, згідно із законом, доступ до подібних документів могли мати лише родичі. Десь у той час пану Роману на очі потрапила газета «Літературна Україна» із статтею заступника голови СБУ Володимира Пристайка у співавторстві з Юрієм Шаповалом про репресованих письменників. Тоді дослідник вирішив звернутися напряму до Пристайка і написав йому листа на адресу СБУ. Як то кажуть, навіть без повідомлення.

«Як не дивно через тиждень мені телефонує один такий русак, так цвенькає по-особливу (кияни російською зовсім не так говорять) і каже: «Я директор архіву СБУ Олександр Пшенніков, у мене є доручення він Володимира Ілліча Пристайка організувати вам зустріч». Я, звичайно, охоче погодився. Спочатку була розмова з Пшенніковим і він тоді сказав: «Ви ж розумієте, що ми не маємо права. Ви не дуже перегинайте палицю, коли будете писати». А в мене в той момент відбувся такий вихід енергетики і я кажу: «Пане Олександре, як можна перегинати палицю, коли життя, історія її вже перегнули, коли матері їли своїх дітей. Як можна перегнути палицю?!» Він промовчав», – продовжує Роман Миколайович.

Надії отримати цілковитий доступ до документів практично не було. Президентом був Кучма, а його адміністрацію очолював чи то Табачник, чи Меведчук.

«Тоді мені сяйнула геніальна ідея і я сказав Пристайку: «Пане Володимире, я розумію, що ви не маєте права за законом дати мені ці кримінальними справами для ознайомлення, але дайте мені можливість ознайомитися лише з анкетами, тобто як хто був по батькові, де народився, коли народився, склад родини і обставини смерті. Бо якщо він зрадив, то я писати про нього не буду». І він дав мені загальну резолюцію на листі – «сприяти», нічого не уточнюючи», – зазначив дослідник.

Тоді Роман Коваль став одним з перших істориків, дослідників, хто отримав доступ до цих архівів. Щоправда, за однієї умови – доки письменник вивчав папери, поряд мав сидіти майор СБУ. І він справді сидів, але невдовзі йому це набридло і він дедалі частіше залишав пана Романа наодинці з документами.

«Звичайно, я використав це по повній програмі, передивився не тільки анкетні дані. Офіцер виявився людяним, він допоміг мені відшукати справу мого дідуся, який був родом з Галичини, Куликова, сидів у Лук’янівській в’язниці лише за те, що був галичанином. До речі, в архіві я зустрівся з дружиною Івана Світличного Леонідою. Ми були й раніше знайомі, бо в 1990 році я лікував Івана Світличного. Вона працювала над справою свого чоловіка», – згадує історик.

Документ за документом, том за томом і, зрештою, усі ті кримінальні справи лягли в основу книги «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії».

«На превеликий жаль, тоді не можна було фотографувати. Я дав запит десь на 110 копій документів, звернень, фотографій, то задовільнили десь лише півтора десятка запитів, а все інше проігнорували.

Коли я пізніше працював в архіві, зокрема над справою отамана Хмари-Харченка, то вони навіть деякі сторінки заліплювали папірусним папером, бо там було про їхню агентуру, хто зрадив Хмару-Харченка.

Хоч вже на той час і не було КДБ, не було Радянського Союзу, але вони надзвичайно оберігали таємниці КДБ і не видавали їх. Тоді я почав писати листи про реабілітацію отаманів, на які ніхто не відповідав. Писав я і Кінаху, який був прем’єр-міністром, і Володимиру Литвину – голові парламенту,  Михайлові Потебеньку – генеральному прокурору, одне слово, всім посадовим особам. Єдиний, хто мені відповів, це була уповноважений із захисту прав людини Ніна Карпачова. Пописав я років 7, а потім втратив віру», – з сумом продовжує Роман Миколайович.

Тим часом дослідник продовжував в інший спосіб «реабілітувати» забутих холодноярців: писав книжки, знімав фільми, робив радіопередачі, встановлював пам’ятники, організовував вшанування у Холодному Яру тощо.

Fb в допомогу

Тим часом, як то кажуть, у гру вступило молоде покоління.

«Дочка Василя Герасим’юка Олена, юна поетеса, створила зі своїми хлопцями (туди входять ті, котрі сиділи за звинуваченням у вбивстві Бузини, Медведько і Поліщук) в Інтернеті розстрільний календар. Я їм вислав документи за 1994 рік, які знайшов у тих справах. Це жахливі документи про те, що наші отамани, наші борці за волю не підлягають реабілітації», – каже історик.

Річ у тім, що прокуратура щодекілька років переглядає справи тих, хто підлягає реабілітації. Однак у справах були практично під копірку написані документи, про те, що такий-то «боровся з робітничо-селянською владою, реакціонер, контрреволюціонер».

«Маразм, вже нема тої радянської влади, а визначення про боротьбу із радянською владою зі зброєю у руках досі використовують.

Це було жахливо. Я зрозумів, що прокурори – це просто покидьки, мерзотники, яким не болять долі найкращих синів нашої Батьківщини.

Вони безсердечно до справ долучають висновки ворогів України, смердючих, кровожерливих чекістів. Я тоді зненавидів цю прокурорську систему. А зараз із радістю бачу, як вона оновлюється, як з’являються і в суддівському і в прокурорському корпусі люди патріотичних переконань», – розповів пан Роман.

Свою роль у цій історії зіграли соціальні мережі. На сторінці Олени Герасим’юк документи про відмову у реабілітації побачив юрист Олександр Северин, який і звернувся із клопотанням до суду. Крім того, сесія Черкаської обласної ради прийняла рішення звернутися до прокуратури.

«І ось це рішення про реабілітацію було прийняте 18 жовтня. Це було колективне наше досягнення, колективна наша радість і перемога», – зазначив дослідник.

До речі, це не перше судове рішення у справі холодноярців, однак перше позитивне.

«Проблема прийняття цього рішення полягає в тому, що досі діє закон про реабілітацію жертв політичних репресій, прийнятий навесні 1991 року, у квітні, тобто за три місяці до проголошення незалежності. У тому законі чітко вказано, що всі, хто із зброєю у руках боровся проти радянської влади – це бандити, злочинці і реабілітації не підлягають. І цей закон є базовий, його не можна було обійти. Я не раз звертався до своїх товаришів – депутатів Верховної Ради, щоб бодай внести зміни. Щодо нинішнього рішення, то ключову роль відіграв закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки. Саме цей закон визнає комуністичний режим 1917-1991 рр. злочинним і таким, що здійснював політику державного терору. Виходить, що холодноярці вели боротьбу проти цього режиму», – наголошує письменник.

Одними з першими про реабілітацію холодноярців дізналися їхні родичі – племінниця отамана Дениса Гупала Тамара, яка 25 років чекала цього дня, писала у всі можливі і неможливі інстанції. І двоюрідний онук отамана Ларіона Загороднього Віктор, який тільки й сказав: «Аж не віриться».

«У тому рішенні суддів зазначено, що холодноярці були необгрунтовано засуджені з політичних мотивів. Таке рішення може бути покладене в основу рішень інших суддів, інших колегій. Ми сподіваємо, що це тільки початок», – сказав Роман Миколайович.

Історик закликає всіх, кому відомо про таких борців за волю України, не чекати і самим звертатися до судів, вимагаючи реабілітації героїв.

Оксана ДУДАР