Засуджені вояки АТО. Колонка Віктора Чарномського

На жаль, цільної картини, обґрунтованої на фактах, не подав ніхто… Щоб розставити крапки над "і" та з'ясувати реальну послідовність неоднозначних подій у ніч  22 лютого 2015р. пропонуємо разом, на підставі документів дослідити, чому і як сталася трагедія в мирному місті та зробити власні висновки, що можливо кардинально не будуть збігатися з вироком суду…

Темні плями лютневої ночі

Четверо  молодих парубків, що були гостями міста Лева, не так давно пройшли випробування «вогнем» у зоні АТО і, перебуваючи у відпустці, вирішили відвідати цю культурну столицю держави, як єдине з міст України, занесене до спадщини ЮНЕКО.

Вже пізно в вечорі, після оглядин історичних місць, одесити Віктор Жикол, Михайло Марзак, киянин Володимир Мазорчук і мешканець м. Ніжин Олег Мирошник направилися до одного з розважальних закладів в центральній частині міста.

По третій годині ночі, хлопці та подруга Віктора Жикола п. Олена,  вирішили повернутися на відпочинок до готелю. Друзі підійшли до таксі на площі Ринок, яке було припарковано майже під самісінькою міською Ратушею. Однак нічні ціни львівських таксистів явно «кусалися», що і викликало розгублення у армійських відпускників.

На пропозицію хлопців до водія врахувати їх належність до когорти бійців за незалежність держави, після недовгих торгів на підвищених тонах, перевізник відреагував звичайним у таких випадках жестом: потягнувся рукою під сидушку де знаходився контраргумент – монтіровка.

На Михайла Марзака це подіяло як пряма погроза… («Марзак Михайло – кулеметник, завдяки професійним та сміливим діям якого ворожому БТРу жодного разу не вдавалось наблизитись на небезпечну для українців відстань. Також брав участь у контр-диверсійній та розвідувальній роботі на нейтральній території у с. Піски»,  – характеристика бійцю надана п. Петрівським Антоном Орестовичем, командиром відділення). Злякати його, після пережитого на передовій, такою залізякою було б смішно, а нервове напруження та вжиті ввечері напої «для зняття стресу» зіграли свою негативну роль – у відповідь в руці блиснув бойовий ніж.

Олег Мирошник, який був поруч, спочатку було обурився такою гостинністю місцевого водія. («Мирошник Олег – неодноразово брав участь у контр-диверсійних та розвідувальних діях у с. Піски. Також є одним з захисників Донецького аеропорту ( перебував на метеостанції ДАП) - п .Петрівський А. О.). Тим  не менше, коли побачив поріз на руці таксиста, що був нанесений Михайлом, негайно почав заштовхувати водія в авто, аби не дати розпалитися шарпанині до бійки.

Припиненню непорозуміння посприяв і Віктор Жикол («Під щільним обстрілом ворожого АГС брав активну учать у відбитті ворожої атаки на позиції української армії. Активно допомагав місцевим мешканцям, зокрема їжею»- п. Петрівський А. О.) – хлопець щосили намагався відтягнути Михайла Марзака від автомобіля. Михайло ще кілька разів в нервах постукав рукояткою ножа по кузову «Волги» та ступившись, разом з Жиколом відійшов до Олени, яка стояла неподалік.

В решта решт Володимир Мазорчук («Учасник знищення диверсійно-розвідувальної групи, яка корегувала вогонь ворожої артилерії. Завдяки її ліквідації ворожа артилерія втратила прицільність, що зберегло життя не одному бійцю української армії. Також він під обстрілом артилерії виносив з території обстрілу до медиків поранених бійців батальйону ОУН  та 93 бригад»,  – п. Петрівський А. О.)  захлопнув дверцята машини , де вже сидів шофер, і той відкотив на кілька десятків метрів в бік.

«Миротворці»

В цей момент до Мирошника та Мазорчука, що стояли на місці паркування автівки, наблизилися двоє громадян, які вже декілька хвилин спостерігали за перебігом сварки. Один з них, п. Будько В. С., представився працівником правоохоронних органів, але яких саме органів не уточнював (служить офіцером СБУ – прим. авт.). З'ясувавши,  що громадяни не місцеві, заявив, що не допустить порушень правопорядку у Львові. Його супутник, Олійничок Т. Р., також був знаковою фігурою місцевого масштабу, адже обіймав керівну посаду в держадміністрації Львівської області. Словарний запас держслужбовця чомусь закінчився дуже швидко і в обґрунтування своєї правової позиції він, жорстким ударом в голову, відправив солдата в глибокий нокаут…

Побачивши таку розв'язку, не вагаючись,  кинувся на допомогу бойовому побратиму Михайло, який вже встиг опанувати свої емоції після конфлікту з таксистом. У якості пояснення від накаутера-Олійничука -  удар ногою в живіт нанесений Марзаку правоохоронцем Будько В. С. (всі вище описані події відображені на фото-реєстраторах, є в Інтернеті та досліджені в прокуратурі чи оголошені під час судових засідань – прим. авт.).

Відчувши, що сили нерівні, адже один з їх товариства вже лежить непритомний, а другий  має контузію голови (Мазорчук В.- має часткову втрату слуху, через вибух під час обстрілу на бойовій позиції -  прим.), знаходячись вперше у незнайомому місті, Михайло знову вхопився, як йому тоді здавалося, за рятівний ніж. Ось тоді і сталося те, чого швидше за все і не повинно було б статися, як би, на думку автора, пани держслужбовець та СБУшник не уявили себе героями блокбастера «Суддя Дред», а дійсно негайно викликали поліцію,  в результаті  -  обидва дістали тяжкі ножеві поранення небезпечні для життя…

Затримання

Хлопці підняли Мирошника, який після від'їзду таксі, решта часу стусівки пролежав на бруківці та нічого не знав про удари ножем, адже ледь-ледь почав приходити до тями та рушили з місця події. Вже через кілька хвилин їх затримав патруль поліції, який прибув на виклик. Опір ніхто не чинив. На другий день, 23 лютого 2015р, суд всім чотирьом затриманим обрав міру запобіжного заходу – утримання під вартою.

Сізо

Слідство, як дізнався автор з заяви адвоката потерпілого п. Будька В. С., чомусь почалося тільки через півроку – з серпня 2015р., оскільки звинувачувані, з його слів, частково визнаючи вину… не надавали показів (?!). І ось, майже через рік, 19 лютого 2016р., суд знову проголошує ухвалу: «Утримання під вартою терміном на 60 діб».

Захват суду

Варто зазначити, що на переконання громадських активістів та батьків звинувачуваних, безпідставно створена тяганина по розслідуванню інцендента та самого судового розгляду, викликала їхнє обурення  - і терпець урвався. Присутні, втративши надію на об’єктивність та неупередженість львівської Феміди, перейшли до радикальних дій: заблокували зал судових засідань. Звертаю увагу, що на саме правосуддя як таке, тиск з метою прийняття певного рішення по справі ніхто не чинив! Присутні просили елементарного: дайте хлопцям можливість перебувати під домашнім арештом: вони всі мають постійне місце проживання та родини, вони нікуди не намагаються тікати! Фінал цієї акції протесту дав таки позитивні результати – судом було зміненого запобіжний захід і всі четверо по сьогодні перебувають вдома…

Вердикт першої інстанції

Автор статті, знайомлячись зі звинуваченнями прокуратури ( прокурор Грицишин В. С.), поясненнями адвоката (Кіпчарський О. М.) постраждалого п. Будька В. С. та вироком Галицького районного суду від 27 липня 2016р. (суддя Котельва К. О.) був вкрай вражений повною відсутністю навіть натяків на факти, що були, на моє переконання, невід'ємною частиною сукупності правовідносин між сторонами конфлікту.

Здивування викликає по-перше: відсутність дослідження та надання правової оцінки поведінки постраждалого таксиста, який також провокував звинувачуваних до протиправних вчинків проти його персони. При допиті в суді, він пояснив, що дійсно тягнувся за монтіровкою, але в звинуваченні слідства, цей факт … «випарувався». По-друге: чому випав з поля досліджень прокуратури та суду епізод з нанесенням удару Мирошнику О., що завдав останньому постраждалий Олійничок Т., в результаті якого той втратив свідомість, а це струс мозку – ушкодження середньої тяжкості? До речі, Мирошник який був тверезим під час подій, стверджував про наявність запаху спиртного від п. Будька В. С. То саме засвідчила і медпрацівник швидкої допомоги, яка доправляла постраждалого у лікарню.

Ну і на сам кінець: чому не надана оцінка того, що  постраждалий Будько В. С.  б'є  ногою в живіт  Марзака М., який наблизився до нього? Адже тільки після цього в хід пішов фатальний ніж? Схоже в основі проблеми лежать і такі ментальні обставини, як от: перше - засуджені громадяни були не Львівські (Львів не таке вже й велике місто – всі хто трохи вище маргінеса, мають спільних знайомих, чи родичів і ситуація швидше за все була б в якійсь мірі згладжена). По друге - особи що зазнали поранень, не є пересічними громадянами міста ( в інакшому випадку, судячи з наведених вище обставин, вони і самі були би  притягнуті до кримінальної відповідальності).

Звертаю увагу читача: попереду ще перегляд справи в Апеляційному суді Львівської області за скаргами сторін ( слухання призначене на 10 год. 09 листопада 2016р., головуючий суддя п. І. В.Партика –прим.)!

Але попри все, маємо те що маємо, прошу ознайомитися з вироком суду першої інстанції (скорочено –авт.):

27 липня в Галицькому районному суді м. Львова, під головуванням судді Катерини Котельви (суддя-біженка, переведена з частини Луганської області, що не контролюється Україною ) був винесений вирок: трьом учасникам злочину п. Мирошник О. А., Мазорчук В. О. та Жикол В. В. - було оголошено вирок за ч. 4 ст. 296ККУ (хуліганство) на п’ять років позбавлення волі, але згідно ст.75ККУ - звільнено від покарання на три роки (умовний термін –прим.). Головного фігуранта, якому інкримінується нанесення тяжких тілесних ушкоджень, громадянина Марзак М. І., суд визнав винним у вчинені злочинів відповідальність за які передбачена ст. ст. ч.1 ст121(умисне тяжке тілесне ушкодження), ч.2 ст.263 (Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами), ч.4. ст. 296 ККУ та призначено позбавлення волі терміном на 6 років та 6 місяців. На даний час, після перебування у Львівському СІЗО на протязі більше року, всі четверо знаходяться за місцем свого проживання під особисте зобов’язання.

P.S. На прохання журналіста надати для ознайомлення текст звинувачення, прокурор Грицишин В. надав згоду при умові погодження в прокуратурі області. Таке усне погодження мною було отримане, але раптово пан Грицишин почав уникати зустрічі та посилатися на необхідність отримання інших погоджень. Причини цього небажання прокурора надати журналісту  документи, які не є документами закритої інформації, оскільки були оголошені у відкритому судовому засіданні, стали зрозумілими після їх дослідження, що і висвітлено в публікації.

 

Віктор ЧАРНОМСЬКИЙ,

журналіст, громадський активіст