Бізнес у селі: плани бійця, що пройшов АТО, на Львівщині

310
Бізнес у селі: плани бійця, що пройшов АТО, на Львівщині
Ярослав Боднарук

Історія про те, як пройти Дебальцеве, вивчитися на юриста та будувати плани на майбутнє: свої — локальні та українські — глобальні.

Третя хвиля мобілізації. Дебальцеве. Станиця Луганська. Там пройшла частина життя Ярослава Боднарука. Сьогодні він вже удома — у Львові. Але і досі не говорить про те, що було на фронті, публічно.

«Я не можу всього розповісти. У мене спеціальність така. Арт-розвідка. Десь випливе ще… не потрібно уточнювати», — стримано каже Ярослав.

Зараз йому 32. Після війни він пройшов «Школу лідерства» від Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій і, у якомусь сенсі, почав нове життя. Життя, у якому народжується  його особистий бізнес-проект — пасіка та ферма в одному з львівських сіл.

Я мужик — це мій обов’язок

— Я на Майдані не був, коли там усе відбувалося. Тільки спостерігав. Мав багато справ у той час, — каже Ярослав. — Але коли там почалися сутички, відчував, що йде війна. Як тільки загинула перша людина, остаточно зрозумів, до чого все іде.

Коли розпочалася неоголошена війна, Ярослав вирішив не сидіти на місці. Пішов проситися на фронт, коли і повістки не отримав. Мовляв, відсиджуватися — нижче його гідності.

— Я вів переговори з Нацгвардією. Просив, щоби мене взяли. Але там все так затягували… І доки я чекав від них відповіді, вже і повістка прийшла. Я не ховався. У той же день подзвонив до військкомату та записався до них.

На питання: «Що слугувало мотивацією?», Ярослав відповідає коротко: «Я давав присягу на захист своєї Батьківщини. Я мужик — це мій обов’язок». Потім, поміркувавши, додає:

— А от коли жонатий буду, діти з’являться… будуть вони читати історію і питатимуть, де ти тато був, коли брали Дебальцеве. І я казатиму, що ховався під маминою спідницею чи переховувався десь по лісах? Це не для мене. Мої діти мають мною пишатися.

Зрештою, Ярослав потрапив у Дебальцеве у складі 128 розвідувальної бригади.

Про те, що відбувалося на фронті, він говорить без запалу і великого задоволення. Щось утаємничує, бо боїться наслідків, щось — просто не хоче розповідати. Утім одне знає і каже твердо: місто могли втримати. А ще додає: гинули чимало бійців через «тишу».

— «Тиша», «мирний» період. Ми не відстрілюємося, а по нам б’ють. Оце такий маленький мінус.

Після Дебальцево була Станиця Луганська. А там вже і демобілізація.

Закон і порядок, які рятують життя

— Спочатку місяць-два було враження, що приїхав на іншу планету. Люди бігають, щось роблять, кудись летять… А на війні такого не було, — згадує чоловік.

Я не відчув такого, як дехто з хлопців: пити не збирався, забивати голову зайвими думками — теж. У мене була ціль

Він каже, що, певно, єдиним порятунком для нього став… університет. Демобілізація якраз припала на період сесії у заочників юридичного факультету університета ім. І. Франка, де і навчався Ярослав Боднарук.

— Я не відчув такого, як дехто з хлопців: пити не збирався, забивати голову зайвими думками — теж. У мене була ціль.

Ціль — саме отримати юридичну освіту. Колись давно, ще у школі, вчитель історії казав Ярославу, що той ніколи не отримає «вишку». Юнак образився, але задумався. Взявся за голову. З того часу перетворився на зразкового учня.

Далі хотів іти на юриста вчитися, але батьки не дали.

— Грошей не було, а вони були переконані, що тільки так можна вступити до вишу. І наполягли, аби я пішов у сільськогосподарський коледж. Інженром-механіком став. А я так не любив усі ці трактори, комбайни…

Читайте також: У Львові відбувся перший випуск «Школи лідерства для учасників бойових дій»

Але любов зла, як то кажуть. Зрештою Ярослав довчився і навіть вступив до університету за тим же сільськогосподарським напрямком. Але вирішив кинути. Аби зайнятися бізнесом. Взяв кредит у валюті. Підписав якийсь сумнівний договір. Прогорів. Після того, як ледь розплатився з боргами, працюючи чи не щодня, зарікся мати справу з банками та пообіцяв собі довчити юриспруденцію.

— Аби більше у такі ситуації не потрапляти.

Пасіка та ферма — лише початок відродження села

Отримавши юридичну освіту, Ярослав влаштувався у Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій юрист-консультом. Тут і дізнався про «Школу лідерства» — бізнес-школу, результатом проходження якої є готовий продукт — бізнес-план.

— «Школа» була бомбєзна! Тренери взагалі шикарні. Вони настільки розумні люди, що я проти них якась букашка. Ту інформацію, яку вони мені надали, я ніде не знайшов би. Практика ведення переговорів, місця, де можна взяти готівку на реалізацію своєї ідеї…

Ярослав Боднарук на вручені сертифікатів про завершення навчання у «Школі лідерства для учасників бойових дій»
Ярослав Боднарук на вручені сертифікатів про завершення навчання у «Школі лідерства для учасників бойових дій»

Під час тренінгів Ярослав зрозумів, що кредити — це темна справа, і якщо вже брати гроші на власний проект, то у грантодавців, через конкурси. Так він і збирається реалізувати свою мрію: відкрити пасіку та зайнятися фермерським господарством. Каже, починати одну справу не можна. Треба, аби вони йшли паралельно. Так, раптом в одній щось піде не так, інша підстрахує.

Сьогодні Ярослав шукає землю у селі для своїх потреб. Каже, що він невибагливий. Де держава виділить клаптик, там і буде працювати. Але головне, щоби це було на Львівщині.

Хтось може думати, що ми бідна країна. Але якщо усі будемо працювати, то обов’язково житимемо краще

Про плани Ярослав говорить на диво активно та із запалом. Зовсім не так, як під час розмови про службу в АТО. У голові він вже чітко бачить: на початку йому треба 2 гектари землі, потім він орендуватиме більше.

— Пасіка — це початок. Майже у цей час я почну облаштовувати ферму. На ній розводитиму худобу, а продукти, які матиму, продаватиму на місцевих ринках. Спочатку. Потім — у магазинах. Сподіваюся, що через деякий час — у своїх.

Головна ідея, яку просуває чоловік, це чесна торгівля. Він переконаний, якщо людина хоче купити кілограм м’яса, вона має купити його. А не якоїсь хімії. Якщо літр меду, то літр меду. А не води з цукром.

ato-2

— Так, мої продукти, можливо, будуть дорожчі. Але вони будуть натуральні.

Це — локальні плани, які чоловік хоче втілити у життя вже протягом наступного року. Залишилося лишень знайти фінансування: 350 тисяч гривень на пасіку та десь мільйон на ферму. Цифра видається великою, але Ярослав налаштований більш, ніж оптимістично. Принаймні, посмішка на обличчі натякає на це.

Читайте також: У Львові стартував унікальний проект для родин учасників АТО

Далі ж він хоче розширювати бізнес і залучати до роботи на своїх садибах селян.

— Залучатиму інвесторів. І розвиватиму життя там. Хтось може думати, що ми бідна країна. Але якщо усі будемо працювати, то обов’язково житимемо краще.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!

Реклама

Loading...

Реклама