Те, що олігархи крадуть – найлегший їхній гріх, – Олександр Пасхавер про розвиток України

423
Те, що олігархи крадуть – найлегший їхній гріх, – Олександр Пасхавер про розвиток України
Заступник міського голови Львова Андрій Москаленко та Олександр Пасхавер / dyvys.info

Результати виборів Президента США, попередні результати виборів Президента у Франції, протести у Південній Кореї демонструють масштаби кризи, що чекає на світ найближчими роками. Український економіст Олександр Пасхавер вважає, що ці зміни є доброю нагодою для України стати країною майбутнього. Які передумови для цього існують та до яких дій необхідно вдаватися, він розповів під час виступу у рамках Форуму електронного самоврядування «451° E» у Львові.

Моїх знань із політекономії вистачило, аби уявити собі, що з моменту здобуття Україною незалежності усе, що відбувається з нами, це революція. Це зміна соціального порядку. Радянська соціалістична господарська система розвалилася, і ми почали будувати свій капіталізм, але за старими уявленнями. Адже не було людей, які були б зацікавлені у цьому. Його довірили будувати радянській бюрократії.

Так чи інакше, я сприймав ці 25 років як революцію, що довго триває. Нічого поганого у цьому немає: великі революції часто тривають довго.

Мене дуже захопив Майдан як вершина революційного процесу. Існує безліч досліджень, що вказують, якими є параметри істинної революції. У цей момент народ мобілізований, енергія наче вивергається із вулкану. Зазвичай існує неоголошений консенсус, договір про відносини, офіційний баланс. Він працює – люди продовжують жити у цій соціальній тканині. Коли вона розривається, коли договір перестає діяти, з’являються передумови для революції.

Народ починає збуджуватися. Коли частина еліт старого порядку переходить на бік прореволюційних сил, революція стає можливою. Потім виникає підтримка зовні для цієї революції, і навпаки, з’являється агресія проти змін. Це цілком зрозуміло, адже революція це завжди стрибок, і несхильні до змін люди його важко переживають.

Головні риси революції зійшлися в Україні під час Майдану. Вона призвела до великої невизначеності.

Але далі йдуть цікаві висновки. Є дуже багато версій, що хтось це спеціально зорганізував, що це американський чи російський проект. Хочу запевнити: якщо це істинна революція, то зовсім не важливо, хто її розпочав. Неважливо, чия це була ініціатива – це лише спусковий гачок. Вибух революції зносить цей спусковий гачок. Більше того, ті, хто починають революцію, ніколи не отримують того, чого вони хотіли. Часто революція зносить тих, хто її починає.

Це проблема, що стосується нас. Можна вже не розбиратися, хто її почав. Революція завжди несе у собі зміни. Її неможливо виміряти у термінах добра та зла. Ті, хто розраховує, що революція несе лише шкоду або тільки благо, просто не розуміють суті революції. Це потужний вибух народної енергії, і етика разом із прогнозами відступають у майбутнє.

Дослідники цього процесу можуть гарантувати тільки зміни. А чи буде це добро чи зло, чи буде від неї шкода чи користь, залежатиме від характеру народу. В одному випадку це буде добро, в іншому – зло. Важливо розуміти, що нікому шкодувати про наслідки революції.

Не варто вимагати від Майдану більш радикальних змін вже зараз. Дехто каже, що же два роки пройшло, але нічого не змінилося. Таке ставлення не відповідає характеру революції.
Олександр Пасхавер

Самі типи революцій дуже різноманітні, часто вони поєднуються. В українському випадку зійшлися два типи: соціальна та національно-визвольна.

Те, що відбувається у нашій країні – закономірність. Якщо люди сприймають цю гіпотезу, то тоді багато що відступає. Наприклад, існує думка, що якщо ми змінюємо владу, то ми змінюємо історію. Влада – лише випадковість, а закономірність підтверджують через випадковість. Коли ви змінюєте владу, ви не змінюєте історії. Просто у вас в іншій формі проявиться ця закономірність.

Олександр Пасхавер / dyvys.info
Олександр Пасхавер / dyvys.info

Хто головні дійові особи нашої революції, хто головні дуелянти? Я би сказав, що з одного боку це ті, кого ми називаємо олігархатом, а з іншого – ті, кого ми можемо назвати вільними людьми.

У звичному розумінні, олігархи – це люди бізнесу, пов’язані з державою, які використовують державу у своїх інтересах. Вони до певної міри керують нею. Це не сотня найбагатших людей. Це сотні тисяч людей, кожен із яких на своєму місці згори донизу, які створюють собі монополію на своєму рівні. Їхня мета – максимально довго втримати монополію і з неї дістати корупційну ренту. Мій улюблений образ – директор елітного цвинтаря. Він сплачує «відкати» місцевій бюрократії, але й використовує державну власність, використовує прагнення усіх потрапити на це кладовище, має великі прибутки.

Таких людей ви нарахуєте сотні тисяч – кожен на своєму рівні, на своєму місці. Ці люди пов’язані домовленостями, пов’язані єдиним інтересом, щоби їм дозволили мати ці монополії та отримувати корупційну ренту. Ці сотні тисяч людей – а з клієнтами це мільйон – виткали ту соціальну тканину, у яку вплели усіх нас, незалежно від того, чи ми хочемо цього, чи ні.

Які гріхи олігархату? Не те, що вони крадуть – це найменший їхній гріх.

Оскільки ми будували наш капіталізм без прошарку, який був би зацікавлений у його створенні, то його доручили нашій пострадянській бюрократії. А у неї не було зацікавленості у розвитку цього ладу.

За таких умов енергійні люди стали концентруватися у центрах адміністративної влади. Найбільш інтенсивно це відбувалося у місцях із великими індустріальними активами. Поступово бюрократія брала участь у процесі розподілу ресурсів, «призначенні» олігархів. Так виник цей прошарок суспільства і розрісся всією країною.

Так зародилася наша закономірність. Підкреслюю, що народилася вона не лише нагорі, але й внизу.

Для того, щоби олігархічна система була стабільною, необхідно було, щоби бюрократія була корупційною. Інакше цей клас не зміг би втриматися. Це означає, що відбір бюрократії відбувався достатньо жорстко і негативно як для самої бюрократії, так і для всього політикуму. Тобто, чесні професіонали не приживалися, але приживалися «свої». Це перший гріх олігархів.

Це означає, що народне уявлення про те, що верхівка гірша, ніж її народ, має своє підтвердження. Якщо ви 25 років відбираєте собі активних людей, які готові красти, але не готові працювати, то у вас йде руйнування. Це страшний гріх. Цього важко позбутися.

Друге важке випробування, що на нас чекає: без монополії не існує олігархів на всій вертикалі і бізнесу, і влади. Для людини, яка влаштувала її, це питання життя та смерті. Тому вона зробить усе, щоби монополія не ослабла. Це означає, що руйнують будь-яку конкуренцію, паралізують розвиток. Це означає, що ми бідні тому, що в нас є олігарх.

Простий ланцюжок: їм потрібна монополія, отже їм не потрібне народне багатство. Це другий гріх олігархів. Я не знаю, який із них страшніший.

Третій гріх полягає у тому, що всі без виключення нормативні акти у нашій країні створювали для того, щоби вони сприяли здобуттю корупційної ренти. Тобто, тисячі актів, що сьогодні у нас є, ми маємо змінити. Бо вони всі слугують цьому процесу. Але й це не найстрашніше.

Олександр Пасхавер (справа) на Форумі електронного урядування / dyvys.info
Олександр Пасхавер (справа) на Форумі електронного урядування / dyvys.info

Проблема полягає у тому, що нормативні акти не працюють нормально, якщо немає неформальних відносин, які їх підтримують. Отже, самі наші неформальні відносини, наша ментальність, наші цінності було спотворено, щоби могли працювати корупційні механізми.

Чому суспільство дозволило це собі? Тому що наша історія, особливо ХІХ століття, створила та закріпила у нашій ментальності стратегію виживання як основну. У 1990-ті роки вона відіграла важливу роль, адже за розпаду держави українські громадяни, маючи цю стратегію, не порушили нормального соціального життя.

Так чи інакше, але стратегія виживання протилежна європейським цінностями. Що таке «цінності виживання»:

– нікому не довіряй;

– приховуй про всяк випадок;

– збреши, де можливо, підкупи, де можливо.

Реформи, які ми робимо, засновано на тому, що запроваджуємо інститути, що є протилежними цим цінностям. Що таке європейські цінності:

– я не можу жити, самореалізуватися без свободи і визнаю за усіма це право;

– зі мною ніхто не працюватиме та не взаємодіятиме, якщо я безвідповідальна людина, і я вимагаю від інших такої ж дії;

– я взаємодію з іншими людьми за принципами взаємної ефективності.

Ці три компоненти створюють атмосферу довіри одне до одного та до держави. Соціологічно доведена істина: чим вищий рівень довіри у суспільстві, тим багатша країна.

Оскільки наша стратегія виживання заснована на тотальній недовірі, то ми продовжуємо бути бідними. Маючи таку стратегію, ми не чинили спротиву створенню олігархату.
Олександр Пасхавер

Супротивники революції питають, звідки в Україні могли взятися вільні люди. Тут вони завжди були, вони продовжують виховувати своїх дітей, вони залишатимуться у нашій країні. Такі люди не були впливовим прошарком. Але 25 років відкритої країни призвели до збільшення кількості вільних. Майдан показав, що ці люди були винесені на авансцену нашої української історії. Вони стали впливовим прошарком, який протистоїть олігархату, який хоче жорстокого конфлікту. Соціальні конфлікти всі жорстокі.

Соціологи, які займалися дослідженням двох Майданів, стверджують, що активісти цих подій сповідують європейські цінності. Конфлікт між ними та олігархатом – і є соціальна революція.

Україна перебуває в унікальному становищі, тому що емоційно українська революція припала на час постіндустріальної революції. Значна частина людей, які брали участь у Майдані – люди постіндустріальної спільноти. На диво, їх у нас так багато.

Змінюється основний тип дійової особи. Ці люди незалежні, креативні (що зовсім не означає, що вони розумні). Це робить їх непередбачуваними. Ми не знаємо, як вони поведуть себе у соціальному плані далі. Але я не маю сумнівів, що скоро вони стануть прошарком, що домінуватиме в усьому світі. В Україні цей процес достатньо активно проходить.

Вони були активними учасниками нашої революції. І це перша у світі соціальна революція, у якій брали участь люди із постіндустріального суспільства. Це те, що робить її унікальною. Адже цих людей ще неможливо пізнати. Яких політиків вони вимагатимуть? Чи захочуть самі йти у політику. У будь-якому разі, це інакше явище.

Позиції олігархату приречені. Тенденцію, закономірність реалізують люди. Згадайте великі буржуазні революції: земельна аристократія була усунена, а домінувати почали люди індустріального світу. Ці процеси незворотні, вони відбулися в усьому світі. Те ж відбудеться і зараз, за розвитком постіндустріальної революції.
Олександр Пасхавер

Зараз ми стаємо свідками різкого загострення конфлікту на всіх рівнях. Це свідчить про те, що олігархи спершу думали, що зміни тимчасові. Але зараз вони почали діяти, бо усвідомлюють небезпеку. Ми маємо непередбачувані наслідки.

Проаналізуймо політичний конфлікт. Чи хочемо ми змінити цю владу? Що за влада є зараз? Склалося так, що на Майдані новий клас не створив політичної сили, не висунув кандидатури. Він передав владу старим політикам, тим із них, хто зрадив свій клас (із загрозою для власного життя) і перейшов на бік революції. Але вони мають усі властивості старого політика.

Так, це риси, що нас дивують та обурюють. Але коли ми говоримо, що цю владу треба змінити, кого ми бачимо спроможним це зробити? Чи є серед тих політиків, яких ми знаємо, люди нового порядку? Ні, всі вони належать до старого.

Зміна влади відбувається також за допомогою реформ. Це варіант зміни країни. Реформи йдуть повільно, непослідовно, нас вони не влаштовують. Але якщо ви зміните владу, то реформи зупиняться. Адже поки немає жодної іншої влади, що була б настільки послідовною. Хто інакший – радикали? Вони знизять темп революції.

Коли я оцінюю можливість зміни влади, то насамперед думаю, як це вплине на перебіг реформ. У нинішній ситуації я бачу два виходи для її покращення. З одного боку, поки немає революційного політичного класу, люди нового суспільства можуть активізувати тиск на нинішню владу. Або вони повинні створити таку політичну структуру.

Я не бачу інших форматів зміни влади, які б не зупинили перебіг реформ. Змінити владу через передання її старим політикам – означає вбити революцію.

Але як йдуть реформи: ми змінюємося чи не змінюємося? Є цілий ряд досліджень, насамперед, це робота «Реанімаційного пакету реформ», які демонструють, що реформи йдуть безперервно, в одному напрямі, але дуже повільно і в окремих секторах. Для нас важливо, аби вони не зупинилися.

Найкраще, аби реформи проводили швидко, системно. Тоді швидше приходять зміни, є результати. Прикладом таких реформ є  Естонія, Польща чи Чехія. Ці народи, коли виходили з-під впливу СРСР та починали реформи, відчували, що повернулися додому – до Європи. Ці швидкі та системні реформи були обмежені у часі. У їхньому випадку, цінності, властиві народу, та цінності, властиві новим інституціям, зійшлися. Тому цей процес був органічним, мав успішні наслідки.

Чи є можливим такий варіант у нас? В Україні немає нового політичного класу, він ще не утворив себе. Цінності більшості населення не відповідають цінностям революції.
Олександр Пасхавер

У нас також не передбачають варіант Південно-Східної Азії, де реформи проводили під великим адміністративним тиском. Ми відкидаємо диктатуру, нам не властива етика конфуціанства.

Ми можемо подивитися на ще один варіант – Грузію. Це найближче до нас. Там все робили швидко та системно, але народ позбувся реформаторів. Вони прискорили зміни у цій країні, але отримали значний опір.

Ми повинні зараз замислитися над тим, як нам поводитися в об’єктивних умовах сьогоднішньої ситуації у світі для того, щоби успішно завершити реформи. Потрібно зламати цю соціальну тканину, щоби народ сильно не страждав.

Разом із Євгеном Глібовицьким ми виробили теорію «клаптикових реформ». У соціальних процесах немає дуже хороших рішень. Оптимальне рішення у соціальному процесі – це принцип найменшого зла. Мені не дуже подобаються клаптикові реформи, але без них будь-які зміни зупиняться.

Для мене також цікавим залишається питання про те, яким буде світ, коли постіндустріальна спільнота стане домінувати, якими будуть соціальні результати. Це не стосується нас, але це стосується світу, а отже й нас. Багато соціологів говорять, що світ зміниться кардинально: держави слабшатимуть, а світом керуватиме союз таких утворень, як Силіконова долина. Буде три типи держав: розвинені братимуть участь у цих союзах, другий світ надаватиме напівфабрикат для перших, а країни третього світу залишатимуться із примітивними виробництвами. Я не певен, що саме так це відбуватиметься. Але я певен, що про це треба думати зараз. І зараз нам треба думати над тим, яке місце у цьому світі посяде Україна.

Михайло Драпак

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Хочеш повідомити новину? Дій!

Реклама

Loading...

Реклама