Наркотики, тюрма та СНІД. Як жити із хворобою, яка лякає весь світ (інтерв’ю)

У 15 років Жанна Матвейко народила доньку. За два роки стала наркоманкою. Пізніше була тюрма. І ще наркотики. І знову тюрма. А потім — знову наркотики. Лише у свої 42 вона дізналася, що хвора на СНІД. Сьогодні жінка абсолютно не вживає наркотичних речовин та алкоголю. Вона — соціальний працівник, який допомагає залежним повернутися до нормального життя.

15 років стажу

Перше, що робить Жанна при зустрічі зі мною, — тисне руку. Можливо перевіряє, чи не злякаюся привітатися за руку з людиною, хворою на СНІД. Хто знає…

— Я народилася у родині з мами і бабусі. Тата я ніколи поряд не бачила. Коли мама вийшла вдруге заміж, ми з бабусею почали жити окремо. Некомфортно удома стало вже у 14 років, бо не було розуміння матері і доньки, бабуся була мені і за маму, і за тата, і за себе саму.

У 14 років Жанна вирішила «показати характер», аби звернути на себе увагу: тікала з дому, гуляла зі старшими за неї хлопцями… і не тільки гуляла. Вже у 15 років вона народила доньку. Батьком став — чоловік, який був кримінальником. Невдовзі його знову посадили. І Жанна спробувала жити по-іншому.

— Я спробувала наркотик. Бо це модним вважалося. Мені було 17. Почалося все з макової соломки, далі були промедол, таблетки інші тощо. Далі почалася проституція. Так я гроші заробляла.

Про цей період життя Жанна розповідає абсолютно спокійно, нічого не соромлячись. Складається враження, що вона оповідала цю історію вже кілька тисяч разів: не запинається, не ховає очі, навпаки — говорить голосно і впевнено. Каже, що навіть вдячна долі за все, що було. Чому? Бо інакше б не було того, що вона має зараз.

Тоді ж, років 20 тому, після проституції був і кримінал. Навіть судимість та тюрма за крадіжку. Потім — ситуація повторилася. Загалом Жанна відсиділа 10 років. Між цим — продовжувала вживати наркотики. Після другої «відсидки» дівчина дізналася, що її мати стала наркоманкою. І вони почали вживати разом.

— Пізніше я познайомилася з новим чоловіком. Теж наркоманом. Від нього завагітніла вдруге. Народився хлопчик недоношений. Лікарі йому знімали ломку. Але я продовжила вживати.

Зупинилася Жанна лише у 42. Тоді її стаж, як наркоманки, сягнув вже 15 років. Одного дня жінка сама вирішила, що їй треба лягти на лікування. Запевняє: просто настав момент повного розчарування у собі. Далі ж були місяці реабілітації. Кома…

Дізнатися діагноз і…?

— Відкрила я очі 19 грудня у реанімації. Лікарі казали, що я вже встигла покритися трупними плямами. Доньці навіть радили викликати священика.

Але Жанна вижила. Більше того – після лікарні поїхала на реабілітацію до християнського центру у Полтаві. Як потім з’ясувалося, жінка була у ребцентрі для ВІЛ-інфікованих. Тоді ж вона себе не відносила до них.

[dyvys_blockqoute text="Мені поставили діагноз — СНІД 4 стадії, туберкульоз, гепатити В і С. Що я пережила тоді? Страх, шок. На цьому життя зупинилося" author=""]

— Вже у Львові до мене прийшла подруга і запропонувала здати аналізи у СНІД-центрі. Я йшла підтримати її і була певна, що зі мною все гаразд.

Подиву Жанни, каже вона, не було меж, коли подрузі сказали, що все нормально, а її саму попросили залишитися.

— Мені поставили діагноз — СНІД 4 стадії, туберкульоз, гепатити В і С. Що я пережила тоді? Страх, шок. На цьому життя зупинилося. І я не могла зрозуміти, нащо я через все пройшла, перестала колотися…

Перебороти сумніви Жанні допоміг Бог, її духовна родина та церква. Одного ранку, стоячи у лікарні, жінка «пообіцяла Всевишньому, що якщо Той дасть їй шанс пожити ще, вона буде допомагати людям, доля яких подібна до її». І вона впоралася.

— Якби я не почала лікуватися, не знаю, де б сьогодні була. Навіть не хочу про це думати. Зрозуміло, що для будь-якої людини це шок. Прийняти себе як хворого не кожен схоче. І це правильно. Наше тіло не створено для того.

Вісім років тому Жанна почала проходити антиретровірусну терапію (обов’язкова складова комплексної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим; дає змогу відновити функцію імунної системи, знизити частоту захворюваності та смертності, пов’язаних з ВІЛ-інфекцією, подовжити життя ВІЛ-інфікованих, підвищити його якість, — авт. ред.). І переконана, що продовжить це робити до кінця життя.

— Мені допомогли люди пережити це, сама б я не впоралася. Якби я тоді не поспілкувалася з тими, хто проходить АТР-терапію, живе, народжує дітей, я б ніколи на це не пішла і поставила б на собі хрест. Жила б з позиції жертви: жалійте мене, мені і так вже небагато лишилося. Я до цього не готова. Рано чи пізно ми всі помремо.

Жанна каже: ВІЛ/СНІД — це не вирок. Можна сміливо обійматися, цілуватися. Нічого не буде. Головне — якнайшвидше дізнатися про свій статус.

— Сьогодні можна жити з ВІЛ, народжувати здорових дітей. Якщо, наприклад, чоловік позитивний, а дружина ні, друга половинка не заражається. Зрештою, якщо у людини цукровий діабет, вона ж не буде думати, колоти інсулін чи ні. Так і тут.

[dyvys_blockqoute text="Всюди, де я буваю, намагаюся розповідати свою історію, аби показати іншим, що можна жити далі, навіть коли ви ВІЛ-позитивні, коли у вас ідентифікували СНІД. Соціум має знати, що ми звичайні люди, ми не прокляті, ми не заражаємо" author=""]

Свої слова і думки жінка підтверджує практикою. П’ять років тому вона вийшла заміж. Чоловік не був ВІЛ-позитивним. Утім, цього року він помер. Жанна ж подовжує жити далі з думкою, що смерть близької людини — не привід ламатися.

1 грудня — день, за який вдячна Богові

Сьогодні Жанна — соціальний працівник. Вона допомагає повернутися до нормального життя нарко- та алкозалежним, повіям. Також жінка бореться з дискримінацією жінок і насиллям у сім’ї.

— Всюди, де я буваю, намагаюся розповідати свою історію, аби показати іншим, що можна жити далі, навіть коли ви ВІЛ-позитивні, коли у вас ідентифікували СНІД. Соціум має знати, що ми звичайні люди, ми не прокляті, ми не заражаємо. Нас просто треба поважати і розуміти. Так само як ми поважаємо інших.

1 грудня, у Міжнародний день боротьби зі СНІДом, Жанна згадує тих, хто помер від цієї хвороби. Але для неї самої – це черговий день життя, день, за який вона вдячна Богові.

Зараз Жанні Матвейко 50. Вона – мати двох дітей, а додатково ще і студентка. Вивчає психологію у Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Про її статус знають усі знайомі.

— Чи завжди мене сприймають як звичайну людину? Ні. Чи відчуваю я певний тягар хвороби? Так. Але треба рухатися і не здаватися. Здавшись один раз, ти буде здаватися постійно.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО