«Оставь меня, Матвеевна!» - блог Юлії Мисик

Чергова шкільна несправедливість мене надто сильно зачепила, а через те, що ключі залишила вдома, не можу, як зазвичай, заритися з головою під ковдру. Повз мене проходять сусіди. Одні співчутливо усміхаються, інші не звертають уваги, бо заклопотані власними проблемами. Але вона є.

Сусідка, яка не може залишити жодну подію поза своєю увагою. Скільки себе пам’ятаю, «Матвеевна» була недовірливою бабкою, яка все мусила контролювати, хвилини не прожила б, щоб не роздати усім порад.

Здається, без її втручання ніхто з нашого під’їзду не ходив би до школи і на роботу, не виходив би заміж і не одружувався, не їхав би на відпочинок і, звичайно, забував би про надважливі українські свята на кшталт 23 лютого чи 9 травня. Вона людина, на совість якої я тоді сміливо вішала розстріл мого прадіда через його вигадану колаборацію з німцями, «нквдешниця», яка все своє життя лише збирає свідчення і, схоже на те, що має на кожного справу.

Саме вона поспішає надати мені невідкладну допомогу у вигляді поради. І, знаєте, що вона мені каже: «Да, єсли бы у меня были штани з такими дырками - я бы тоже рыдала»…

Мені 18. Я приїхала додому на вихідні. Захоплено розповідаю шкільній подрузі про Могилянку, де я навчаюся, про революцію, яку ми розпочали. Довго ми гуляємо щасливі. Мріємо про те, що змінимо владу, станемо частиною Європи… На тій же лавочці, що і я колись, сидить дівчинка. У неї жахливо пофарбоване волосся, брудні черевики і заплакані очі. З великими навушниками вона активно набирає якісь смски. Я не розумію чому, але ми з подругою вирішуємо, що її кинув хлопець, і мала занадто усім тим переймається. Ми трохи з цього сміємось і продовжуємо наші домисли. Нам здається, що вона втекла з дому, і такі як ця дівчина часто ріжуть вени через нещасливе кохання. А взагалі, їй треба частіше дивитися на себе в дзеркало, бо бувши її хлопцем, я б теж втекла.

Я трохи не вимовляю: «Да, єсли бы у меня были такие синие волосы - я бы тоже рыдала»… І з почуттям власної вищості прощаюся з подругою і йду додому. Коли проходжу позаду цієї дівчинки, погляд інстинктивно падає на екран її мобільного. І тут я бачу причину її сліз. Сідаю на східці під’їзду, і мені так гидко від себе. Вона схилилася над відео з Майдану - з’явилися перші жертви. Мені стає страшно від себе.

Все життя я зневажала стереотипне бачення своєї старої сусідки, яка була типовим продуктом радянської дійсності. «Тільки я знаю, що робиться, тільки я знаю, як робити правильно»… Коли? Навіщо? А головне - як? Як «совок» проникає у мою підсвідомість? Я не хочу бути такою.

І поки «дорослі» вирішуюсь складні питання декомунізації в моїй країні, поки вони про щось сперечаються та називають це «неоднозначним», особисто мені, ровесниці незалежної України, хочеться кричати: «Матвєєвна, ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ!».

Та вона вже давно недочуває.

Юлія Мисик