Два океани за плечима: історія львів’янина, який самотужки перетнув Атлантику та Індійські води (інтерв'ю)

Подолавши відстань у 5,5 тисяч кілометрів за 57 днів, Павло Резвой залишив далеко позаду своїх суперників і встановив новий світовий рекорд. Він став людиною, яка за всі часи швидше за інших змогла перетнути океан на веслувальному човні.

Про те, як геолог за професією опинився в океані, що він відчував під час своїх подорожей, у які небезпечні ситуації потрапляв та багато іншого, читайте у матеріалі ІА Дивись.info. На питання Павло Резвой відповідав під час публічного інтерв'ю у Львові.

Про Памір зокрема і Африку загалом

— Не знаю, навіть, чому так склалося, — посміхаючись, починає розмову про своє життя Павло Резвой. — По-перше, від природи допитливий був. Крім того, усе моє дитинство пройшло у польових умовах — батьки геологи. У звичку увійшло бути не вдома, а на природі. Дід мій був геологом. Він мене таскав із собою у Середню Азію, показував тварин, рослини... Мені завжди хотілося дивитися якомога більше різні частини земної кулі.

Кілька десятків років Павло Резвой провів, вивчаючи геологію Паміру (гори, — авт. ред.) у Центральній Азії. Каже, суворі були часи, «дуже страшно і круто, коли багатокілометрові схили зі снігом з’їжджають донизу», гроза у високогір’ї стається, коли коні тонуть під час переплаву. Пізніше його найняла на роботу тоді ще Дніпропетровська фірма, яка хотіла легко і швидко знайти золото у Гані (держава в Західній Африці, — авт.ред.). Ця місцевість справила дуже сильне враження на дослідника і шукача.

— Я ніколи не бачив такої кількості населення у такому бідному становищі. Країна 400 на 600 кілометрів усього. І там тоді було 28 мільйонів людей. Страшна нестача білкової їжі. Дітки, які ходять вздовж річок, абсолютно чарівні кудряві дітки, ходять берегом, перевертають камінці і ловлять прісноводних крабів, яких у цю ж мить з’їдають. Дрібних сомиків ловлять тощо. Нас боялися як чортів. Білі і бородаті люди там — це страшно, — широко усміхаючись каже Павло, утім швидко сумніє.

Він згадує історію про те, що у цій величезній країні на кількасот кілометрів не можна було знайти жодного крокодила. Їх просто їли місцеві жителі, яким не вистачало білків в організмі.

— Це страшно насправді. Майбутнє у них (жителів Гани, — авт.ред.) теж дуже страшне, бо деякі люди вважають, що можливе повернення до канібалізму. Але ми поїхали раніше! — зауважує дослідник і знову заливається сміхом.

Атлантика, яка не чекала

З морською справою Павло познайомився спочатку завдяки своєму братові Івану, який відправляв у плавання гребців, а потім — завдяки своєму синові Федору. Він у 2001 році самотужки пересік Атлантику.

— Коли я готував сина до плавання, сказав, що і сам не проти був би поплисти. І мені знайшли човен!

Для того, аби здійснити подорож, Павлу Резвому довелося підпрацьовувати у Лондоні сантехніком. Також різні речі, на кшталт, опріснювача води, GPS-навігатора тощо йому надсилали люди, які хотіли плисти, але у них щось не вийшло. Так за деякий час шукач пригод був готовий плисти, змагаючись з іншими гребцями. Про своє перше плавання Павло Резвой розповідає невимушено.

— Перший день у мене боліла діафрагма. Згодом це минулося. Коли потрапляєш в океан, починаєш захоплюватися його красою. Коли гарний вітер, люк відчинений, можна не гребти, ловиш рибу… тепло, ніякої одежі не треба. Це суцільний кайф.

 Навіть коли мова заходить про якісь проблеми, він завжди переводить це у гумористичну площину.

— У мене у першому плаванні сталася така неприємність: зламався телефон супутниковий. І я абсолютно не знав, де я. Потім, правда, сталася ще одна неприємність: відмовив GPS. І ось тут я подумав: я ж не Колумб, я не вмію вимірювати висоту сонця, гарного хронометра не маю. На якийсь з островів я потраплю, але точно на Барбадос (острів у Карибському морі; кінцева точка, до якої мав прибути гребець, — авт. ред.) не вирулю. Ну потім я щось хімічив і з’ясував, що антена на даху здохла. І я прилаштував антену від супутникового телефону. Гірше працювало, але Барбадос я знайшов. І зайшов на веслах сам туди.

На питання, чи важко було здійснити цю подорож, Павло однозначно відповідає «ні». Більше того, по приїзді на острів йому захотілося поплисти далі — на Кубу. Так і зробив.

— Мене одного разу перевернуло, коли я пішов на Кубу. На щастя люк був зачинений, а я сидів на палубі. Але я завжди був прив’язаний, наче собака, це обов’язково. Тому і зміг повернутися до човна. Правда, сталася прикрість така… Є пристрій, який коли опиняється у воді, починає автоматично подавати сигнал SOS. І у мене цей прилад почав блимати. Я зрозумів, що подаю сигнал без будь-якого бажання на те і мене зараз, певно, будуть рятувати. Я почав надзвонювати усім і казати, що у мене працює прилад, але зі мною все добре. І точно, санта-лючійські рятувальники вже висилали гвинтокрил, аби мене рятувати. Я цей прилад тоді трусив, бив, він замовк і все. А потім по радіо зі мною зв’язалася охорона Санта-Лючії, якій я довго пояснював, що «ай ем окей, біг вейв» та інше.

Щоправда згодом Павло все ж трохи пошкодував про свою подорож. Спочатку його довго не пускали на острів, потім, коли врешті пустили, поселили в якомусь розваленому готелі.

— Ні, колись він був гарний, але до моменту коли я там опинився, соціалізм його убив. Воду у туалет треба було у черзі набирати у відро і потім іти. Був талон у мене, за яким я ходив до їдальні. Прямо як у радянські часи. Все дуже несмачно було. Крім того, GPS мій глушили, по телефону говорити не можна було.

Зрештою, мореплавець вирішив покинути «Острів свободи» і рушив до Ямайки. Каже, коли дістався неї, здалося, що потрапив у «капіталістичний рай». І лише поживши тут деякий час, рушив до Європи. Тоді за свою подорож чоловіка винагородили занесенням до Книги рекордів — як найстаршу людину, якій вдавалося самотужки перейти океан на веслувальному човні.

Індійський океан: рятувальники, травма та другий рекорд

— На друге плавання наважуватися мені не треба було. Хотілося. Тоді вже було 66 років. А зараз… Зараз взагалі я вже мовчу, — відмахується рукою Павло та сміється.

Другу подорож мореплавець здійснив через те, що його син Федір, пропливши кілька днів, відмовився продовжувати подорож.

— І я вирішив поплисти замість нього. Прилетів до Австралії, на маленькому літаку мене закинули до Кокосових островів (розташовані в Індійському океані і належать Австралії, — авт.ред.), де і стояла «Україна» — мій човен.

Тоді ж гребець зайнявся дооснащенням човна і деякий час пробув на островах. Згадує, зустрічати і проводжати його прийшли перші люди тут: мер, головний поліцейський, головний пожежник та інші.

— Щоправда їх там усього живе 66 осіб…— перебиваючи сам себе, жартує Павло.

Мимохідь розповідає і про те, як полював на островах за крабами, відколював їм клешні, аби не вбивати, і їв. Вважав це шикарною вечерею.

— Але коли я спитався господаря острову, чи вони цих крабів їдять, він так зморщився і каже: «Ні, ми тільки лобстерів їмо». Ну я і не став казати, що з’їв кілька клешень, — посмішка на обличчі Павла знову зібрала кілька глибоких зморшок.

Зрештою, він рушив у подорож разом з іншими учасниками регати на веслах. Каже, цього разу дуже хотів потрапити на Мадагаскар.

— Рятували мене в Індійському океані. Страшно це було, — знову на веселій ноті оповідає Павло. — Зіпсувалася погода. Крапав дощик і я пішов у кабіну. Чую голоси: чоловічі, жіночі. Я відкрив люк, а наді мною нависає іржавий борт величезного корабля і люди звідти дивляться на мене, готуються рятувати. Ще що для них дивно було… я тоді плив абсолютно голий. І коли вийшов на палубу, аби подивитися, що за голоси, я вискочив у чому мати народила. Кинувся назад, довго шукав шорти і тільки потім пояснював, що мені допомога не потрібна. А вони мене питають: «Куди ти йдеш?», я кажу: «На Мадагаскар». І там регіт такий піднявся. Один з них сказав мені, що вони ще протягом двох годин будуть на зв’язку, і якщо я передумаю, вони повернуться і врятують мене. Дякувати Богові, обійшлося.

Взагалі Індійський океан багато сюрпризів влаштовував Павлові. Штормів багато було,  човен перекидувало кілька разів.  

— Я був погано готовий перший раз, думаю, які перевороти? У кабіні було погано все вкладено. І тут мене перевернуло. І каструлька улюблена була, потрапила мені під спину, я забився трохи, каструлю знищив, — без жодного остраху та вже зі звичним гумором каже Павло Резвой.

Він каже що у таких переворотах немає нічого страшного. Мовляв, перевернуло раз, ти до наступного разу вже готовий.

Гребець рушив далі, але коли вже наближався до Мадагаскару, йому стали надзвонювати яхтсмени, учасники спільноти гребців, мовляв, «не смій залишати човен на острові. Залишиш на 5 хвилин і його пограбують, а якщо на довше підеш, то човна вкрадуть». Довелося звертати.

— Я доволі пізно, але повернув і дійшов до острова Майя. За правилами, коли острів на виду, то ти вже доплив. Але різко змінився вітер і мене почало тягнути в інший бік. Тоді на острів прилетіла Джейн Мік, гребчиха, аби мене вивезти звідти. Вона найняла катер і мене витягли на острів, а потім вона ще оплатила мені квиток зворотній. Вона господарка великого ресторану і готельного комплексу в Англії, але все одно це доволі дороге задоволення було для неї. Я дуже їй вдячний, бо повернути їй нічого не можу, — трохи засмучено зауважує Павло Резвой.

Так завершилася його друга подорож. А разом із тим, ім’я чоловіка вдруге потрапило до Книги рекордів — як веслувальника, який швидше за інших перейшов Індійський океан.

Про страх, якого не було, акул та плани на майбутнє

Свої плавання рекордсмен і досі згадує із задоволенням. Каже, океан завжди дуже різний і байдужий.

— Ти на ньому як некусюча блоха на сплячому собаці. Він живе своїм життям. Шторм? Ну іди в кабіну, чекай, доки закінчиться, бовтайся. Знаєш, що все одно завершиться.

Із особливим задоволенням Павло згадує штиль, який йому доводилося бачити лише пару годин.  

— Це видовищно. Перестаєш відчувати, де вода, де небо. Ти ніби у якійсь сфері, потім легкий вітерець, брижі, і це все зникає.

Веселитися в океані особливо не виходило, бо плив один і всі заняття доволі швидко набридали: і риболовля, і фотографування. Чи не єдине, що лишалося мореплавцю, це слухати аудіо книги. Павло каже, що читати на воді неможливо, а слухати – скільки завгодно.

[dyvys_blockqoute text="Ще у мене був потужний ліхтар. Коли наставала глибока ніч, я світив з борту у воду і там з’являлися усілякі організми, що світилися. Ти вимикаєш ліхтар, а там все одно щось продовжує світитися" author=""]

Розклад дня у Павла Резвого та раціон були доволі простими: до світанку підйом, поки вітер не змінився. Потім — кава, для якої воду треба кип’ятити на примусі. Потім якийсь час доводилося гребти. Згодом обід. Як, правило, це була альпіністська їжа, яка готується на кшталт «Мівіни» — заливаєш окропом і можна їсти.

На питання, чи було десь страшно, Павло відповідає трохи філософськи: «Ні. Ну, що таке страшно? Це прогноз можливих неприємностей попереду».

— Якось відчув вночі, що щось дуже шкрябає і розхитує човен. Подивися, а це акулки дрібні підпливали почухатися просто, — лагідним тоном, наче про дітей іде мова, мореплавець доводить, що нічого не боявся.

Те саме і з ситуацією, коли GPS перестав працювати і телефон. Каже: «Ну не працює, і ладно. Коли телефон відмовив, тут що вже, тут нікому і не поскаржишся».

Сьогодні у свої 78 Павло Резвой не надто пишається двома Ґіннесівськими рекордами.

[dyvys_blockqoute text="Ну що Ґінесса? Це не так уже й цікаво потрапити у список поруч із людиною, яка далі всіх плює" author=""]

Про нові подорожі Павло нині не говорить, але каже, що хоче записати свої спогади у вигляді якогось щоденника і видати. Але поки не може на це часу знайти. Постійно чимось зайнятий. Нині він усе більше цікавиться подорожжю свого сина Дмитра. 14 грудня той пішов у плавання з Канарського острову шляхом свого батька.

Підготувала Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО