З колядками та побажаннями: як діти військових у Львові розважалися (репортаж)
Різдвяні свята для кількох дітей, чиї батьки воювали чи продовжують воювати на Сході України, перетворилися на справжню казку. Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій зміг організувати для них чотириденну поїздку до Львова.
Тут юним українцям розповідають про традиції святкування Різдва на західній Україні, знайомлять з місцевою культурою, проводять ознайомчі екскурсії та багато іншого. Так, сьогодні по програмі — ковзанка біля Ратуші. Усі дітлахи мають збираються біля входу та потроху, один за одним взувають ковзани.
У Львові маленьких українців супроводжують старші: Олександр Ситніков зі своєю дружиною. Олександр — колишній військовослужбовець. Сьогодні у ньому, темноволосому чоловікові років 35, у простенькій куртці та з жовтим пакетом у руках, не впізнати вояку. Він спокійно потягує цигарку, переминаючись з ноги на ногу (на вулиці добрих 15 градусів морозу!) та уважно слідкує за дітьми.
Олександр Ситніков воював на Донеччині та Луганщині понад рік
«Я у Львові перший раз, — всміхаючись каже він. — Тут дуже класно. Усі б такі міста були, як Львів. Я бував у Києві, Миколаєві, Дніпрі… але все не так. У Львові взагалі чудово. Обійшли вже всі замки, церкви, монастирі. Це незабутній курорт».
Олександр говорить з паузами та завжди намагається дивитися в очі співрозмовнику. Каже, настрою, звісно, поїздка додала, але тривога і туга лишаються.
«Будемо раді, коли війна скінчиться, коли перемога буде за нами», — трохи подумавши, каже він.
У цей час на ковзанку висипають перші дітлахи.
«Ті, хто тримаються за бортики, наші. Більшість просто не вміє кататися», — підказує співробітниця Центру надання послуг учасникам бойових дій.
Утім, невміння триматися на льоду, аж ніяк не заважає дітлахам рухатися уперед. Хтось впевнено ковзає і обганяє інших, хтось вже на другому метрі падає і заливається сміхом. На ковзанці важко не помітити високого хлопця, у яскравій блакитні шапці. Це — Руслан. Він поводить себе чи не найактивніше з усіх: підганяє менших, кличе до їх до себе, а потім стрімко тікає. Цього року він закінчує 11 клас.
«Далі я піду у військову академію в Одесу, бо у мене брат і батько військовослужбовці. Хочу продовжити їх справу, — трохи соромлячись, постійно ховаючи обличчя у шарф, але впевнено каже Руслан. — Я вирішив для себе, що буду захищати країну, зможу її захищати, зможу віддати життя за неї».
На питання, що він хоче побажати українцям на Різдво, Руслан відповідає швидко.
«Найголовніше, щоби був мир у всій Україні і щоби ніякий москаль до нас не прокрався!», — викрикує хлопець та миттю ковзає далі, випереджуючи своїх друзів.
Дітлахи потроху починають губитися у натовпі і їх вже зовсім не відрізнити від інших. Хіба що Олександр з дружиною уважно стежать за всіма: вони відповідальні за дітей.
«Я б свою доньку, певно, не відпустив», — подумавши, каже Олександр.
«Чому?» — питаюся.
«Зараз такий час… то крадуть, то ще щось. Мене багато знають з того боку, — киває голову кудись позаду себе. — так що можуть знайти… все можуть», —військовий опускає очі у землю та перекидає торбу з руку у руку.
Якесь дівча років 11 починає рюмсати на ковзанці. Це донька Олександра.
«От що ти за дитина! Завжди щось не так. Інші веселяться, а ти… Виходь назовні», — сварливо наказує мама та допомагає малій вийти.
Друзі проводжають поглядами дівча, але дуже швидко згадують, що їм весело і продовжують кататися. Посередині ковзанки невеличкий хлопчина у чорній куртці, схоже, не розрахував сили і впав на лід…
«Ахах! Почекайте мене!», — кричить він на весь голос та намагається підвестися на ноги, постійно падаючи на коліна.
«Ми дуже раді, що сюди приїхали», — тихеньким голос каже світловолоса панянка.
Валерія скоро закінчить школу. Після цього вона мріє вступити до університету. До Львівського університету.
«Тут дуже гарно, тому я б хотіла вчитися і жити у місті Лева», — так само тихенько говорить вона, підтримуючи за плече меншого хлопчину з червоними від морозу щоками.
Це Ілля. Йому 11. Видно, що він соромиться говорити з незнайомцями, але на привітання для українців його все ж вдається вмовити.
«Бажаю усім миру. Більше нічого і не треба», — упевненим, трохи хриплим голосом, каже юнак, і знову зникає у юрбі дітлахів.
— А колядки знаєте якісь? — кричимо ми кудись усередину ковзанки. На голом відгукуються кілька хлопчаків стверджувальним і гучним «Так!».
Діти перемовляються між собою та потроху «під’їжджають» до бортиків. Зібрати усіх, все ж, не вдається навіть дружині Олександра, тож співають ті, хто виявився найсміливішими. Серед них: Руслан, Валерія й Ілля зі своїми червоними щоками.
«Радуйся! Ой, радуйся землееее! Син Божииий нродииивсяааа», — на весь голос співають діти, поклавши один одному руки на плечі. Їх тут же підхоплюють кілька інших людей, абсолютно не причетних до компанії.
«Ой радуйся землееее! Син Бооожииий народивсяааааа…», — дитячі і дорослі голоси потроху замовкають. Виступ завершений. Лунають оплески і сміх.
Руслан закликає усіх їхати далі, аби не гаяти дарма час.
«Слава Україні! Хай все у нас буде добре!», — несподівано викрикує що є сили один зі «східної» компанії та пускається за іншими навздогін.
На ковзанці діти проведуть ще годину, потім же на них чекає різдвяна вечеря у монастирі та ще два дні прогулянок вуличками Львова.
Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО
Коментарі