Віталій Манський показав фільм «Рідні» львівській публіці. Рецензія

mansky

В першу чергу слід віддати належне режисеру за сміливість не лише зняти, а й показати українській публіці стрічку «Рідні» зараз, коли рани ще не зажили, а в країні триває війна. А час вимагає вписувати все лише у дві категорії: чорної та білої, війна ж середини не передбачає.

В першу чергу слід віддати належне режисеру за сміливість не лише зняти, а й показати українській публіці стрічку «Рідні» зараз, коли рани ще не зажили, а в країні триває війна, яка вимагає вписувати все лише в категорії чорного та білого, не передбачаючи інших кольорів.

На широкі екрани фільм Віталія Манського «Рідні» вийшов 2 лютого. У картині режисер показав, яким бачать російсько-український конфлікт його родичі, що живуть у різних куточках України — Львові, Одесі, на Донбасі та в Криму.

На прикладі своєї родини Манський демонструє трагедію країни загалом. Через призму життя «маленької людини» оголюється ряд болючих тем, які були присутні в українському суспільстві, мабуть, протягом всієї її історії: пошук ідентичностей, відсутність домовленості щодо спільної історії.

Тема людської долі в контексті війни не є оригінальною, утім, вона завжди викликає живий інтерес.

Прикметною є сцена, де родичка режисера знімає зі стіни постер Міхалкова, якого все життя вважала «ідеальним чоловіком, красенем», але захоплення кумиром десь поділося, коли прийшла війна. Ця ситуація демонструє, як суспільне та приватне, ба, навіть інтимне переплітається, як люди намагаються втікти від того, що відбувається навколо, закрившись у мікросвітах своїх квартир. Персонажі фільму почувають себе вкрай самотньо, адже їм зрадила в першу чергу пам'ять.

Картина ніби оголює проблеми, які існували в українському суспільстві. Одна з них, це відсутність порозуміння щодо історичного минулого. І тут влучно взяти за озброєння тезу історика Ярослава Грицака про історичну пам'ять як хворобу, «сильнодіючу хімічну речовину», яка в певних випадках може бути ліками, або отрутою.

Робота Манського стане цінною знахідкою саме для вдумливого глядача, для якого важливі деталі, нюанси, внутрішні конструкти героїв. Є щось у спогляданні картини інтимне, що наштовхує на запитання: «а в якому із запропонованих Манським мікросвітів я»?

Серед виражальних засобів слід відзначити монтаж, тут справедливо назвати Віталія Манського майстром атмосфери. Завдяки промовистим деталям, ракурсам, доречно відібраним спектрам, які зафіксувала камера режисера, стрічка сприймається, як терапія.

На терапевтичній ролі документалістики у театрі та кіно наголошує і художній керівник львівського театру імені Лесі Українки Павло Ар'є: «Насправді про події, які відбуваються тут і зараз дуже важко розповісти у театрі, або кіномистецтві об'єктивно. Власне такі інструменти, як документальний театр, дозволяє фіксувати час, говорити на теми, які дуже болять, які ще незрозумілі. Але саме засобом документального театру про це вже можна говорити. Збір фактів, документів - це вже дуже велика допомога.

Кадр з фільму

Кадр з фільму

Окрім того, не треба забувати, що такі події, як революції та війни залишають дуже глибокі травми у суспільстві, психологічні травми окремих людей. Є в театрі такий напрямок, як театр свідка, де свідок може принести свою позицію, а суспільство, обговорюючи ці теми, може лікуватися і виносити з території сутінків якісь питання на світло.

Ці теми треба проговорювати. Адже проблема є і вона нікуди не дівається, а стає більшою, а потім вибухає і її ще важче потім позбутися. Є таке ортодоксальне твердження, що класичне мистецтво має відволікти нас від буремності нашого життя. Але я бачу у ньому і допоміжну роль. Мистецтво має зайняти соціальну позицію також і допомогти нам вирішувати наші проблеми.

[dyvys_blockqoute text="На мою думку, основна ідея фільму полягає у тому, що українськість визначається не лише мовою. Ми бачимо не політиків, а простих людей. Тому за політичними шатами, ідеологіями треба бачити Людину" author="драматург Павло Ар'є"]

Найголовніше, над чим варто замислитися кожному, — а ким ми будемо один одному, коли війна закінчиться. Це риторичне непромовлене запитання є лейтмотивом всієї стрічки. Поки що у фільмі готовності до діалогу глядач не побачив, тут скоріше присутня самотність та фрустрація.

Довідка:

Віталій Манський народився у Львові. Навчався у ВДІКу. Автор більш ніж 30 фільмів, які показували на фестивалях у Каннах, Берліні, Роттердамі, Локарно та багатьох інших. Володар більше 100 нагород, серед яких «Срібний глобус» Карлових Вар, «Срібний голуб» Лейпцигського фестивалю, головні призи МКФ у Варшаві, Їглаві, Трієсті. Президент МКФ документального кіно «АРТДОКФЕСТ».

Багач Олександра

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: