Невідомий Шевченко: останні наречені поета

Модний художник, поет, красень, фінансово незалежний, завсідник найвишуканішого петербурзького товариства він часто притягував захоплені погляди жінок і викликав заздрість у чоловіків. Згодом радянська пропаганда перетворила Тараса Шевченка на вічного кріпака, селянського поета в кожусі, полум’яного революціонера, знедоленого самотнього чоловіка без власного кутка. Насправді, на його долю випало усього потроху…

ІА Дивись.info  сьогодні, у день народження поета, вирішила згадати двох жінок, які відіграли важливу роль у його житті.

Ликера Полусмак – вічна наречена

Кріпачка Ликера Полусмак зіграла фатальну роль у житті Шевченка. Поет зустрів її 1860 року. Йому на той момент було вже 46 років, а Ликері не виповнилося ще й 20-ти.

Дівчина була кріпачкою Миколи Макарова, з яким Шевченко познайомився після заслання 1858 року. Ликеру привезли до Петербурга прислугувати сестрі Макарова, пізніше, завдяки старанням Тараса Григоровича, її звільнили від кріпацтва. Після отримання волі Ликера продовжувала наймитувати.

Закоханий поет присвятив Полусмак дві поезії «Ликері» та «Л.», а 1860 року написав її портрет, який сьогодні зберігається у Національному музеї. Крім того, Шевченко не шкодував подарунків дівчині, яка так запала йому в серце. Він робив ескізи одягу для Ликери, які потім віддавав для пошиття до французького магазину.

На 27-28 липня 1860 року Шевченко призначив сватання. Однак воно не відбулося. Десь у середніх числах вересня між Шевченком і Полусмак стався розрив, який поет дуже болісно переживав. Ликера ж одружилася з перукарем Яковлєвим і жила в Царському селі. Працювала швачкою.

А після смерті чоловіка 1904 року залишила дітей в Петербурзі, а сама переїхала до Канева – спершу приїздила лише влітку, а згодом залишилася назавжди. Часто навідувалася на могилу Шевченка.

Можливо, жінка шкодувала про свій вчинок, коли раптово розірвала заручини. Зберігся запис у тогочасній книзі відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».

1911 року Полусмак їздила до Москви на 50-ті роковини з дня смерті поета. Саме під час цієї поїздки були записані її спогади про Шевченка.

У Каневі Ликера не мала свого житла, тому постійно переїжджала, а останні 10 років свого життя провела у місцевій богадільні, де й померла 1917 року, самотня, вбога, усіма забута.

У заповіті Ликера просила поховати її на Монастирку, урочищу, найближчому до Чернечої гори. Однак похоронили колишню наречену поета на кладовищі на вулиці Сельце. До речі, тривалий час нічого не було відомо про могилу Полусмак. Її віднайшла 1982 року дослідниця Зінаїда Тарахан-Береза, завдяки місцевому мешканцю Бондаренку, якого Ликера в дитинстві врятували, тому він і доглядав її гріб.

1989 року на її могилі поставлено новий пам'ятник із зазначенням: «Тут поховано наречену Тараса Шевченка Ликерію Іванівну Полусмакову (1840-1917)».

Анна Шарікова – остання таємниця поета

Останнім коханням поета була Анна Шарікова, з якою він заручився рівно за 10 днів до своєї кончини.

До речі, ця історія довго залишалася поза увагою дослідників. Останню крапку у ній поставив петербурзький дослідник Олег Вареник.

1860 року у Петербурзі Шевченко зустрів свого давнього знайомого, колишнього дворецького садиби «Холухович», а тепер міщанина Івана Севастіановича Шарікова, який привіз до Північної Пальміри свою названу доньку Анну, щоб видати заміж. Мати дівчини померла при пологах.

Збереглися архівні документи, згідно із якими, заручини поета і Анни Шарікової відбулися 15 лютого 1861 року. Цю подію тримали у таємниці. Очевидно, саме із цієї причини про останню наречену Шевченка нічого не було відомо. Тим паче, що друзі поета пам’ятали про його болісний розрив з Ликерою Полусмак, після якого він закрився у собі і часом доволі різко висловлювався про жіноцтво.

Через десять днів, 26 лютого (або 10 березня за новим стилем), Шевченко раптово помер і забрав у могилу свою останню таємницю.

Ось, що писала про останнє кохання поета дослідниця, кандидат історичних наук, заступник гендиректора Шевченківського національного заповідника у Каневі Світлана Брижицька: «Анна Іванівна після смерті свого нареченого повернулася в Лугу, повітове місто Санкт-Петербурзької губернії. У війну 1877–1878 рр. служила сестрою-жалібницею. Довго берегла посаг нареченого. У 1867 р. невідомі загалу рукописи поета віддала на розгляд лужському міщанину Орлову, котрий їх не повернув, повідомивши, що вони згоріли разом із будинком.

У 1896–1897 рр. Анна Іванівна як єдина спадкоємиця домагалася у влади повернення викраденого у неї архіву Шевченка, оскільки була спроба його опублікувати сторонніми особами. Під час слідства, що виявилося справою більше політичною, ніж приватною, адже стосувалося опального поета та ще й його заміток про імператорський «Маніфест про Скасування кріпосного права», а також про «Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності» 1861 року, вирішили все тихо прикрити. Анну Шарікову відправили у Свято-Духів Новгородський монастир, де вона дожила до Жовтневого перевороту і померла близько 1920 року.

Анна Шарікова зберегла Шевченкові вірність. Так і не вийшла заміж, залишилася «девицей». Вона була останньою нареченою Тараса Шевченка».