Українська Центральна Рада: історія повторюється?

ІА Дивись.info розпитала в істориків та політологів, чого навчилися українські парламентарі за цей час та чому теперішнє України так схоже на минуле.

17 березня 1917 року в умовах Першої світової війни та Лютневої революції в Росії у Києві з ініціативи Товариства українських поступовців було проголошено утворення Української Центральної Ради. Цим було не просто відроджено українську політичну активність, а розпочато процес утвердження національно-територіальної автономії в 9 українських губерніях, що входили в склад Російської імперії.

Відразу лідери Центральної Ради обрали шлях політико-правової легітимізації, до цього процесу долучилось декілька українських соціалістичних партій, українські кооператори, представники свідомого селянства та робітники, педагогічна спільнота, військові та інші. Центральна Рада очолила український національний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об'єднала під своїм дахом провідні українські політичні партії. Українська Центральна Рада пройшла шлях від громадсько-політичного представницького органу українців до революційного парламенту Української Народної Республіки.

Доба УЦР стала першим етапом Української революції, у вирі якої сформувалася національна ідея та було закладено демократичні основи української державності.

За словами кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України та етнокомунікації Національного університету «Львівська політехніка» Івана Хоми, треба розуміти, що той зріз суспільства, який усвідомлював зміст національно-територіальної автономії, а потім і незалежності (4 Універсал – 22 січня 1918 р.), готовий був відстоювати, підтримувати та боротись, — становив декілька відсотків.

«Значна частина з тих, хто долучився, були відверті політичні та громадські авантюристи, самозванці та аферисти. От тому, коли постало питання захисту в грудні 1917 р. Української Народної Республіки від агресії більшовицької Росії, тільки незначна частина, з наявних політичних та військові сил, проявила моральну відповідальність, політичну стійкість та боєздатність. Відчутним брак критичної маси національно свідомого суспільства стане однією з ключових проблем в боротьбі з більшовизмом, білогвардійцями, поляками та внутрішньою анархією впродовж 1918 – 1920 рр. Ми є свідками того, що цей процес триває і сьогодні» — каже експерт.

У свою чергу історик і голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович під час промови на урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди відзначення сторіччя Української революції 1917-1921 років заявив, що 100 років тому демократам довелося піти на поступки комуністам, які відіграли визначальну роль протягом наступних двох десятків років розвитку держави. Зокрема, мова йде про написану політв’язнем Левком Лук’яненком чернетку Акту відновлення незалежності України, яка стала називатися «Актом проголошення незалежності України».

«Незалежна Україна таким чином відмежувалася від попередніх спроб утвердити її державність, відмовилася від спадщини українського визвольного руху. Її поява на мапі світу відтак розглядалася як така, що стала можливою не завдяки тривалій майже столітній боротьбі українців, а лише унікальній міжнародно-політичній кон'юнктурі, яка призвела до розвалу СРСР», — зазначив Володимир В’ятрович.

Окремо голова Українського інституту національної пам’яті наголосив на тому, що важливо говорити не лише про спадщину Української революції 1917-1921 років, але й про її уроки, бо і досі триває наша столітня війна за свободу.

«Уроки Української революції 1917-1921 років повинні уважно вивчити в першу чергу сучасні політики. Один з найважливіших з цих уроків — в Україні кожен з них може мати друзів, союзників, конкурентів, суперників, опонентів. Але вороги, з якими треба боротися справді безкомпромісно, — за межами країни, у Росії, яка веде війну проти усіх нас. Конкуренти, суперники, опоненти можуть бачити Україну іншою. Вороги її просто не бачать у майбутньому. Вони можуть вдавати союзників чи навіть друзів, формулювати спокусливі пропозиції для боротьби з опонентами, але не можна забувати — їх метою є знищити цю державу, — зауважив Володимир В’ятрович. — Учасники Української революції 1917-1921 років зрозуміли цей урок надто пізно. Тому полишили країну на поталу ворогу, тому дописували свої повчальні мемуари в кав'ярнях Відня, Парижа чи Берліна. Нині ми ще маємо шанс зробити так, щоб нащадки могли без брому читати про нашу епоху».

З ним погоджується і політолог Олександр Палій. Експерт зазначає, що проблема у тому, що українці егоцентричні.

«Риси парламентаризму в Україні були задовго до УЦР — це віча княжої доби, боярські ради, козацькі ради. Проблема в тому, що українці егоцентричні. І, коли парламентаризм накладається на нашу егоцентричність, це призводить до негативу. Щось треба робити з цим егоїзмом, бо у людей які потрапляють у владу «зриває дах», тобто вони не готові до цього. Це було тоді і є зараз. Люди мають дивитися, кого вони обирають. Потрібно вчитися поважати свої авторитети. Анархія довго не тримається. Коли ми воюємо зі своєю державою, то фактично воюємо на боці чужої. А ворог, тодішній і теперішній, робить ставку на неосвіченість та егоїзм. Ще один висновок, який сьогодні можна зробити з нашої історії 100-річної давності, — це необхідність культивувати і забезпечувати армію, не шкодувати на неї грошей», — каже політолог.

Утім усі експерти, зрештою, сходяться в одному: в українців ще є час змінити хід подій та зберегти Україну незалежною.

Володимир ГАЛЕЧИК, Ганна БЕЛОВЛЛЬЧЕНКО