Маємо дбати передусім про свою зброю – про слово, – Андрій Содомора

.

Андрію Олександровичу, як за 25 років змінилася парадигма сприйняття образу Тараса Шевченка?

Зміни внесло саме життя: ми ступили на нелегкий шлях боротьби за нашу Незалежність, отже, на шлях до Шевченка, до глибшого розуміння його слова. Ми відчули, що Шевченко – наш сучасник, що він з нами, і це найважливіше. «Борітеся – поборете» прозвучало з уст героя Небесної сотні Сергія Нігояна, чий рід із Кавказу. «Розриту могилу» гарною українською мовою нещодавно декламував (до речі, російськомовний) воїн на Сході України; продекламувавши, сам же дивувався, як усе це – точно про нинішній день. Сьогодні подивляємо й поетику Шевченкового слова: у «Кобзарі», при всій його народнопісенній тональності,  знаходимо по-справжньому модерне, найвищого зразка письмо, ідеальне єднання думки й образу, вселюдського – з національним.

[dyvys_blockqoute text="Ми відчули, що Шевченко – наш сучасник, що він з нами, і це найважливіше" author="Андрій Содомора"]

У чому суттєва різниця між генієм Лесі Українки, Івана Франка й Тараса Шевченка?

Сьогодні важливо наголошувати на тому, що об’єднує і взаємодоповнює ті величні постаті. Це, передусім, –  глибока закоріненість їхнього слова не тільки у національний ґрунт, а й у такі ж глибинні пласти світової, головно, – античної культури. А щодо різниці, то вона пов’язана, зокрема,  з вимогами часу.

У Шевченка – щонайглибший, на рівні серця, ліричний, зв’язок з природою, отже, з народною піснею, з Україною, сковородинська філософія серця, а при тій сердечності – несхитна відданість правді, справедливості, звернений не лише до свого народу, а й до всіх поневолених заклик до боротьби проти хижої імперської неситості й свавілля.

Франко ж за умов австро-угорської демократії усю потужність свого таланту зосередив на просвітницькій праці, прагнув вивести свій народ із темряви – до світла; звідси у його неосяжній, багатогранній  творчості такий значний відсоток інтелектуального, аналітичного, навіть практичного. Але не забуваймо, що й у нього, Каменяра, слово «серце», і то лише у поетичних творах, зустрічаємо близько півтори тисячі разів.

Леся Українка, творячи в умовах Російської імперії, коли діяли Валуєвські й Н-ські укази й упосліджувалося все українське, – слово прирівняла до зброї, вписувала, зокрема, у своїй потужній драматургії, нашу українськість у широкий контекст світової духовної культури, акцентувала, вже у свій час, рятівний для людини (згадаймо «Лісову пісню») – її душевний зв’язок із Землею, показуючи, якою вона може бути бездушною, втрачаючи той зв’язок, – мов у сьогоднішнє зазирала.  А ще їх єднає тверда віра у те, що Україна вистоїть і посяде гідне місце «у народів вольних колі», що світ отямиться, схаменеться – і «будуть люде на землі».

[dyvys_blockqoute text="У нашу технізовану, далеку від живої природи, галасливу добу вкрай важливо не втрачати зв’язку з архетипами нашої культури" author="Андрій Содомора"]

Якими основними архетипами пронизана творчість Шевченка?

Достатньо приглянутися до Шевченкового «Садка» – поезії, яка, по суті, вся зіткана з архетипів, слів-символів, емблематичних образів, що йдуть в доісторичні глибини нашої культури: садок, вишневий; до речі, звернімо увагу на близькі серцю кожного українця звукові конотації цього слова (вишня, вишневі усмішки, вишиванка, вишнє сонечко, Всевишній…); хата, плугатар, пісня,  материнська наука, соловейко, сімейне коло, вечірня зірка, врешті, й сам прийменник коло, що повторений у поезії чотири рази, стає образом «округлості» нашої мови (голосний «о» звучить у «Садку» 25 разів), зближує її з мовою давніх еллінів, яким, за словами Горація, «Муза дала хист округлими мовить устами».

У нашу технізовану, далеку від живої природи, галасливу добу вкрай важливо не втрачати зв’язку з архетипами нашої культури, щоб «серцем жити», щоб черпати з «Кобзаря» живлющу енергію рідного слова.

Зараз говорять про те, що Шевченка слід зробити модерним, знявши з нього «отого дурного кожуха». Що думаєте про це?

У моїй батьківській хаті висіли два портрети: Франко у вишиванці й Шевченко у кожусі, смушковій шапці. В дитинстві Шевченка я сприймав зимовим: «Думи мої…» уявлялись Кобзаревими дітьми, що бредуть снігами з чужини – в Україну;  Франка ж, під враженнями від «Лиса Микити» («Надійшла весна прекрасна…» ), – весняним.

Тепер – навпаки: до Шевченка наближуюся, вчитуючись у його весняний «Садок», а до Франка – у його «Безмежнеє поле в сніжному завої». Чому воно так – про це я писав у своїй книжці «Шевченків садок і Франкове поле». Отож кожух мене не дратував. Одначе, згадаймо, як відповідні органи у свій час пильнували, щоб не було де портрета, на якому Шевченко зображений молодим: старий, у кожусі й шапці, він видавався їм не таким небезпечним – мужик та й годі (але згадаймо, як Франко – про себе: «Я є мужик, пролог, не епілог»).

[dyvys_blockqoute text="Нам не треба робити Шевченка ні модерним, ні застарілим – треба читати його" author="Андрій Содомора"]

Нам не треба робити Шевченка ні модерним, ні застарілим – треба читати його. Ще ж Овідій, а він був найулюбленішим поетом Шевченка, зауважував: «Образ правдивий мій – в пісні моїй». Вчитуймось у Шевченкове слово – і наш Кобзар завжди поставатиме перед нами молодим, сповненим творчої енергії.  Так і з античними авторами: не вони «старі, з бородами» – це ми, старіючи, втрачаючи зв’язок із пісенним словом, черпаємо у них снагу, знаходимо щось нове й цікаве – «зерно правди молодої».

Чи відчуваєте Ви, окрім боротьби на фронті, боротьбу у духовному просторі українців?

Зіставлення цих двох фронтів має глибокий сенс. Згадаймо Сенеку: «Жити – це мов у війську служити»; Франко сказав по-своєму: «Лиш боротись, значить жить». Маємо тримати позицію на своєму, мирному, фронті так, як наші воїни – на лінії вогню. Маємо дбати передусім про свою зброю, як про це у Лесі Українки, – про слово. А що то за зброя, коли вона занедбана, притуплена, неякісна?

Сьогодні, хай як це гірко визнати, наша мова поступово винароднюється (денаціоналізується), зросійщується й далі – на рівні лексичному і, щонайнебезпечніше, – на рівні морфологічному, синтаксичному, навіть фонетичному (що вже казати про надмірний, неконтрольований наплив американізмів?). «Скарбничка»…  Завтра ж усі мовні покручі (тут не місце їх перераховувати), яких не тільки не позбуваємося, а й звикаємо до них, стануть, та й нині стають, нормативними. Адже норму мовлення, ще Горацій зауважив, диктує практика. Над нею  бодай якийсь контроль мав би сьогодні бути. Коли ж мова про духовний простір, то надто мало в ньому перебуваємо, а нам є чим пишатись у ньому; надто вже ми задивлені у теперішнє, модерне, забуваючи, що без минулого – воно порожнє, перелітне, а чим захоплюємось у ньому – не раз просто модне, а не модерне. Вражені бацилою меншовартості, маємо не лише повторювати, а й керуватись у щоденному житті Шевченковою настановою: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Якою мовою треба говорити зі Сходом після закінчення війни? Де шукати точки примирення?

Після закінчення війни, гадаю, всі ми станемо дещо іншими. Багато дечого, по обидва боки барикад, зрозуміємо. Я вже згадував про російськомовного воїна, який гарною українською читав «Розриту могилу». Ось вона, «точка примирення», – Шевченко; примирення – і надії: «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата…» Не забуваймо, що мова, при всій прагматичності нинішнього світу, – не лише засіб спілкування: якийсь її відсоток належить душі.

А душа – вразлива річ, і пам’ять її – цупка… Не забуваймо також, що прагнення причаститися словом до свого, рідного, навіть коли силою обставин ми були відчужені від нього, – свідчення повноти душі, інтелігентності, людяності. Тут потрібна тривала просвітницька праця, збільшення уваги до гуманітарних наук (сьогодні вона зменшується), до філології; потрібна – гідна життєва позиція носіїв мови, української мови, яка, врешті, має об’єднати Україну, відновити в ній втрачене «чуття єдиної родини». Добре ж казали римляни: «Слова повчають, приклади – поривають». Стисло кажучи, наш порив до незалежності, справжньої незалежності, мусимо зробити тяглістю.

[dyvys_blockqoute text="Наш порив до незалежності, справжньої незалежності, мусимо зробити тяглістю" author="Андрій Содомора"]

Як в умовах глобалізаційних процесів повернути свіжість бачення світу?

Повернути годі: знадобилася б хіба «машина часу», що перенесла б нас у часи «молодої землі» і молодих на ній людей, для яких, словами Лукреція, – «все новиною було, тому й видавалось чудовим».

Видно, мали рацію давні мислителі, стверджуючи, що не тільки окрема людина, а й людство загалом, старіючи, втрачає свіжість бачення світу, перестає цікавитися ним – знуджується. Свідченням цього – велетенська індустрія розваг, що мали б зарадити цьому знудженню. Але ті «ліки» заганяють хворобу всередину, поглиблюють її.

Тож повернути годі (згадаймо: «А молодість не вернеться…»). А от як в умовах глобалізації зберегти любов і прив’язаність до свого, рідного, як не знеособитись, – над цим конче маємо задуматись. Як це зробити – підказує Одіссей: «Та мудрий цар не дав лишитись нам / І силоміць нас повернув отчизні – / В науку іншим людям і вікам» (М. Зеров, «Лотофаги»). «Нам» – це супутникам Одіссея: одурманені солодкістю лотоса, втрачаючи пам’ять про своє минуле, про вітчизну, вони раді були «довіку жить на готовизні».

Такими звабами переповнений нинішний світ, тому й силоміць повернув Одіссей своїх супутників отчизні – «в науку іншим людям і вікам». Рятівна стежка для нас – це стежка повернення до слова. До слова Шевченкового, Франкового, до слова Лесі Українки, багатьох інших просвітителів і будителів національної свідомості й людської гідності. Темрява відступає перед світлом. Це світло – у Слові, а воно –  спочатку, воно – Бог. Ступимо на стежку до свого Слова, черпатимемо його глибинну енергію, то й у глобалізовану добу не знеособимось, і на світ дивитимемось зацікавлено, братимемо з нього все, «що в ньому доброго є», як про це Ст. Руданський у своїй поезії «До дуба», яку й справді наче нам адресує, сьогоднішнім, – тим, хто на противагу безкорінному перекотиполю мусить вистояти на світовому протязі.

Довідка:

Андрій Олександрович Содомора – письменник, перекладач, професор Львівського Національного університету ім. І. Франка, лауреат премій імені Максима Рильського, літературної Нагороди Антоновичів, обласної премії імені Михайла Возняка., державної премії ім. Григорія Кочура та премії «Книга року» літературного сайту ЛітАкцент у номінації «Художня література» (за книгу малої прози «Сльози речей»). Серед найновіших книг, перекладених  Андрієм Содоморою, – «Буколіки. Георгіки. Малі поеми» Верґілія (Львів: Літопис, 2011), «Елегії вигнанця» Теогніда (Львів: ЛА «Піраміда», 2012), «Пісні з Лесбосу» Сапфо (Львів: ЛА «Піраміда», 2012). На початку 2013 року побачив світ том зібраних творів А. Содомори «Поезія. Проза» (Львів: Літопис, 2013).

 Розмовляла Олександра БАГАЧ