Після унікальних операцій українських сиріт всиновлюють у США, - хірург Чарльз Мур про благодійний проект у Львові

IMG_8129

Пластичний хірург зі США, професор Чарльз Мур приїхав у Львів, аби безкоштовно оперувати дітей з сиротинців. Чому? Бо діти з фізичними вадами мають менше шансів не лише на здорове життя, а й на усиновлення.

Зустрічаємось із професором на ранкову каву (бо після його день розписаний ледь не по хвилинах: лекції, операції, зустрічі). Лишень вчора професор виступав перед львівськими студентами-медиками. Чарльз Мур працює в медицині вже 40 років і розповів читачам Дивись.info, як опинився в Україні, як складаються долі українських сиріт після операцій та що найважче у його роботі.

Перед розмовою професор багато жартує, ділиться враженнями (із захватом, притаманним дітям) про українську гостинність. Вмикаю диктофон та попереджаю професора і перекладачку (Марту Госовську), що починаємо запис. «А-а-а-а», - реагує жартівливо професор Мур, зображаючи паніку. Починаємо розмову.

- По-перше, розкажіть, що ви вже встигли під час цієї подорожі в Україну, чи вже мали операції, лекції?

Перш за все ми побачили, які гостинні є українці, це перше, що ми відчули тут. Ще ніде мене так не приймали, як тут. Але, якщо бути серйозним, тільки сьогодні ми почали робити ті операції, заради яких ми, власне, і приїхали. Ці операції, які ми маємо зробити, надзвичайно складні з технічної точки зору, такими техніками володіють далеко не всі хірурги у Сполучених Штатах Америки і, звісно, дуже рідко можна натрапити на такого спеціаліста у Києві чи Львові. Двоє хірургів, яких ми привезли зі Штатів є спеціалістами саме в цій техніці. Вони спеціалізуються на реконструкції внутрішніх органів у дітей, а саме геніталій та сечових шляхів. Сьогодні починається перша операція, довготривала, на вісім годин. І ми будемо ще три дні тут оперувати.

Я особисто є пластичним хірургом і буду задіяний операцій на двох дітях сьогодні пообіді. А ввечері запланований невеличкий прийом, аби подякувати за те, як нас гарно приймають в Україні і познайомити лікарів між собою. Серед гостей буде містер Генрі Марш, і його надзвичайний друг і колега, також нейрохірург Андрій Мизак. Генрі Марш вже багато-багато років співпрацює з українцями і він мене й познайомив з Андрієм Дворакевичем. І з ним ми змогли продовжити нашу роботу в Україні, яка була так раптово перервана через політичні події 2014 року в Криму. І ось так ми опинилися тут. Я дуже радий, що маю нагоду бути в такому чудовому місті та радий, що можу співпрацювати з чудовими українськими хірургами, навчити їх технік і, можливо, навіть обмінятися культурним досвідом.

- Яким чином сталось так, що американський хірург опинився в Україні і почав допомагати українським дітям спочатку в Криму, потім тут.

В 2005 році мене запросили на зустріч у Ротарі Клуб, це було у Флориді, в моєму рідному місті Талахасі. І я там познайомився з пані, котра була юристом, яка була частиною команди, що їздила до Криму в 1993-му, і вона займалась ракетними установками, які були розміщені на високому плато в Криму. І там вона познайомилась з лікарем, який очолював Дитячу клінічну лікарню в Сімферополі та відповідав за дитячу охорону здоров’я в Криму.

І в 2005 році вона звернулась до мене з проханням знайти лікаря в Талахасі, який міг би виправити аномалію, з якою народилася дівчинка, їй на той момент було вже чотири роки. І аномалія полягала в тому, що сечовий міхур розташовувався ззовні, а не всередині тіла. Я не знав таких лікарів, які могли би здійснити таку операцію. Але мені вдалося знайти лікаря Майкла Ергарда, який працював у дитячій лікарні, і він спеціалізувався саме на цій сфері.

Я зустрівся з Майклом і запитав: чи ти б поїхав, аби здійснити операцію і виправити цю аномалію? Він сказав: звісно, а куди їдемо? Я сказав: в Крим. І він відповів (як би і кожен справжній американець): де той Крим? А я почав йому нагадувати про такі історичні події Другої Світової війни про штурм Севастополя, про Ялтинську конференцію, про Лівадійський палац… Я йому пояснив, що це маленький хвостик, який стирчить у Чорному морі біля Росії. І так ми поїхали і приїжджали кожного року після цього. І це для мене є справжнім прикладом, як маленькі події будуються в цілий ланцюг і ведуть до великих справ.

- Чи Ви підтримуєте зв’язок з тими дітьми, чи бачите їх після операцій?

Не з усіма, але так. І ця пані юрист, яка мене привели до України, цього разу не змогла приїхати, бо у неї запланована операція, вона допомагала сиротам і сиротинцям. І багато дітей, яких ми прооперували, і які не мали би шансів бути усиновленими без цих операцій, тепер вже усиновлені американцями і живуть в Америці. І живуть недалеко від Талахасі, тому можна відслідкувати контакти.

- Не всі лікарі підтримують зв’язки з пацієнтами, з різних причин. Але ж така операція – не лише шанс на здоров’я, а шанс на іншу якісь життя.

І, зрештою, життя також. Ця перша дівчинка, чотирирічна, яку ми оперували, вона б померла без цієї операції через інфекцію. Зараз вона вже в школі, у неї все гаразд, вона має гарну люблячу родину і мешкає у Флориді.

І тому є дві основні мети нашої роботи: перше – це проводити операції, які дадуть дітям більше шансів на усиновлення, і друга – організувати можливості для їхнього усиновлення.

- Скільки дітей планується прооперувати зараз?

Я не впевнений в розкладі двох інших хірургів, але не більше десяти дітей. Наприклад, операція, яку ми будемо проводити, аби повернути всередину сечовий міхур, вона займає п’ять годин, тому це довгі та складні процедури. Але ми беремо складні випадки.

- Ви маєте величезний досвід у хірургії, але коли йдеться про дітей, чи відчуваєте ви особливий страх чи якісь особливі емоції перед такими операціями?

Немає принципової різниці між оперуванням дорослих і дітей, але кожен хірург під час навчання вчиться бути відстороненим. Ти можеш посміхатися, бути дуже ввічливим, добрим, ніжним до дітей, але для того, щоб успішно провести операцію, треба залишатись холоднокровним. Я можу запитати вас те саме, як журналіст, що бачить трагічні іноді речі, дає собі з тим раду і пише об’єктивні репортажі? Те ж саме!

- Що Ви відчуваєте, коли робите перший розріз при операції?

Я думаю, що в кожного хірурга це відбувається по-своєму. Є хірурги, яким абсолютно байдуже, вони спокійно до цього ставляться. І такі, що будуть дуже хвилюватись, будуть дуже збуджені і переживати, будуть хвилюватися за можливі ускладнення. Але оцей момент прийняття рішень – це такий же напрацьований механізм, як натискати педалі передач у своєму авто. Якщо ви вже напрактикувалися робити ті чи інші речі, то звикаєте до процедури, вже немає такого шоку.

 

Те, що відрізняє цей момент прийняття рішення (бо зробити перший надріз – це якраз бути впевненим у своєму рішенні)  від моменту натискання педалей на своєму авто, це те, що при процесі натискання ви не будете відчувати гордість за себе, що ви пройшли цей шлях історичного прийняття рішення і здійснення його, виконання.

- Ви вже певний час приїжджаєте в Україну, спілкуєтесь із нашими фахівцями, чи ви бачите якийсь поступ, якийсь розвиток української медицини?

Я не можу тут дуже впевнено відповідати, бо я знаю лише Крим і він дуже відрізняється в культурному сенсі від Львова. Але як сказав Генрі Марш вчора на своїй лекції, то на його думку є зміни в медицині від цього брутального, варварського на наш погляд, радянського підходу до західного стилю, який першочергово поважає людину. А якщо я можу представляти Захід, то це суть, переконання, поважати кожну окремо взяту людину: поважати те, що вони відчувають, як живуть, їхні думки і їхню особистість в цілому. І в деяких частинах світу ця цінність індивідуальності замінена на владу держави. Ви знаєте, що я маю на увазі, я про тоталітаризм. Мені здається, ви знаєте про це краще, ніж я.

Є така аналогія, яку би я хотів провести, я висловлюю своє співчуття до України і з цієї аналогії моє співчуття і проростає. Я маю на увазі нашу, американську, боротьбу за незалежність, яку ми ледь-ледь, але, на щастя, виграли. Ми дивимось на Україну і бачимо, що вона у таких складних обставинах перебуває, але ніхто ж не може передбачити, як розвиватиметься історія.

- У багатьох професій є певний такий граничний вік, у спортсменів, наприклад. Я думала, що в хірургії теж таке є. І дивлячись на Вас, з сорокарічним досвідом, цікаво – як тримати себе в формі і фізичній, і психологічній?

В Штатах я вже не оперую з 2008 року, у мене адміністративна робота зараз. Але я радий, що я можу заробити достатньо коштів, аби забезпечити дружині такі умови, до яких вона звикла. Тут моє завдання не так оперувати, як навчити певних технік Андрія та Наталю, це колеги з лікарні, саме в цьому полягає моя суть, я лише трохи оперуватиму, а решту контролюватиму процес і навчання. Вони дуже добре роблять свою справу. І, в кінці-кінців…

Професор простягає обидві руки над столом, аби продемонструвати – немає ані натяку на тремтіння, руки покірно застигли в повітрі.

І, на щастя, я ще й можу бачити, руки не трясуться – то чому не оперувати? Хірург – це не просто лікар, не просто терапевт. Я дуже сумніваюсь, що ви захочете піти до 80-літнього хірурга, особливо  в США (жартує наостанок професор).

Спілкувалась Валерія ДУБОВА

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: