дивись.info

«Я розумію, що є травми несумісні з життям, але хотілося бути Богом», – фронтовий хірург

«Я розумію, що є травми несумісні з життям, але хотілося бути Богом», – фронтовий хірург
Костянтин Василькевич

Львів’янин Костянтин Василькевич – хірург лікарні швидкої допомоги, кандидат медичних наук, у червні 2014 пішов добровольцем на фронт. Звільняв Маріуполь, пройшов Іловайськ. Воював і лікував, витягав товаришів з-під куль. А сьогодні він – фігурант кримінальної справи. Його звинувачують у вимаганні хабара. Медик не розуміє, як так сталося і кому це потрібно…

На фронт до «чорних чоловічків»

Костянтин Василькевич не міг залишатися у Львові, коли почався Майдан і треба було рятувати людей, в котрих летіли світло-шумові гранати і кулі «Беркута». Так само не зміг залишатися й тоді, коли ворог перетнув кордон.

«Оскільки мав трьох неповнолітніх дітей, під мобілізацію не підлягав, а відповідальність за їхнє майбутнє спонукала піти на фронт. Саме тоді телефонували з  медичної служби Майдану, але так склалося, що з тих 40 лікарів-майданців на той момент зміг відгукнутися лише я. Поїхав спочатку на два тижні, а пробув майже півроку», – розповідає Костянтин.

На фронт Костянтин Василькевич вирушив відразу після випускному балу старшої доньки – 3 червня 2014 року виїхав зі Львова.

На той час слава про «чорних чоловічків», які звільнили Харків від «Харківської народної республіки» і виникли на противагу «зеленим», прогриміла на всю Україну.

«Про них вже знав, чув. То був якраз майбутній батальйон «Азов» (сьогодні полк «Азов» – окремий загін спеціального призначення Національної гвардії України – ред.).

Коли приїхав в «Азов», не було нічого. Фактично десь на третій день мого перебування тільки привезли зброю

До того часу було лише те, хто з чим приїхав, тобто легально зареєстрована зброя. І що дуже цікаво – зброю привіз запорізький «Беркут». Людей було тоді обмаль – 130 чоловік. При тому, що 40 чоловік-новобранців приїхали тоді разом зі мною. І тих 130 чоловік вже 13 червня штурмували Маріуполь. Взяли з боєм старий центр. Десь 4 години тривав бій, а кілька наступних днів зачищали спальні райони», – розповідає Костянтин.

«То Ви не тільки рятували життя як лікар?» – цікавлюся.

«Там інакше не виходило», – відповідає Костя.

Це були одні з найважчих днів війни, коли озброєному до зубів ворогові протистояли добровольці, у яких були лише автомати і любов до України, котру будь-що треба захищати, нехай голіруч і ціною власного життя.

«Не було ні машин, ні транспорту. Мені давали у супровід двох бійців, які мене прикривали з автоматами. Ми пробігали ті ділянки, що прострілювалися, і надавали пораненим допомогу. Це був такий собі польовий варіант роботи. Щоправда, був один важко поранений – боєць з позивним Легіонер», – розповідає Костянтин.

Тоді бійцю кумулятивною гранатою практично відірвало руку.

«Там був відкритий перелом, розрив плечової артерії з діастазом 20 см, бо вона відразу скорочується. Врятувати руку вдалося тільки завдяки великому бажанню допомогти місцевих мешканців, які вже побачили, що таке «русский мир». Тоді приїхав з Донецька судинний хірург, який взяв відрізок вени і зробив автовенозне шунтування», – продовжує лікар.

Як створювали фронтову медслужбу

Костянтин Василькевич пригадує, що всі ліки, засоби для порятунку були виключно від волонтерів.

«Перші аптечки ми робили з косметичок. Тільки згодом з’явилися стандартні камуфляжні. Туди вкладали два бинти, джгут, наркотиків у нас не було, якийсь місцевий антисептик тощо. І таким чином давали собі раду», – згадує хірург.

Допомагали київські волонтери, головний пульмонолог «Феофанії» Юрій Лиховський, з хірургічним інструментарієм, санітарними сумками – Бердянський медичний коледж.

Ми на санітарних сумках замальовували червоні хрести. Бо нам сказали, що після офіцерів і кулеметників ми є першими цілями

З миру по нитці – голому на сорочку – саме так створювався перший фронтовий медпункт хірургом зі Львова Костянтином Василькевичем і фельдшером Іваном Дем’яником, прикарпатцем, який мешкав у Артемівську.

«Після того, як взяли Маріуполь, стали прибувати ще лікарі. І з часом медслужба розросталася до 11 чоловік. До Іловайська ми мали вже і транспорт, і всі засоби. Фактично була створена структура, завдяки якій можна було творити дива. Були різні центри з надання допомоги, зокрема з підготовки самих бійців. Наприклад, при відкритому переломі кінцівки навчали прив’язувати до неї зброю. Таким чином і зброю не втрачали і часто це допомогло запобігти у майбутньому ампутації. Під час штурму Мар’їнки у нас було 11 300-их і тільки одному з них ампутували кінцівку», – розповів хірург.

Польовий госпіталь

За його словами, медпідготовку починали з того, що відкидали радянські принципи, коли все уніфіковано: вкусила гадюка – наклав джгут, рана з кровотечею – наклав джгут… «Тут ми все робили вже по-іншому. У страху очі великі і будь-яка кровотеча відразу здається артеріальною. Тому спочатку вчили рану валиком притиснути, кінцівку вверх підняти, а тільки, якщо вже нічого не допомагало – накладати джгут. Джгут – це крайній захід, тому що в теплу погоду повне перетискання судин можливе лише на 5 хвилин. Пізніше починається некроз – омертвіння тканин внаслідок відсутності кровоплину. Якщо джгут надто швидко накласти, то отримаємо інваліда. Дуже приємно, що те, чого ми вчили, згодом було відображене у результатах», – посміхається Костянтин.

Але не завжди всі можливі і неможливі зусилля могли врятувати життя.

«Був Роман Сокуренко, позивний Сокіл, з вогнепальним пораненням через діафрагму… З двома місцевими хірургами оперували його на тиску 50, зробили резекцію і наступного дня тиск піднявся до 100-120. Потім гелікоптером транспортували до лікарні Мечнікова. Сокіл пережив 11 операцій у тій же лікарні Мечникова, інституті Шалімова, а потім у Німеччині, де таки помер. Це мене просто розбило», – зітхає Костянтин.

Іловайськ, або Війна з дияволом

Далі був Іловайськ – одна із найтрагічніших сторінок в історії російсько-української війни.

«У нас вже був реанімобіль «Мерседес». Нас відірвали від «Азову» і ми прикривали хвіст «Донбасу» і «Шахтарську», які штурмували Іловайськ. Тоді ми з підбитою БМП витягнули двох бійців, одного успішно реанімували. Але згодом по рації почули, що в «Азову», який йшов полями, є втрати. Ми просто перелетіли автомобілем через траншею. Коли туди примчали, то, на жаль, мій друг, вже помер. Це був Микола Березовий (Береза) – чоловік Тетяни Чорновол. Він отримав поранення у стегнову артерію…

Ми саме тоді зрозуміли, чому не варто мати опізнавальні знаки. Наш «Мерседес» був білий з червоним і по нас, очевидно, корегували вогонь. Ми чули, як снаряди лягають все ближче і ближче і щойно від’їхали на 50 метрів, як снаряд влучив саме у те місце, де ми перед тим стояли.

Таке враження, що ми воювали з дияволом. Бо там просто не було ніяких правил ведення війни, ні моралі, нічого

І продовжує: «Найважче – втрачати. Я розумію, що є травми несумісні з життям, але хотілося бути Богом».

Назад у мирне життя

Згодом Костянтина Василькевича запросили у батальйон «Січ», де теж бракувало медиків.

«Вже були укладені Мінські угоди, приток зменшився, почалися хвилі мобілізації, армія зміцнювалася, на фронті стало спокійніше. Було психологічно важко, бо з «Азовом» ми брали участь у наступальних операціях, був Маріуполь, Мар’їнка, зачищали Новоазовськ, нехай безуспішно, але штурмували Іловайськ. В «Січі» робота полягала в рейдах, бойова активність зменшилася. Ще була широкинська операція після того, як обстріляли Маріуполь, але це вже були окремі епізоди. Коли мені в «Азові» запропонували контракт до закінчення особливого періоду, то треба було звільнитися з основної роботи. Тому відмовився. Наприкінці 2014 повернувся у Львів», – розповідає хірург.

До мирного життя теж було звикати не просто.

«Одна справа, коли рятуєш мотивованого молодого чоловіка, а геть інша – п’яного чи неадекватного. Починаєш реагувати на то гостро. На той час добровольчий рух об’єднував найпрогресивніші сили вчорашніх майданівців. Половина «Азову» вільно спілкувалася англійською – художники, програмісти, менеджери, далеко не прості люди, фінансово забезпечені. Я ці часи згадую з приємністю. Коли брали Маріуполь, комбат Білецький – кандидат історичних наук, однією зі штурмових груп керував боєць з позивним Душман – кандидат економічних наук, а медициною завідував я – кандидат медичних наук. На посаду замполіта прийшов доктор політичних наук. У нас можна було створювати такий собі невеличкий університет», – посміхається лікар.

Історія з хабарем (версія лікаря)

У мирному житті, де не свистять кулі, не падають снаряди, не бачиш смерті товаришів, на Костянтина Василькевича чекав новий удар – відкриття кримінального провадження. Його звинувачують у хабарництві.

«Мені важко зрозуміти, що сталося. Не розумію, хто це організував і кому воно потрібно», – каже Костя.

Все почалося торік, улітку.

«Поступив пацієнт з автоаварії з напруженим пневмотораксом. Він задихався, в нього було повітря під шкірою. Його прооперували. Ще мав рвану рану повіки. Я бігав по шовний матеріал, який в мене з АТОшних запасів залишився. Пацієнт вижив, поправився, забрали дренажі. 6 липня зняв шви, він відпросився додому, а 8-го мав прийти по виписку», – згадує лікар.

Пацієнт чомусь так і не прийшов, а тільки задзвонив. Костянтин Василькевич не надав цьому жодного значення, бо виписку можна забрати у старшої медсестри. Чоловік з’явився тільки 14-го числа. Спочатку він довго чекав під кабінетом, а коли дочекався лікаря – вони разом пішли по виписку. Потім вийшли з кабінету і кожен пішов у своєму напрямку.

«Я пішов у гнійно-септичне крило, де мене цей чоловік наздогнав і запхнув у кишеню подяку. Я розчулився, перев’язав його і тут мене затримали», – продовжує Костянтин.

У кишені халату було 10 купюр по 500 гривень. Спеціальна фарба потрапили лише на мочку безіменного пальця, коли хірург шукав ключі.

«Цього вистачило, щоб відкрити справу, і тепер я корупціонер», – резюмує Костянтин Василькевич.

Згідно із заявою пацієнта, хірург 7 липня вимагав у чоловіка гроші. Однак того дня лікар був на операції, а пацієнта не було в лікарні, що підтверджують записи журналу.

Справа вже у суді. Слухання то призначають, то скасовують, якось засідання відбулося навіть без Костянтина.

«За дві години суддя подзвонив моєму адвокату і передав, що судове засідання нібито переносять… Я прийшов подякувати людям за підтримку і випадково опинився на суді, який ніхто насправді не збирався переносити! Хотіли зробити мені неявку», – розповів лікар.

Костянтин Василькевич раз-у-раз перебирає в голові, що могло спровокувати відкриття проти нього кримінального провадження. Є навіть вихід – визнати провину, розкаятися, а колектив візьме на поруки. Ось і справі кінець.

«Після війни я такого ніколи не зроблю», – закінчує Костянтин Василькевич.

Оксана ДУДАР

Фото з Фейсбук Костянтина Василькевича

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама