Павло Маков: Мене дуже хвилює, що наша держава постійно програє те, що ми називаємо битвою за мозги (фото)

У Національному музеї у Львові  відкрилася виставка «Фонтан» одного з найуспішніших та знакових художників сучасності Павла Макова. Такого плану масштабну інтеграцію у кульпростір Львова, художник вирішив зробити з допомогою майже ретроспективної виставки.

Неможливо оцінювати митця з точки зору однієї виставки чи його майстерень для молодих художників, ці роботи просто потрібно споглядати, насолоджуватися ними, адже одну і ту саму картину можна розглянути із різних ракурсів, приглядатися до найменших деталей, і складати їх воєдино, кожен раз, при цьому відкриваючи все нові і нові значення та приховані змісти цих робіт.  А ще дуже цінною та надзвичайно цікавою є розмова з митцем.

- Пане Павле, розкажіть про виставку, про її концепцію.

Мені важко щось коментувати, знаєте, я в першу чергу митець, тому все, що я можу сказати – це мої роботи, я малюю і словесний коментар тут зайвий. Можу сказати, що це виставка організована «Я Галереєю» разом з Національним музеєм. Протягом двох з половиною років велися перемовини, щоб вона тут відбулася.

Дійсно, всі такі зайняті, ми постійно шукали такої можливості, бо у мене були інші виставки тут і за кордоном. Потім, на це потрібно було знайти певні кошти, бо кожна така організація цього потребує. Оскільки, ці виставки не мають комерційного характеру, то це суто культурні програми. Гроші ще потрібно було знайти, частково використовував свої, а також «Я Галереї», таким чином після двох з половиною років ми узгодити, що вона має бути у травні. Залишилися технічні речі, бо потрібно було зібрати роботи, забрати з моєї майстерні, оформити те, що не оформлено, знайти транспорт – це все  привезти і не розбити.

- Як ви оцінюєте інтеграцію вашої творчості у львівський культпростір?

Це ж не мені вирішувати, а тим всім людям, які будуть цю виставку дивитись.

- Чи склалося враження, що вона довгоочікувана?

В мене вже була виставка у Львові, десь приблизно 8-9 років тому, я сюди привозив свої роботи. Я із задоволенням зробив цю виставку зараз, мені здається, що це дуже важливо, бо різні харківські мистецькі течії відрізняються від львівських. Було цікаво проводити різні майстер-класи для молодих львівських митців того року у Харкові. Зараз дуже цікаво представляти цю експозицію у Львові. Це завжди має сенс, бо ми таким чином, більше дізнаємося про наше спільне життя, від того – все на все впливає. Я задоволений тим, що я її тут зробив, але чи буде задоволена громада Львова?

- А чому власне «Фонтан виснаження»?

Цей «Фонтан виснаження» - це старий проект, але як основу для назви я залишив слово «фонтан». Бо коли я робив це проект у 1995 році, він мені самому здавався трохи дивним, адже я працюю з візуальними образами, а тут більше він як розповідь може сприйматися.

«Фонтан виснаження» - це, все-таки «statements», така заявка – так, а не інакше. Тому що, будь-яка інша робота може по-різному трактуватися, з різних сторін від драматичних до дуже гумористичних, а тут у тебе одна інтерпретація, нав'язана мною як автором. «Фонтан виснаження» - було об'єктивною назвою, бо суспільство було виснажене нанівець. На мій погляд, цей процес триває досі в Україні, яка не схаменулася і вона ніяк не може прийти до норми.  Мене дуже хвилює, що наша держава постійно програє те, що ми називаємо, битвою за мозги. Ми постійно втрачаємо молодих талановитих людей – це просто об'єктивно.

Читайте також: Львівський гурт «Плесо» презентував заключний трек з дебютного міні-альбому

Останній приклад, дівчина з Харкова, яка виграла престижний європейський конкурс з математики. Вона вже має багато пропозицій з інших країн, і не думаю, що навіть після закінчення українського вищого навчального закладу, тут залишиться. А Україна має робити так, щоб такі діти могли залишитися. Тому це один приклад суспільного виснаження.

Я вважаю, що цей «фонтан» - і досі ще, на жаль, актуальна річ. Там стоїть дата початку – це один з варіантів, який я робив для Донецка в 2014 році, але, із зрозумілих причин, він не був представлений в Центрі сучасного мистецтва «Ізоляція». Цей центр мав фактично емігрувати з Донецька до Києва. І тому, в мене була нагода його виставити тут – це не єдине що існує, але це домінантна, яка мене турбує і досі.

- Розкажіть про Ваше захоплення і таку особливу увагу до деталей, до повторів, до тієї найменшої частинки роботи.

З одного боку, це дуже дрібні деталі, котрі дійсно можемо роздивлятися, всі так і роблять. Я використовую мідні дошки, єдине що не друкую накладу, в мене особливе ставлення до офорту. Для мене процес друку перетворився на найбільш творчу частину, замість того, щоб бути суто технічним, яким він є в класичному варіанті. Суто технічне тут – коли дошки для мене практично літери, з яких складаю розповідь. Тому, у процесі друку для мене найбільш цікава така робота не технологічна, у тому сенсі, що маю зробити фарбу, покласти дошку, друкувати сторінку.

Це, насправді, цікаве питання. Для мене дуже важливе поєднання мікро і макро космосу. Дійсно, в моїх роботах можна роздивитися, в якихось окремих 10 квадратних міліметрах – там буде багато деталей, з іншого боку, коли відійти – то це буде зовсім інша робота, як та сама «Башта», ті самі «Сади». На відстані бачите одне, а вже зблизька відкриваються інші світи.

Навіть, була одного разу виставка, в 2006 році в музеї в Празі, де є зали для сучасного мистецтва. Мені запропонували там зробити виставку, а в якості інсталяції чи іронії, куратор повісив поруч з роботами лупу, щоб люди могли роздивлятися мої роботи. Коли ми це зробили, він на цьому наполягав, я вирішив для себе подивитись що ж у цьому такого. Бо, коли я роблю дошку і дивлюся на неї через лупу – то це суто технологічне, я маю бачити те, що роблю, маю бачити це у збільшеному вигляді, без цього не можу працювати.  Але, якби я не закохувався в самого себе, я на свої роботи через лупу не дивлюся. А тут – раз ми пропонуємо глядачам, то треба спробувати що ж це таке.

Читайте також: Від музики до прав людини: в Україні стартувала унікальна кампанія (відео)

Я був здивований, бо під час друку не дивлюся як ці деталі між собою починають з'ясовувати стосунки, я тут це побачив вперше. Чорна лінія, білий простір – для мене важливіше за якісь там деталі, а вони зроблені, живуть хай там як живуть, вони там є – мене  це тішить, для мене цього досить. А тут я побачив, що в них там цілий світ, вони там копирсаються один з одним, переплітаються. Я завжди кажу, що як вони там кохаються в станку під пресом, я цього не знаю. Це був досить цікавий експеримент.

Потім мені куратор прислав багато фотографій, де від бабусь до маленьких дітей – всі ходили по залу і роздивлялися мої роботи. Тут дійсно спрацювало, хоча я погодився, тільки щоб задовільнити прохання того куратора, хочеш інсталяцію хай буде, хоч і не часто таке використовую, і не дуже на цьому наполягав.

- А скажіть, будь ласка, вам напевно часто ставлять такі запитання, ви досить успішний, у фінансовому плані також, чи художник має ставити собі за мету стати успішним?

Так, дійсно так кажуть. Мені – вистачає, але там немає якогось надміру. Відразу скажу – ні. Єдина мета, яку ти повинен собі ставити, коли приходиш в майстерню – відповісти собі самому на свої питання, і тільки це народжує реально цікаву річ, яка потім може стане ще комусь цікавою. Коли ставити собі за мету тільки успішність, звісно така практика існує в цілому світі, але ти перетворюєшся на, скажімо, менеджера, а роботи, які створюєш руками, стають проектами, які ти менеджеруєш.

Справа в тому, що тут не потрібно плутати професійне ставлення до того підходу, які мають бути рами, як надрукований каталог – це не свідчення успіху, це потрібно робити щоб, кінець-кінцем, донести таким чином, все так, як тобі хочеться до глядача. Це абсолютно нормально, а далі – успіх не від тебе залежить.

- То, можливо, віддача важливіша, оцей «фідбек»?

Віддача непрогнозована. Скоріше так, вона для будь-кого важлива. Матісса одного разу запитали, чи творив би він на безлюдному острові, а він відповів, що навряд. Бо мистецтво – явище соціальне, коли я щось роблю, то мені цікава соціальна віддача, мені цікаво як це люди сприймають, мені цікава думка особливо, тих людей, чию думку я шаную, і цим переймаюся, але це не справа успіху. Це справа на скільки вдало, ти зміг донести ті свої проблеми, а мистецтво завжди про проблеми, ту драму, яку ти бачиш, яка існує – на скільки вона вражає чи не вражає, хоча, скоріше, на скільки вона комусь буде близька чи не близька.

Розмовляла Мар’яна МАКСИМІВ

Фото: Микита ПЕЧЕНИК