Про доступність простору й інклюзивну освіту: інтерв’ю з експерткою з соціальних питань

o-DISABILITIES-DATING-facebook
Фото ілюстративне. Джерело: Huffington Post

В Україні нараховується майже три мільйони осіб з особливими потребами. Для багатьох із них навколишнє середовище усе життя лишається ворожим і недоступним.

Про те, як це змінити, а також, як змінять школи після впровадження інклюзивної освіти ІА Дивись.info говорила з Ларисою Самсоновою — експерткою з соціальних питань Інституту суспільно-економічних досліджень.

Лариса Самсонова, експертка з соціальних питань Інституту суспільно-економічних досліджень

Що варто вкладати у поняття доступності простору?

– Простір має бути доступний для кожної людини. І не треба його спеціально організовувати для когось, у тому числі для людини з особливими потребами. Є така річ як універсальний дизайн або «дизайн для всіх» — концепція, що передбачає проектування продукції та середовища таким чином, щоб ними могли користуватися найбільш широке коло людей. Наприклад, зараз ми вже бачимо, що вимикачі світла знаходяться на нижчому рівні, бо люди можуть бути різного росту; немає порогів на вході у певну будівлю. До прикладу, у Польщі, коли ви натискаєте на кнопочку у ліфті, вам озвучують, який це поверх. Пандус має бути розворотний, а не рейками зроблений, як у нас. Це і є універсальний дизайн. Зараз, коли будують нові установи, будинки тощо вже мали би робити це за принципом універсального дизайну.

Мали би, але не роблять?

– У нас універсальний дизайн не закладений як основа будівництва і розробок. Можливо, тільки в деяких нових будинках і компаніях дотримані його принципи. В Україні більше прийнято робити щось спеціальне для інвалідів. Але воно не може бути спеціальним. Воно має бути універсальним. Тим більше, що переробляти потім складніше, ніж робити спочатку нормально.

Що заважає послуговуватися принципами універсального дизайну?

– Просто розуміння того, що у цю будівлю може зайти будь-хто. Людей з особливими потребами ніхто не бачив раніше, тому люди уявляють собі якусь міфічну істоту, яка обов'язково на візку абощо. І прийнято казати: «Та скільки тих інвалідів? Їх немає на вулицях!» Це навіть звучить на засіданнях сесій міських рад. А як їх буде видно на вулицях, якщо вони навіть вийти не можуть?

[dyvys_blockqoute text="Початок інклюзії — видимість, людей мають побачити. Поки що всі вони зосереджені у, свого роду, маргінальних групах." author=""]

Нам треба просто почати робити правильно. Є стандарти, вони розроблені, є Державні будівельні норми, є Мінрегіонбуд, де про принципи універсального дизайну всі добре знають. Просто ніхто не хоче про це думати і втілювати у життя.

На які країни нам варто орієнтуватися у вирішенні цього питання?

– Польща — це найближча країна, яку можна взяти за приклад. Але загалом будь-куди можна поїхати і побачити, що там не так, як у нас. Наприклад, у Празі ви побачите дуже багато людей з інвалідністю, бо вони відчувають себе вільними, не потребують спеціальної допомоги, можуть зайти у будь-який супермаркет, бутік тощо. І так влаштоване життя у будь-якій країні, яка розуміє, що її громадяни мають право на рівний доступ до всього.

В Україні сьогодні активно обговорюють впровадження інклюзивної освіти, завдяки якій будуть закриватися спеціальні школи-інтернати, а їх вихованці — діти з особливими потребами — перейдуть до загальноосвітніх навчальних закладів. Як ви оцінюєте цю ідею?

– Я відчула відсутність інклюзивної освіти на власному досвіді і мушу сказати, що це дуже травматично для людини, бо її ніхто не сприймає у соціумі.

Необхідно розуміти, що початок інклюзії — видимість, людей мають побачити. Поки що всі вони зосереджені у, свого роду, маргінальних групах, спеціальних школах-інтернатах, де батьків переконують, що там дитині буде дуже комфортно, вона матиме спеціальне навчання і спеціальних педагогів. Люди, які організовані у певних закладах за спеціальною ознакою, глухотою або за сліпотою, справді, почувають себе дуже комфортно. Але вийти за межі цього закладу їм важко, оскільки їх не сприймають ззовні. Але якщо діти починають рости разом ще з садочку, вони сприймають особливих дітей поруч із собою це як норму.

Але сьогодні є чимало батьків, які проти такого нововведення...

– Звісно, вони є. Але наведу такий приклад: у мене є знайома, яка вирішила ще п’ять років тому, що її дитина з синдромом Дауна буде навчатися тільки у звичайній школі. Вона долала дуже багато всього, у тому числі несприйняття,  але коли це закінчилося, минув час, і дитину всі полюбили у класі, їй допомагають, з нею дружать. Так і усім іншим треба подолати цей момент супротиву і просто почати впроваджувати цей механізм.

Читайте також: Пліч-о-пліч: як у загальноосвітній школі навчаються діти з особливими потребами (фото)

Я дуже добре ставлюся до такої зміни. Звісно, було б добре, якби на це відвели більше часу і ретельніше спланували, але добре, що у нас все одно це відбувається.

Наприклад, у Дніпрі є школа, де щороку в час набору перших класів проводять опитування серед батьків: чи ті не проти, щоби з їх дитиною у класі навчалася особлива дитина. І якщо вони кажуть, що проти, їм пропонують сусідню школу. І це вже позиція.

– А як щодо дітей? Про їх жорстокість сьогодні говорять чимало спеціалістів. Чи не виявлятимуть вони агресії щодо нових учнів?

– Якщо дорослі їм це казатимуть, то так і буде. Ви розумієте, що зараз роблять дорослі? Вони підбурюють дітей писати заяви про те, що вони проти того, аби у класі навчалася дитина з особливими потребами. Діти ніколи такого самі не роблять.

[dyvys_blockqoute text="Навчальний заклад отримає 23 тисячі гривень на рік за одну дитину з особливими потребами, яка буде там навчатися. " author=""]

2015 року ми проводили експеримент: спочатку зняли, а потім демонстрували у школах фільм про інклюзію. Так ми вивчали думку вчителів, батьків і учнів щодо цього питання. У результаті 94% учнів сказали, що вони не знали про те, що таке інклюзія, і якби їм пояснили, вони би розуміли, що дитині потрібна допомога. Зі вчителів 35% не знали про інклюзію. Тому я переконана, що зараз треба навчати у вишах, що інклюзивна освіта — це норма, хочете ви чи ні, вона буде впроваджена.

Як структурно зміняться школи зі впровадженням такої реформи?

– У навчальних закладах будуть ресурсні центри, які допоможуть вчителю і дитині організувати той же простір для навчання. Елемент такого простору — це створення у школі ресурсного класу. Наприклад, аутична дитина в звичайному класі з асистентом вчителя витримує, як правило, хвилин 15, а далі починає протестувати: крутиться, кусається тощо. Коли таке трапляється, асистент вчителя виводить її у ресурсний клас. Цей кабінет поділений на зони: одна — та, де можна індивідуально продовжити заняття, друга — сенсорна, де дитина може пострибати на батуті, тертя — це простір, де дитина може полежати, вимкнути світло і просто відпочити. Сенс такої кімнати у тому, щоби розвантажити дитину, а не у тому, щоби закрити і окремо навчати. Інклюзія передбачає поєднане навчання.

Ви згадали про асистентів вчителя. Розкажіть детальніше про їхню роль у навчальному процесі.

– Основна мета і завдання роботи асистента — адаптація дитини. І ця допомога не має бути постійною. Вона дається на той період часу, на який необхідна, а потім її забирають. Варто розуміти, що асистент — це не та людина, яка просто дублює вчителя і бубнить дитині на вухо матеріал, сидячи позаду. Я би навіть не називала цю посаду «асистент вчителя». Він скоріше «асистент дитини».

Скільки асистентів має працювати в одному класі?

– Все має бути за потребами. Я бачила, як в американській школі по чотири асистенти працюють. У нас же пропонують одного асистента на три дитини або влаштувати його на півставки. Це нонсенс!  Асистент повинен бути не у вчителя, а у дитини. Їх має бути стільки, скільки потрібно.

Скільки дітей з особливими потребами може бути у класі?

– У нас кажуть до трьох. Але є і шість і це нормально. Але, думаю, вже залежить від складності і взагалі кількості усіх дітей у класі. Один-два — було б добре.

Що потрібно школі, аби вона була готова прийняти особливих дітей?

– По-перше, це знання вчителя про те, що діти особливі. По-друге, взагалі розуміти, що може бути така дитина. І якщо вона з’являється, треба звернутися за допомогою. На жаль, цьому в університетах не вчать сьогодні. Чому не почати одразу читати курс про те, що можуть бути діти з особливими потребами, як це роблять в інших країнах, я не розумію. Відтак, треба переучути педагогів хоча б на курсах підвищення кваліфікації.

Читайте також: Інклюзивна освіта: чи готові загальноосвітні школи прийняти особливих дітей

Третє — для кожної дитини мають застосовуватися інструменти: якщо вона не може візуально сприймати інформацію, їй треба її озвучити. Це можуть бути тести в картинках або ще якась допомога. У нас вона зараз проявляється тільки у звільненні від фізкультури, бо дитина хвора. Але вона не хвора! Їй просто потрібні інші засоби навчання.

Дуже треба просвітлювати людей. Потрібні консультанти, наприклад, соціальні працівники, які просто спілкуватимуться з дітьми і пояснюватимуть їм всі деталі. У тому ж Дніпрі проводять День аутизму, День інклюзії, коли ходять по класах і розповідають про це дітям. Це важливо. Думаю, було би не зайвим підключити до цього процесу громадські організації.

Скільки потрібно грошей, аби облаштувати школу для інклюзивного навчання?

– Якщо перебудувати всю школу, то це, звісно, буде дорого. Але є різні міжнародні ресурси, які допомагають облаштувати все. У київській 168-ій школі люди захотіли змінити її, написали проект і Військово-морський флот Америки поставив у школі ліфт. Таких шансів отримати кошти або певне обладнання дуже багато. Мотив має бути. Це можуть бути кошти громадськості, гранти тощо. Але потрібна мотивація дирекції і батьків.

Крім того, зараз з'явився заохочувальний фактор для шкіл: навчальний заклад отримає 23 тисячі гривень на рік за одну дитину з особливими потребами, яка буде там навчатися.

Чи можете назвати остаточні терміни впровадження інклюзивної освіти?

– Немає їх, цей процес тільки почався. Освіту обирають батьки і поки вони не будуть довіряти, буде і звичайна форма, і така.

Зараз активними противниками реформи виступають співробітники шкіл-інтернатів, які можуть просто залишитися без роботи через впровадження змін. Чи це твердження відповідає дійсності і, якщо так, який вихід із ситуацію ви бачите?

– Це теж елемент реформи і з цими людьми треба працювати. Педагогам треба пропонувати переходити в інклюзивні школи. Вони там потрібні. Але ці люди звикли працювати у маленьких князівствах, де їм зручно, комфортно, у них свої порядки, це теж була своєрідна маргіналізація. Необхідно з неї виходити. Хтось захоче перейти у нову школу, хтось ні, але треба створити програму перенавчання для таких осіб, про них необхідно дбати, адже це сьогодні зацікавлені особи зі знаком мінус. Вони будуть гальмувати процес, бо їх думку не враховують. Але спеціально утримувати інтернати, щоби у них була робота, теж неправильно.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: