Ця книга — дзеркало настроїв, які існують в Україні, — польська письменниця про збірку «Вбити дракона. Українські революції»

«Вбити дракона. Українські революції» Катажини Квятковської-Москалевич — це збірка репортажів, історії до яких авторка збирала протягом 10 років.

«Ці історії розповідають про реалії життя в Україні за картинками, які показують по ТБ», — зауважує сама письменниця.

Польська дитина Помаранчевої революції

Свого часу я навчалася у Харкові, бо це було місто-партнер Познані у рамках вивчення програми сходознавства. Я дуже ціную, що потрапила саме у це місто, бо я була польською дитиною Помаранчевої революції і, як і багато поляків, мала замилування тим, що відбувалося в Україні у той час. Але коли у 2007 році я приїхала до Харкова, то побачила, що тут цього «помаранчевого ентузіазму» не вистачає. Не було того відчуття, як у Львові чи Києві.

Я дізналася про такі речі, яких не існувало в моєму ідеалістичному погляді на Україну. Тут платили за іспити, коли мені знадобилася флюорографія, я теж мусила комусь заплатити. І тоді мені захотілося зрозуміти, чому образ України не складається в цілісний: як ідеальне сприйняття співіснує з реальним.

Історії без гепі-енду

Дуже часто мене питали у Польщі, чому ця книжка виглядає такою депресивною. Зрештою, я і сама так відчуваю. Так от, книга з’явилася як дзеркало настроїв, які існують в Україні. Кожного, з ким я говорила для цієї книги, я з наполегливістю маніяка просила розповісти історію з гепі-ендом, бо шукала ту, яка могла би свідчити про успішність цього десятиліття. Але усі, за винятком однієї, були абсолютно протилежними.

[dyvys_blockqoute text="У цій книзі я не описую, як відбувалися події. Я зосереджуюся на тому, як їх сприймали люди, якими вони залишилися у їх рецепції і пам’яті." author=""]

Гепі-ендом закінчилася історія з Херсона. Тамтешній документаліст розповів мені про гангстера на прізвисько Сонечко, який коли жив у місті. Це були жахливі 90-ті і в якийсь момент він посварився з усіма своїми партнерами по бізнесу. Його застрелили у центрі біля якоїсь фабрики. Одна з куль потрапила у шибку будинку і не розбила її, а тільки залишила слід. За деякий час документаліст ішов повз те місце і помітив кав’ярню з садочком, у якому грала жива музика. У Херсоні до того нічого подібного не було. Він поцікавився, звідки струм, який живить інструменти, і виявилося, що його провели якраз через ту дірку від кулі.

«М’ясисті і жорсткі тексти»

Навіть після виходу книги я б хотіла ще дещо змінити у ній. Зізнаюся: я дуже люблю зменшувати свої тексти, робити їх худішими. І коли я читала переклад, вже розуміла, що я би ще кілька речень викинула. Коли вийшло польське видання книжки, я була певна, що там немає жодних квітчастих моментів, але коли перечитала, то зрозуміла, що вони є і мені було за них незручно. Я не люблю дуже прикрашених текстів, а надаю перевагу м’ясистим і жорстким.

 

«Для комерційного успіху книга мала би вийти раніше»

Я розуміла, що для комерційного успіху мала би видати книгу раніше — на хвилі активного зацікавлення Україною. Але я була свідома того, що вона вийде вже тоді, коли основна увага до України буде спадати, бо мені було необхідно, щоби книга була випрацювана. Я розуміла, оскільки ми маємо таке велике зацікавлення Україною і велику кількість видань, пов’язаних з цим, рано чи пізно цей інтерес почне спадати.

[dyvys_blockqoute text="Мене змінила ця книга. І найбільше, напевно, змінила історія, яка зрештою не була записана у ній... Історія, після якої я два тижні фізично відхворіла. " author=""]

Була ще друга проблема — я не знала, як завершити цю книгу, бо цей етап припав на найдраматичніші для України події, коли був Іловайський котел тощо. Не можна було в цьому місці поставити крапки у жодний спосіб, бо невідомо було, чим все скінчиться.

Це була ситуація, яка суперечила і моєму способу праці. Я не військова журналістка, я потребую зосередження і спокою, розмов з людьми. А для кожної історії важливий момент налагодження певних стосунків із героєм. Це хоч короткочасна, але дуже глибока дружба. І мені було важливо опинитися у тому настрої, а обставини цьому не сприяли.

«Важко було залишатися безпристрасною»

У цій книзі я не описую, як відбувалися події. Я зосереджуюся на тому, як їх сприймали люди, якими вони залишилися у їх рецепції і пам’яті. Коли я завершувала книжку, лава подій ще не застигла. Вони були ще живими, розгорталися. Хоча перша хвиля пам’яті про ці події почала формуватися, самої завершеності в сприйнятті подій ще не було. Всі люди, і я у тому числі, були дуже зранені і чулі до того, що відбувалося. Важко було залишатися безпристрасною.

«Мене змінила ця книга»

Мене змінила ця книга. І найбільше, напевно, змінила історія, яка зрештою не була записана у ній, бо вона мене глибоко зачепила. Настільки, що я не змогла її певним чином осмислити для книжки. Це була історія, після якої я два тижні фізично відхворіла. Це історія хлопця Діми з Донецька, який був учасником «Свободи» і якого підрізали ножем на одному з проєвропейських мітингів у його місті.

Я говорила з його батьками вже у Львові. Коли ми зустрілися в одній з кав’ярень, я зрозуміла, що це були люди, в яких згасло життя. Вони сиділи, не знявши куртки, і єдине, що принесли з собою, це малюнки їх сина. Він був єдиною дитиною. Після того я дізналася, що люди, які вбили Діму, хотіли вбити також його батьків, тому вони були змушені вночі похапцем виїжджати з Донецька. Це була дуже дивна ситуація, в якій не відчувалося жодного світла. Я писала про інші ситуації, які були набагато жахливіші, але і там відчувався якийсь просвіт. Тут цього не було.

Я тоді ще не мала дитини і думаю, що тепер я би до цього матеріалу не змогла підійти. Бо як тільки думаю про це, з’являються сльози. Влада країни, за яку загинув Діма, нічого не зробила для його батьків. Все, за що він боровся, загинув, залишилося без уваги. І таких людей досить багато, вони залишені самі на себе.

Продовженню бути

Після написання книги, з середини 2014 року, я жила на Заході. І це була для мене, свого роду, детоксикація від проблематики, від нелегкого матеріалу. Я мала можливість за цей час і відпочити, і дистанціюватися. Тепер я можу на все подивитися свіжим оком і це дає мені надію на написання продовження — «Вбити дракона-2».

Я планую за наступні десять років видати продовження і, сподіваюся, в цій частині ми нарешті матимемо історію з гепі-ендом.