Мені було всього п’ять, коли я зрозуміла, що маю найкращого тата у світі.

Ми поверталися з поліклініки, стрибали на одній нозі і виспівували на все горло «Горіла сосна, палала!». На нас озиралися люди, бо якось це дуже вже дивно – горлопанити весільні пісеньки, коли в обох на руках свіженький гіпс. Так, так, ми йшли відсвяткувати мій перший гіпс в житті – на молочний коктейль і тістечко «каштан» (ох, цей шедевр радянської кулінарії схожий більше на псячу купку, а не на каштан!). Вже в кондитерській, яка насправді не була ніякою кондитерською, а просто довжелезним гастрономом з трьома столиками в кутку, тато резонно зауважив, що два гіпси заслуговують на два коктейлі і два «каштани» і я можу з’їсти його порцію. В цей момент я зрозуміла, що мій тато не лише найкращий, а ще й найщедріший у світі.

Ще пів години тому я пхинькала і боялася поворохнутися, щоб не тьохкала рука, зламана у невдалому «олімпійському» стрибку через рівчак. Я бавилася в Олімпійські Ігри і золота медаль дісталася не мені. Мені дістався перший в житті гіпс. Тато прийшов з роботи і зауважив, що щось я занадто скидаюся на нормальну слухняну дитину і тут точно щось не те. На цей момент рука вже розпухла до розмірів різдвяної шинки і листочок подорожника, який я примотала синьою вулічкою, явно не виправдав себе як ортопедичний засіб. Я була ладна примотати до руки хоч гірчичника, хоч велосипедну шину, тільки аби не йти до поліклініки! Подумки я вже навіть змирилася, що ця рука відсохне (слава олімпійцям, що то хоч не права!) і я буду схожа на піратку, що не так вже погано, якщо в недалекому майбутньому майорить школа. Тільки не поліклініка: бо в тій поліклініці рвуть зуби отакенними кліщами і туди носять невідомо чого баночки самі знаєте з чим.

Тато, мій ще молодий тоді тато – засмаглий і кучерявий, у синій футболці з вишитим на кишенці крокодильчиком – присів біля мене навколішки і пояснив, що до моря тут найменше 800 км, що піраток зараз все одно спершу віддають до школи, що піраткам, зазвичай, бракує ще й ока, а це вже, навіть для мене, занадто. Не знаю, що на мене подіяло більше: логічні аргументи чи татова білозуба посмішка під назвою «безвідмовна», яку він приберігав для екстрених випадків, як от зупинити швидкісного поїзда на ходу чи відвести засмаркану п’ятилітку до поліклініки. В цей момент я зрозуміла, що мій тато має неабиякий дар переконувати.

Отож, ми пішли. Ну, тобто тато мене поніс, бо я вирішила, що зламана рука – то найкращий момент прикинутися маленькою і ще трохи посидіти в тата на шиї. У п’ять років я вміла це робити тільки буквально і ніяких ідіом про сидіння на шиї не знала, тому докори сумління мене не гризли. Тато всю дорогу підстрибував і пританцьовував. На кожен стрибок моя рука резонувала пекучими іскрами болю і я пищала, що було сили. Тато глушив цей писк, як вмів, – піснями. Репертуар пісень був дуже й дуже нетривіальним, як на мене: найбільше враження на мене справили «Чому розплетена коса» і «Знов зозулі голос чути в лісі». Тоді я ще на весіллях не була і мені здавалося, що це найкращий з можливих саундтреків для походу у «гіпсувальню». Йти було довго, але тато, на щастя, знав багато пісень і нам було так весело, як ніколи до цього, а я тоді зрозуміла, що з татом не буває нудно!

В поліклініці було не так вже й страшно, бо той страшнющий костправ виявився елегантною тітонькою, яка пахла ванільним цукром і кавою. Тато ввімкнув режим «шарм непереборний» і тітонька дала мені печиво «Марія», яке б я ні за які гроші не їла вдома, але тут – залюбки. Вона посміхалася татові, а тато їй – ще й якоюсь такою невідомою мені посмішкою, що я зрозуміла, що тато вміє нейтралізувати навіть прохолоду білих халатів.

Нас направили на рентген. Це вже була геть нова лексема у моєму словниковому запасі і я навідріз відмовилася покидати затишний кабінет пані лікарки. Я верещала як підрізана копалася і, здається, навіть перекинула вазу з айстрами. Хоч може це були і гладіулуси, не пам’ятаю. Тато побагровів, потім зблід, потім, заікаючись, сказав те, чого я ніколи не забуду: «Доцю, ти хочеш, щоб мені за тебе було соромно?» Я завмерла, бо так зі мною ще не говорили. Як з дорослою і рівною собі. Це був початок наших стосунків – стосунків батька і дочки, коли ти розумієш, що завжди є на кого покластися і навіть, коли кінець світу і всі проти тебе, тато буде поруч. І все життя я намагалася, щоб йому не було за мене соромно.

Ми пішли довгим-довгим коридором, я вже не верещала не своїм голосом, а уважно слухала про дядька Рентгена, який винайшов якісь невидимі промені радіації і йому за це дали якусь дуже важливу премію Нобеля. Я подумала, що така премія мені точно згодилася б, бо Олімпійською чемпіонкою із стрибків у довжину мені точно не стати. Я тримала тата за руку, – тою цілою правою рукою – і думала, що мій тато найрозумніший у світі, раз знає дядька Рентгена і дядька Нобеля.

Потім ми повернулися до кабінету пані лікарки, яка так солодко пахла булочками, і мені наклали гіпс. Було мокро і холодно, але зовсім не страшно, бо тато увесь час був поруч. Тато наспівував мені «Ой та кура чубатура», а лікарка чомусь дзвінко сміялася. Тоді я зрозуміла, що можна все на світі пережити, навіть такі страхіття, як гіпс і рентген, якщо поруч є тато.

Коли вже на моїй засмаглій шкірі виросла білосніжна гора гіпсу, тато зненацька випалив: «А загіпсуйте-но й мене!» Тітонька лікар нарешті перестала сміятися, а я якраз почала: це ж треба таке придумати! Гіпс на цілу руку!!! Але ідея мені сподобалася, бо я завжди хотіла бути схожою на тата, а тут така дивина – тато захотів бути схожим на мене! Татові зробили таку якусь бутафорію гіпсу і строгим голосом, як і мені хвилину тому, наказали не мочити і не запихати під гіпс олівці. Ми обидвоє чемно погодилися і пообіцяли прийти через місяць. Правда, татів гіпс розвалився за пару днів. Мені здається, що він не дуже ту тітку в білому халаті й слухав – мочив той гіпс, не інакше.

Мого батька вже не має зі мною чотири роки. Але я досі плачу, коли чую весільні пісні, – навіть ті, що зовсім не сумні. І завжди посміхаюся сама до себе, коли бачу загіпсовані руки. Дивно, чи не так?

Марта ГОСОВСЬКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Госовська Марта
Марта Госовська, – перекладачка, колумністка, літературний критик, в минулому – викладачка літературної критики і компаративістики.