З нагоди Міжнародного Дня Батька ми опитали відомих політиків, підприємців, митців, лікарів та журналістів, аби дізнатись, за якими принципами і з якими секретами успішні татусі виховують дітей.

Матеріал створено за підтримки ЖК «ЕкоПарк».

Володимир Омелян, Міністр інфраструктури

виховує двох синів

У мене двоє синів: 17-річний Северин і 3-річний Марк. Северин – мій син від першого шлюбу, він живе і навчається у Відні, з колишньою дружиною. Але разом з тим ми з ним бачимося щонайменше щодвамісяці. Знаєте, це таке незвичне відчуття, коли син є одночасно другом і однодумцем, і вже лишень на півголови нижчим від мене. Ми з ним обговорюємо сучасні технолгії, ідеї Ілона Маска, розвиток світу роботів. Северин вільно спілкується декількома мовами, для нього не проблема швидко «переключитись» з української на німецьку, англійську, французьку чи китайську. Я думаю, він вже не потребує мого виховання – він дорослий. Але для мене важливо бути для нього справді близькою людино, другом на все життя.

Що стосується Марка, то він просто як маленький Будда, якщо можна так сказати. Це моя безмежна щира любов. І, знаєте, дуже цікаво спостерігати за тим, якими очима дивиться на світ маленька дитина. У світі дітей все якось щиро, просто, – як є.

Насправді, я часто ловлю себе на думці, що вчуся у дітей більшому, ніж можу навчити сам.

Головне – виховати себе. Питання не у вихованні, а у прикладі, який ми, дорослі, показуємо нашим дітям. Все починається з дрібниць, з викидання сміття не на землю, а у смітник, і закінчується більшим –  бути порядною, чесною людиною, жити по правді. Так мене вчив батько, це ж передам своїм дітям.

Крім того, що всі діти мають бути здоровими і щасливими, всі мають право на радісне дитинство, важливо, щоб ми вчили наших дітей бути вільними і відповідальними. Свобода проявляється, в першу чергу, у виборі, який робить людина: чому навчатися, якими країнами подорожувати, яке майбутнє будувати. При цьому варто пам’ятати, що від нашого вибору може залежити життя інших людей. І треба жити так, щоб іншим було краще від того, що ти є в цьому світі.

І ще одна риса, називаю її “розумною впертістю”. Перед тим, як щось зробити – зрозумій і відчуй, а коли почав – неодмінно доведи до успіху.

Читайте також: Ветеранська ресторація: як АТОвці заснували власну справу у центрі Львова (інтерв’ю)

Олег Синютка, голова Львівської ОДА,

виховує доньку і сина

Це, напевно, найбільший мінус моєї сьогоднішньої роботи: що дуже часто я йду з дому, коли діти ще сплять, а приходжу назад, коли вони уже сплять. Це, на превеликий жаль, напевно має якось негативно відобразитися в першу чергу на мені, і звичайно, на дітях. Тому ця проблема є для мене найгострішою. Але найголовніше, що мені пощастило з сім’єю, мені пощастило з дружиною, тому що вона не просто взяла на себе основну цю роль, а вона віддає дітям і за себе, і за мене. Я приділяю увагу більше суспільним речам і це, напевно, йде в ущерб родині. Щодо секретів виховання, то процес виховання є дуже простим: особистий приклад. Якщо дітям у школі чи на вулиці не будуть закидати, що твій тато такий і сякий, бо тато є впізнаваний, якщо діти захочуть брати з тата приклад, то в моїх умовах то найкращий спосіб виховання.

Фото: Фейсбук

Перша «ластівочка», яка колись прилетіла в нашу сім’ю про те, що у дітей відомий тато, була, коли зі школи прийшла донечка (то було ще кілька років тому) і сказала: тато, ти знаєш, мене у школі всі знають. І я, і дружина, ми ж усе зрозуміли, чому у школі всі знають, але на превеликий жаль, я думаю, що це уже приходить до усвідомлення і у самих дітей. І тут дуже важливо, щоб вони ніколи це не використовували і мені здається, що це вдається. І є інша річ для мене дуже важлива, що вони ходять у звичайну школу, спілкуються з такими ж однолітками і дуже важливо, щоб вони розуміли, що успіх в житті не тому, що у тебе такі батьки, а через те, що ти сам собою щось являєш.

Мені, звичайно, дуже хотілося, аби діти виросли чесними, щоб вони обрали собі ту професію, від якої вони будуть отримувати задоволення і щоби у них в майбутньому все склалось в особистому житті.

Роман Городечний, президент компанії «Еко Парк», альпініст

виховує двох доньок і сина

В основному я проводжу з дітьми час після роботи, і в суботу та неділю я намагаюсь зробити сімейними днями, тобто ми стараємось вибратись у Трускавець, Славсько, виїхати кудись разом, аби не було спокуси піти на якусь робочу зустріч. Мої діти всі активні в спорті, син займається плаванням та гімнастикою, старша донька займається айкідо, середня – танцями. Тобто, я намагаюсь зробити так, аби у дітей не було вільного часу на звичайне сидіння за телевізором чи планшетом. Вони постійно зайняті процесом самовдосконалення в плані спорту і таким чином я готую їх до гір з раннього віку. Однозначно, як тільки буде якийсь правильний момент, то я візьму їх з собою, щоб вони відчули, що таке альпінізм, спорт в повному значенні того слова.

Основний мій принцип виховання – це навчити дітей відповідальності, відповідальності за свої слова (особливо для хлопців я вважаю це дуже важливим). І, зрозуміло, що хочу привити повагу до батьків, до старших. Зараз направляти дітей у вузьку спеціалізацію, я вважаю, немає змісту, бо світ дуже скоро змінюється і те, чого вони можуть зараз навчитись, через час буде вже неактуальним. Головна задача – це навчити дітей правильно шукати інформацію, аналізувати її, розуміти, чому саме такі є найоптимальніші варіанти, і вчитися вчитися.

В першу чергу самі діти навчили мене того, що не завжди погляд батьків є стовідсотково правильним. Ми дивимся на деякі речі з позиції досвіду, який набули протягом життя. Але світ, ще раз повторюю, динамічно змінюється і деякі речі вже не такі актуальні і вже не аксіомно правильні. У дітей є своє бачення, вони зовсім інше покоління і на багато речей зовсім інакше дивиться, відповідно, вони навчили мене дивитись під іншим кутом на, здавалось би, звичайні речі.

В мене перша донька з’явилася, коли я був ще у досить юному віці, в якійсь мірі я розумів, що я ще сам був дитиною, дорослішою, але дитиною. І це навчило мене в першу чергу відповідальності, того, що ти вже не можеш собі дозволити певні речі, які дозволяв собі раніше: тобто не можеш на місяць кудись поїхати подорожувати і просто нічого не робити. І це дуже систематизувало відповідальність перед іншими людьми.

Фото з сімейного архіву Городечних

Читайте також: З наплічниками по світу: як подружжя зі Львова побувало у 16 країнах

Ігор Калинець, поет, дисидент 

виховав доньку

Практично батьківства мене позбавили. Коли дочка пішла до другого класу, мене забрали і дружину забрали. Вона закінчила школу, коли ми повернулися, так що не було змоги виховувати так, як то буває щоденно в родині. Ми робили це листам: Ірина у свій спосіб, я – у свій. Власне один з томів «П’ятикнижжя», яке є тепер видав  – «Листи до Дзвінки з ув’язнення» – і є це моє виховання. Звичайно, це не всі, повністю це кілька томів було б, але найважливіше в тих листах я витяг і подав. Так що моя  роль батька практично на тому закінчилася, бо далі вона вже була самостійна, вчилася в університеті, вийшла заміж. Ясно, що і по нинішній день є контакт дочки і батька, але то вже не той період, коли вона була мала, потребувала батьківської уваги, опіки, ласки, любові. Тоді це не можна було зробити інакше як листами, а листів було мало, бо дозволялося тільки 2 листи в місяць.

Якогось секрету виховання в мене немає. Я стараюся не нав’язувати свою волю, але часом впертістю свого добиваюся. Мені здається, що хоч і заочно, але ми непогано виховали доньку. Вона розумна, має основу  громадську, не є відірвана від світу, хоче бути корисною в своїй справі – як еколог, науковець. Вихована в християнській моралі. Мені здається, що я і покійна Ірина мали б бути задоволені з доньки. Звичайно, що завжди хочеться чогось більшого, але всі ми не є досконалі.

 

Андрій Садовий, міський голова Львова

виховує п’ятьох синів

Я ще пригадую, як мене виховували мої батьки і те, що я перейняв від своїх батьків я пробую виховати у своїй дітей. 5 хлопців, та ще й неповнолітніх – це особливий досвід. Для мене дуже важливо, аби у них було братерство і солідарність. Треба бути арбітром чесності, аби інші не пробували маніпулювати ані віком, ані іншими чинниками. Моя дружина, бабці дуже дбають за християнське виховання і я це підтримую, бо це є той фундамент, на якому ми всі стоїмо, цінності.

Як батько, я максимально пояснюю дітям, як важливо працювати над собою, читати, бути активними, займатися спортом. І дякувати Богу, вони це розуміють, всі хлопці – активні пластуни, займаються спортом, музикою і це мене тішить. Я розумію, що вони підходять до такого віку, коли треба визначатися, що вони хочуть робити у цьому житті. І тут я пригадую своїх батьків, які жодним чином не давили на мене, спонукали мене робити щось самостійно. І я робитиму все можливе, аби мої діти самостійно приймали рішення. Моя задача – погодитися з цим рішенням і помогти їм отримати ту освіту, яка дасть можливість їм реалізувати своє покликання у світі.

Будь-який примус дає зворотній результат.

Родина Садових. Фото: lviv.bit.ua

Отар Довженко, журналіст, письменник, викладач Школи журналістики УКУ

виховує двох синів і доньку

Якщо говорити про типовий робочий день, то дітям присвячений ранок, бо я буджу дітей і відводжу середнього сина до школи, потім я забираю його зі школи і веду на гуртки, і ввечері я вкладаю дітей спати, тобто це три таких типових відрізки, які так чи інакше кожен день в мене присвячені дітям. Крім того, на вихідних – це спільні прогулянки, спільні походи. Влітку ми живемо на дачі і крім ритуалу вкладання ми спілкуємось щодня, можемо у щось бавитись і так далі. Хоча, скажу чесно, я не сильно вмію бавитись з дітьми, тобто не кожна гра мені самому цікава, а симулювати цікавіть я не вмію. Є такі люди, які з виразом захвату на обличчі збирають кубики годинами з дітьми, і діти абсолютно впевнені, що мама чи тато захоплюються цими кубиками так само, як вони. Я так не вмію… наприклад, ми з сином (він шахіст, ходить в шаховий гурток) граємо в шахи, це мені дуже цікаво, причому інколи мені вдається у нього виграти, тоді я почуваюся реально гордо, бо він крутий і просунутий в шахах. А переважно він виграє, і у мене щодо того суворий принцип: я ніколи не піддавався.

Ритуал вкладання спати… це почалося, коли малому був рік. Ми вкладалися, дивилися якісь мультики. Потім я почав йому читати книжки, потім був період в пару років, коли ми дивились передачі про тварин, ми дивились тоді все на світі про тваринок (деякі фільми про 50 разів, можна було здуріти!) я вже напам’ять їх знав. А зараз, останні роки два, ми знову читаємо. І прикольно, що він доріс до такого віку, що книжки, які йому можна читати, цікаві вже і мені, тому це ще й приємно. З маленькою, їй 9 місяців, я проводжу багато часу, бо щойно дружина мусить кудись піти, мала лишається зі мною. І мені це насправді в радість, це задоволення бути разом. Вона з кожним днем все більше і більше комунікує, більше проявляється якихось характерних рис. У нас попереду випробування, бо дружина поїде на табір, а я лишуся з малою на 10 чи 11 днів. Я спокійно до того ставлюся, але єдине, що це постійна відповідальність: ти маєш бути зосереджений, пам’ятати, навіть якщо чимось займаєшся, що дитина в такому віці може в будь-який момент запхати пальці в розетку, перекинути на себе стіл, і це постійна, цілодобова шкода, і коли вона не спить, то постійно щось крутить, валить, розливає і це триватиме років так до п’яти.

Я завжди цінував те, щоб діти були дітьми. Щоб вони не поспішали вирости, так само я ніколи не розумів тих людей, які кажуть «не привчайте дітей до рук, не привчайте з собою спати», тобто відштовхують від себе дітей, створюють дистанцію, аби вони вчились бути самостійними. Можливо, у тому є якась рація в сенсі навчитись самостійно жити в світі, але мені здається, що набагато важливіше зберігати близькість з дитиною.

Я певною мірою авторитарний у деяких речах і можу сказати: буде так, бо я так сказав. Але я стараюся все пояснювати, чому саме так, а не інакше. А ще одна така річ, яка для мене органічна, але досить складна в реалізації: не давати якихось світоглядних речей як істину в останній інстанції, а давати дитині самій зробити вибір. І дитина отримує виклик, аби подумати над тим, що їй є ближче. І часто буває таке, що коли ти пропонуєш кілька версій, дитина питає: а як правильно. І ти не можеш сказати, як правильно, можеш сказати: я більше вірю тому й тому, але не обов’язково так має бути тобі. І такому підходу важко конкурувати з впевненістю «так правильно, а не інакше». Але ті орієнтири, які впливають на формування цінностей, дитина має вибрати сама, вони не мають бути нав’язані.

Для мене дуже великою цінністю є відповідальність, відповідальність за те, що ти робиш і перед тими людьми, які від тебе залежать, які тобі важливі. Це та штука, яку я вважаю однією з найголовніших якостей. Небайдужість до того, що ти робиш, чим ти взявся займатись.

Читайте також: Центуріон на службі: як для собаки пошук вибухівки став буденністю

В принципі ідея, що ти маєш показувати приклад і діти мають тобі уподібнюватися, насправді дуже утопічна. Я кожен вечір приходжу додому і мию посуд, але ніхто з моїх дітей поки що не потягнув добровільно мені уподібнитись. Це все досить непросто, я не впевнений, що виховання існує, що можна сформувати людину цілеспрямовано. Є якості, які в людини є, і ти будеш з ними боротись скільки завгодно: будеш її ламати, будеш її благати, підкуповувати, переконувати, – але вона з цими якостями своїми лишиться. Інше питання, що ці якості можна конвертувати у менш шкідливі та більш раціональні, наприклад, якщо людина лінива, треба спонукати її раціоналізувати свої дії, аби робити менше, досягати результату, а потім мати час лінитись. Знову ж, я не впевнений, що це можна передати іншим людям, а тим більше дітям. Можливо, це можна закласти таким чином, що коли вони будуть приймати власний вибір і жити самостійно, вони будуть керуватись тими моделями, які ти показав у дитинстві.

Володимир В’ятрович, директор Інституту національної пам’яті

виховує сина

На жаль, залучений у виховання менше, ніж хотілося б, але тим не менше намагаюся докладатися і спілкуватися. Це важливо не тільки для малюка, але й для мене. Не хочу пропускати його становлення, дорослішання.

Найважливіше про виховання сказав Гете: «Є дві речі, які батьки повинні дати своїм дітям: коріння і крила».  Найважливіше, щоб дитина не боялася бути собою, поважала інших.

Фото з Фейсбук

Я б дуже хотів відкривати своїй дитині світ, тому що мені здається, що якраз через мандрівки, знайомства  з іншими людьми, можна найбільше виховувати себе і формувати. Тому я втішений, що мій малюк, попри свій вік, а йому тільки рік і місяць виповнилося, достатньо мобільний, мандрує і йому це подобається. Я переконаний, що це впливає на його становлення і розвиток. Хочу щоб він був відкритий для світу.

 

Ігор Васюник, народний депутат україни

виховав доньку і сина

Питаєте про виховання дітей — і не віриться, як швидко пролетів час. Олесі та Тарасові вже по 24 та 25 років. Дорослі та самостійні. Звісно, через мою зайнятість, їхньому вихованню більше часу приділяла дружина. Школа, секції, спортивні змагання… Відпочивали завжди всією сім’єю. Але батьки є першим прикладом для своїх дітей, вони багато в чому переймають наші звички та поведінку. Якщо я все життя займався спортом і не випалив жодної сигарети, не зловживав алкоголем, то мій син та донька так само. Діти завжди бачили моє шанобливе ставлення, турботу і вдячність до своїх батьків – мої діти так само з повагою ставляться до мене та дружини. Ми є першим прикладом для дітей у всьому.

Чи є якісь секрети виховання — напевно, що ні. Намагались закласти в дітях чесність та доброту, працьовитість, самостійність та відповідальність. Я пишаюся своїми дітьми і для мене головне, щоб вони були щасливими. Основне, чого навчив дітей, це повага до батьків, любов до Бога. Працьовитість, обоє розуміють – тільки вони відповідальні за своє майбутнє. Звідси їхня тяга до навчання, відповідальність в роботі.

Андрій Дворакевич, дитячий хірург

виховав двох синів

У мене вже дорослі діти, але я думаю, що батько приймає участь у вихованні своєї дитини стільки, скільки живе. Мій батько вже доволі літня людина, але кожного разу, коли, скажімо так жартома, він намагається мене виховати (у доброму розумінні цього слова), то будь-яка його настанова, порада є дуже і дуже цінна для мене. Так, мої сини вже дорослі, самостійні, мають певний свій характер, але дивлюся, що зараз почали прислуховуватись навіть більше, ніж в пубертатному віці прислуховувались.

Я був залучений у вихованні дітей з першого дня, бо ми з дружиною завжди мешкали окремо від своїх батьків і от у нас одразу народились близнюки, двоє хлопців, то ми були завжди разом. У ті часи, коли ми були молодші, коли народились діти, то було фізично складно, так як, мабуть, у кожної молодої сім’ї. Такі собі “бідні і амбітні молоді батьки”, але це було цікаво, тому що одразу це диктувало нам ставати кимось, виховувати родину. І я думаю, що діти це все бачили і ми росли з ними, а вони росли з нами.  І діти були з нами постійно: і їздили на навчання, і на відпочинок. І це важливо, що ми завжди були поруч. Я пам’ятаю, що найбільші розлуки були, коли я їздив на тривалі стажування за кордон, то я не бачив родину, бо тоді ще поняття інтернету, “Скайпу” не було, і тільки телефонні дзвінки по картці з автомата були надзвичайно очікувані і дуже милі.

Я намагався, аби завжди чесність і правда були присутні в стосунках. Звісно, немає ідеальних родин, але я намагався, щоб якихось недомовлок не було. Друге – це повага один до одного, як чоловіка до дружини, так і батька до сина, і так само й брата до брата. Вона базується виключно на любові, тобто любити одне одного – це основа всього на землі. І це треба зрозуміти, пронести і показати, що це є основа. Звісно, кожен має свої особливості, наші двоє дітей мають характер різний не зважаючи на те, що вони близнюки. Тобто потрібен підхід до кожного, але немає у нас такої дефініції чи поділу “ти такий, то ми тебе по-одному виховуємо, а ти інший, то по-іншому”, бо ми їх однаково любимо.

Я працюю дитячим хірургом, дружина теж лікар, і сини обрали також медицину: один є стоматолог, от зараз отримує диплом (він обрав сам цей напрям, хоча у нас в родині стоматологів не було), і він доволі гарно закінчив університет, тішуся, що мені не довелося ходити по якихось кафедрах-іспитах; а другий син ще не визначився, він думає у напрямку нейрохірургії але цей напрямок складний, тривалий, це непростий шлях. Я маю надію, що у нього буде сім’я, діти, а якщо батько буде нейрохірург, то співчуваю родині, його мало бачитимуть вдома. Я пригадую те, як я пропадав на роботі, то це одна з речей, про яку згадую з гіркотою, що не завжди був удома у потрібний час.

Звісно ж, ми пишаємось, що діти пішли в медицину, бо це є одна з найкращих професій, яка повинна дарувати людям усмішку, надію, здоров’я. Але поряд з тим, я і переживаю, бо це така робота, яка дуже часто вимагає великої посвяти.

Олександр Ганущин, голова Львівської обласної ради,

виховує доньку і сина

Свій вільний час наскільки він у мене є я намагаюся присвятити сім` ї, своїм дітям, зокрема їх вихованню.  Я вмію і готую для них вранці сніданок, відводжу у школу. Перевіряю домашнє завдання старшій донці Стефанії, а з молодшим Нестором щовечора читаємо книжки. Буває так і засинаємо.

Наша сім`я веде активний спосіб життя. Узяти сісти на велосипеди і поїхати на прогулянку  – це для нас не проблема. Вважаю, що займатися спортом можна і треба усією сім’єю. У вихованні своїх дітей дотримуюся тих принципів, яких вчили мене мої батьки. А саме: бути справедливим і чесним. Діти – це великий дар і щастя для батьків. Головне – вміти це цінувати і безмежно їх любити.

Фото надане О. Ганущиним

Олег Мицик, адвокат,

виховує доньку

Мене дружина називає татом-космонавтом (сміється). Бо досить недавно стався такий випадок: мене з дружиною зупинив працівник ДАІ. Я кажу: «Спізнююся, щоб дитину забрати з дитячого садочка!» А дружина мені: «Та ж дитина в четвертому класі!» Насправді, це сталася така випадковість, бо я дуже добре знаю, в якому класі навчається моя дитина. Крім того, я щодня дитину відвожу в школу, бо ми живемо за містом. Тобто це неминучий процес. Щодня ми разом вечеряємо, снідаємо, розмовляємо. Я знаю всі її проблеми, до яких предметів готується. Бо вже зараз доводиться вирішувати питання, де отримати допомогу в навчанні для здобуття майбутньої професії.

У нас повна довіра. Знаю, що моя дитина не приведе сторонніх у дім. Дуже складно висловитися щодо секретів. Але дітям треба допомагати. Вони повинні знати, що завжди у житті отримають у потрібну хвилину, у найкритичніших ситуаціях опору і допомогу. Неправильно, коли дитина, наприклад, закінчивши ВНЗ, залишається сам-на-сам із світом і його проблемами. Це породжує невпевненість. З іншого боку, треба безперервно пояснювати, що всього треба досягнути самому. А в момент, коли не зможеш вирішити проблему, я тут же появлюся і підтримаю у скрутну хвилину.

Читайте також: ТОП-3: найкращі фестивалі класичної музики цього літа

Хочу навчити порядності, щирості, бажання жити, працювати, досягати не менше, ніж батько і мама. Я вважаю, що люди не повинні бути посередностями. Не бути «макаронником» – отримувати примітивні зарплати і їсти макарони. Людина має рухатися вперед і розвиватися. Якщо моя дитина буде такою, я буду нею пишатися…

Ярослав Дубневич, народний депутат України,

виховує доньку і сина

Левова частка у вихованні Роксолани та Юрка випала на долю дружини. Самі розумієте, спочатку створення та налагодження бізнесу, а потім політична та депутатська діяльність займали і займають багато часу. Його не завжди вистачало на повноцінне спілкування з донькою та сином. Але я в цьому плані був завжди спокійний, тому що знав – з дітьми мама, моя дружина Наталя. Ми не просто подружня пара, ми друзі і однодумці. У нас практично одні погляди на життя, спільне бачення вирішення тих чи інших проблем, зрештою і в Наталі, і у мене були не солодкими дитинство та юність. Ми всього досягали працею, наполегливістю, вірою у добро і в людей. Тому я повністю був і є впевнений у тому, що в будь-якій ситуації, яка стосується виховання дітей, я поступив би аналогічно, як моя і дружина. І я безмежно їй вдячний за ту турботу, ласку і терпіння, які вона приділяє доньці та синові. І в той час, який я мав змогу проводити з дітьми, я жодним словом не міг заперечувати материнський авторитет, оскільки знав, що Наталя прийняла вірне рішення. Більш того, я вважаю що і мама, і батько є рівноцінними авторитетами для своїх дітей. Так виховували нас, так ми ростили своїх дітей.

Другий принцип виховання – це повага до своїх батьків, дідусів, бабусь, родини. Бо як кажуть, як ти шануєш своїх батьків, так і твої діти будуть шанувати тебе. Окрім того – це повна довіра, взаєморозуміння, моральні та християнські цінності, порядність, любов до людей і патріотизм. І безперечно – усвідомлення того, що все в цьому житті дається лише важкою чесною працею. Не можна виховати високоморальну людину не прищепивши їй цих понять. Високоморальні, високоосвічені люди – це запорука здорового суспільства. І виховати таку дитину це теж надзвичайно важка праця. Ті принципи, які я перерахував раніше виключають таке поняття, як вседозволеність. Звичайно, що як і кожні батьки, ми прагнемо, аби наші діти відчували якнайменше потреб. Але в той же час є міра можливого. Так, ми можемо забезпечити їх багато чим. Але чи маємо на це моральне право? Хочете багато досягти в житті? Вчіться, працюйте, спотикайтесь і піднімайтесь… Звичайно, ми допоможемо, підкажемо, створимо певні умови для досягнення тієї чи іншої мети. Але ваш достаток, благополуччя, кар`єрний ріст та майбутнє – залежатимуть від ваших здібностей, працелюбності від вашого внутрішнього “его”, від самоповаги і поваги до інших.

Чого хочу навчити дітей? Поваги до праці. Ніколи не “переступати” через інших людей. Добрі вони чи злі. Допомагали тобі в житті, чи навпаки шкодили. Вміння прощати і прийти на допомогу. Доводити свою правоту ділами, а не словами. І завжди пам`ятати, ви діти великої єдиної української родини. І незважаючи ні на що творити добро.

Андрій Ковальчук, генерал Збройних сил України, Герой України, Начальнику штабу — перший заступник командувача високомобільних десантних військ ЗСУ

виховує двох синів

У вихованні дітей потрібно мати гарну жінку, яка буде займатися дітьми, а батько вже для підстраховки. Коли жінка не справляється, то тут беру ситуацію під свій контроль – виховання на відстані називається. Перш за все, дитину найважливіше навчити любити свою Батьківщину, шанувати й цінувати рідних. Навчити відповідальності та дати їй мету, аби вона йшла з нею по життю. Секрету виховання як такого не маю. Виховую так, як виховали мене мої батьки, як в кожній українській сім’ї на християнській моралі.

Ростислав Вовк, CEO «Kormotech»

виховує двох доньок

Залучений у виховання практично пів-на-пів з дружиною. Майже увесь вільний від роботи та подорожей час проводимо з дітьми. На мені походи в кіно, сноуборд та математика. Секрет: бути з ними чесними. Все що не шкодить — можна. Я не вказую, я раджу. Хочу навчити приземленості, людяності, любові до життя і того, аби не жити шаблонами.

Богдан Тихолоз, науковець, директор музею «Дім Франка»

виховує доньку і сина

Залучений настільки, наскільки дозволяє мені зайнятість на роботі, але, безперечно, менше, ніж вимагає від мене сумління. Тобто, як і кожен тато, який працює, я хотів би проводити більше часу зі своїми дітьми. Хоч і не думаю, що виховання — це якесь окреме заняття «за розкладом», радше перманентний процес, де особистий приклад і стиль життя важать більше, ніж прямі напучування чи якісь «пряники» й «батоги». Стисло кажучи: виховуємо наших шибеників разом із дружиною, а вони — нас. Певна річ, життя розставляє свої акценти і розподіляє щоденні обов’язки. Але не можу сказати, що хтось із нас більше «залучений» у виховання дітей, а хтось — менше. Мабуть, кожен виховує різне (те, що годен), а разом — найважливіше: тішитися життям і підтримувати одне одного.

Мабуть, секрет у тому, що немає якихось особливих «секретів» чи «рецептів». Сімейне виховання — не поліційна академія з твердо визначеним статутом й усталеними методами формування «випускників». Не вважаю себе «ідеальним татусем» чи якимось особливо «авторитетним вихователем». Ми просто живемо разом, разом мандруємо і творимо, бавимося і вчимося, гуляємо і дивимося мультики (як каже наша Софійка, «усійою сімйою»), та найголовніше — просто любимо одне одного. Знаю, що не відкрию Америки, але без любові ніяке виховання неможливе, хіба муштра. Крім того, дуже важливо слухати одне одного і говорити одне одному правду. Зрештою — просто говорити. Ми всі балакучі, і тому постійно активно спілкуємося, обговорюючи все на світі — від страв на сніданок до філософських питань буття й небуття. А я намагаюся найголовніші дитячі «перли» нотувати під рубрикою «Сміх і сльози в тихих лозах». Уже добряча колекція назбиралася! На цілу книжку — книжку, яку пишуть наші діти, самі того ще не відаючи.

То ще питання, хто кого більше вчить (*сміється). Зокрема, мої діти мене навчили щонайменше кількох важливих речей. По-перше, що виховання — справа тяжка й довготривала, і сподіватися на негайні результати «виховного впливу» — наївно і марно. Потрібні терпіння, наполегливість і послідовність. По-друге, що ми далеко не все здатні змінити у власних дітях (як і в собі самих), бо не все визначаємо і не все контролюємо. Є риси вроджені і сталі, а є — набуті і змінні. Важливо їх не плутати і не «ламати через коліно» те, що треба просто прийняти. По-третє, треба пам’ятати, що діти — таки передусім дар Божий, а не наші витвори. Вони — не маріонетки в наших руках, а самостійні гравці-«актори». Ми ж не автори цієї «п’єси», а радше виконавці. Це, звісно, не знімає з нас відповідальності. Звісно, мені дуже хотілося б (зрештою, як і всім батькам), щоб мої діти росли розумними, сильними й успішними. Та найголовніше — здоровими, добрими і щасливими. Зрештою, діти — це одна з двох доступних нам, смертним, реальних форм безсмертя (поруч із безсмертям у творчості, якщо наші твори здатні нас пережити). Що може бути цінніше для скінченної істоти, ніж цей щасливий, Богом дарований шанс на подолання власної скінченності? Тож, мабуть, найважливіше, що б я хотів передати своїм дітям (не так навчити, як власне передати) — це пристрасна любов до життя, віра в добро і надія на свої сили. Ну, й почуття гумору не зашкодить — дуже вже помічне у скрутних ситуаціях!

Степан Веселовський, 29 років, СEO Lviv IT Cluster

Виховує доньку

Я не можу сказати що більше залучений до виховання дочки, ніж моя дружина. Напевно, все ж таки Марія виконує роль лідера в процесах виховання Катерини. Загалом роль батька у вихованні дочки полягає у тому, щоб навчити дитину думати і приймати рішення самостійно. Ми стараємося з Катериною спілкуватися як з дорослою людиною, пояснювати, що добре, а що погано. Стараюся максимально бути поряд з дочкою, проте через роботу не завжди це виходить, про що дуже шкодую.

Секрету виховання немає. Можливо, він буде, коли мої донька буде дорослою. Поки ми як і всі батьки малих дітей стараємося робити те, чого нам не вистачало у дитинстві або що було дуже добрим у нашому вихованні. Я переконаний, що дитині потрібно давати максимально свободи для креативу та прийняття рішень. Важливою є також комунікація, дитина повинна вчитись правильно та якісно комунікувати з самого малечку. Навіть дворічна дитина повинна вміти пояснити чи аргументувати свою думку чи бажання. Мої колеги жартують, що Катерина перед тим, як попросити нову іграшку, робить мені презентацію з графіками (сміється).

Найважливіше для всіх батьків – щоб дитина виросла з правильними цінностями. А ще дуже важливо навчати самостійно мислити, приймати рішення на основі фактів, а не догадок. А ще я буду навчати всіх своїх дітей підприємництву, це також дуже важливо.

Дмитро Посипанко, телеведучий, політичний оглядач Дивись.info

Виховує доньку

Я молодий батько, моїй доці ще немає двох років, але ми чекаємо вже на поповнення.

Скажу так: я безпосередньо залучений у виховання. Ми намагаємося з дружиною разом виховувати дитину, але, звичайно, мені це рідше вдається, бо робота забирає дуже багато часу. Фактично, виховання — це вся заслуга дружини, але я, як тільки знаходжу вільну хвилинку, то одразу долучаюся до цього процесу.

Коли доця була менша, то, звичайно, намагався частіше з нею гуляти, щоби і дружина могла відпочити. Зараз це більше хатня опіка. Намагаюся трохи побути з нею, щоби вона не забувала, що у неї є тато.

Напевно, не треба дитину обмежувати ні в чому. Звичайно, у розумних рамках. Вона мусить розуміти, що можна, а що ні, але і обмежувати її фантазії, рухи, дії і дитяче розуміння світу не варто. Нехай воно буде поки що рожеве і життєрадісне. Але я, певно, більше суворий батько, бо хочу її навчити, що є речі, які можна робити, а є ті, які категорично не можна.

Редакція Дивись.info вітає усіх татусів зі святом і бажає терпіння та мудрості!

Матеріал підготовлено за підтримки ЖК «ЕкоПарк».

«ЕкоПарк» – це унікальний житловий комплекс з різними типами квартир, де знайдеться житло на будь-який смак. Жити тут мріють всі!

Наш сайт

Ми на Facebook

Ми на YouTube

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хочеш повідомити новину? Дій!
Валерія Печеник
Головний редактор ІА Дивись.info з травня 2016 року.